У КОЖНОГО З НАС – СВОЇ ЗОРІ

Цей повчальний вислів вклав у вуста Маленького принца Антуан де Сент-Екзюпері, і для кожної людини він має різний зміст. Я ж розумію цей вислів по-своєму: є люди-зорі, котрі, народжуючись і проживаючи своє життя, стають орієнтиром для інших, освічують все довкола власною добротою, мудрістю і любов’ю. Такі люди, навіть відійшовши від активного життя, не згасають, а продовжують світити. Такою своєрідною зіркою для своєї родини та й великої частини оносельців завжди була, є і залишиться Ганна Федорівна Коєта із Бережок.

Її, цю мудру і тоді ще досить браву солдатську матір, я вперше побачила на відкритті пам’ятника землякам, що загинули на далекій афганській війні в горах Кандагару, Джелалабаді чи Пешеварі. Я вже тепер достеменно не пам’ятаю дослівно, як тоді говорила Ганна Федорівна, внеском якої в ту страшну війну стала смерть єдиного сина Михайла, але говорила вона так проникливо і щиро,  що всі присутні на цьому заході плакали. Уявляю тільки, як в ту мить розривалося від сліз її згорьоване материнське серце.

І досі в ньому ятрить та незагоєна рана, хоч минуло по смерті сина більше тридцяти років. А для матері – це ніби вчора. Назавжди двадцятилітній син в її домі не просто на портреті, він тут завжди незримо поряд.

Тож день народження – 13 лютого, напередодні дати, коли ми вшановуємо  учасників бойових дій на території інших держав, для Ганни Федорівни завжди овіяний смутком. «Не за літами жалкую, за дорогими моєму серцю людьми», – каже жінка. Та цьогоріч все ж іменини справляла з розмахом. Бо й дата ювілейна постукала у двері – виповнилося вісімдесят.

Ми, на запрошення Бережківського сільського голови Ганни Красько, також відвідали ювілярку, аби не просто особисто засвідчити свою шану, та ще читачам розповісти про цю неординарну жінку.

«Народилася я та все життя прожила в Бережках. Батьки мої були простими селянами, батько все життя пропрацював в колгоспній будівельній бригаді, ніколи горілки в рот не брав, був  знаним на всю округу майстром.  Мати  ходила в ланку. Звісно, мали своє господарство. Змалку до роботи була привчена і я. Тоді всі так жили, так дітей виховували. Мати робила важчу роботу, я допомагала порати легшу. Й ділянки знала, як обробляти, й на кухні порядкувала, й худобу могла погодувати, якщо дорослі затримуються. Таким було звичне тодішнє дитинство. Закінчила сім класів – пішла на роботу. Була така, як пальчик – тоненька та маленька, але вже приносила свою копієчку в хату», – розповідає Ганна Федорівна.

А зарплати тоді в селі були мізерні. Їх між колгоспниками розподіляли, як в комуні. По ідеї наприкінці року мали виводити прибуток і розділяти між всіма працюючими. Оскільки прибутку ніколи не було, давали по кілька пудів зерна, щоб перезимувати і трохи  карбованців – «на обихудок». «Ми, молоді, ще навіть не здужали працювати нарівні з старшими, бо то був каторжний труд, але пололи льон, рвали гречку, жали жито. Не раз, було, й пальці собі поріжем. Але ж ходили на роботу всі від малого до старого. За старшу в нас була така баба Федора. Оце й була моя перша наставниця», – пригадує Ганна Федорівна.

Молодій дівчині хотілося ж самостійності, якихось змін, світу побачити. І разом з однолітками подалася в далекий Крим, спробувати тамтешніх заробітків. Три роки пробула в Джанкої. Та все ж, якою б привабливою не була чужина, душею завжди линула на Полісся. А тут приїхала додому та ще й вподобала молодого тракториста Василя з Узлісся. «До чоловіка жити не пішла, взяла його за приймака. Бо ж чи находишся з Узлісся щодня на роботу? Пригадую, вже вагітна була старшою донькою. Картопля колгоспна була на торфовищах, то за дощів не могли її копати, довелося збирати вже аж пізньої осені. За двадцять кілометрів їздили ми тоді на картопляні поля, цілий день  копали ту картоплю. І я на рівні з іншими. Ще майже весь листопад копала, а 9 грудня вже й Надя в мене народилася – отак і жили», – ділиться спогадами ювілярка.

Потім знайшлася в молодого подружжя й друга донечка – Віра. «Вже ми тоді хату оцю почали будувати. Це тепер вагітних жінок опікують та оберігають, а ми ж працювали, як тяглові конячки. Треба було розчин будівельний місити, а води поблизу немає, всі з однієї кринички брали. Позичив батько в колгоспі пожежну бочку, щоб воду на будівництво возити. Тоді ж не було спеціальних автомобілів, впрягали до тої бочки коника й ним за потреби воду на пожежу доставляли. То бочку батько позичить позичив. А за коника – він, мій Василь і я. Отак воду й тягали», – розказує Ганна Федорівна.

У 1966-му з’явився в сім’ї довгожданий синочок Михайлик. «Чоловік був на сьомому небі, він дівчат несказанно любив, але до сина завжди було особливе ставлення – це ж продовжувач роду, – веде свою оповідь жінка. – Вже ми тоді заможніше жили. В колгосп по-справжньому прийшов прогрес, не тільки в назві, а й в житті селян. І все завдяки Леоніду  Степановичу Дячуку. 32 роки, з 1965-го до 1997-го, очолював він наше господарство». «Такий колгосп був зачуханий до нього, – розказує Ганна Федорівна. – Тільки кредитів два мільйони, які потрібно було віддавати. На тракторній бригаді – землянка. Корівники, накриті соломою, течуть... Склад – шопа, кілком підперта. Прийшов тоді голова до нас і каже: «Нічого, дівчата, настане час, будемо в туфлях  кругом ходити». Ми не вірили, сміялися. Але зробили все: тваринницькі комплекси, овочесховище, картоплесховище», – з гордістю розповідає про минулу славу Бережок Ганна Федорівна.

«Я тоді вже у складі колгоспному працювала різноробочою. Все тоді комірники не могли втриматися на роботі. Що не завсклад, то любив в чарку заглянути. Приїде голова на склад, а головний комірник п’яний носом в зерні спочиває. Ми, дівчата, начальника за руки за ноги і з очей головинських подалі, заступаємося – десь вечеряє.  Довго Леонід Степанович не міг підібрати людину на цю посаду. Якось раненько вибігла я в двір, бо оранки тоді вночі були, слухаю, чи гуде трактор мого Василя, аж тут шофер колгоспний під’їжджає, каже, голова до себе кличе. Сіла в машину, а подумки вже перекручую, чи не провинилася де. Зайшла в кабінет, а коліна трусяться. Леонід Степанович запросив присісти та й говорить до мене: «Хочу, Ганно, тобі нову роботу запропонувати – йди-но завскладом». Я одразу почала відмовлятися, бо ж освіти відповідної немає та й діти ще малі. А голова просить, не гарячкуй, вдома порадься, тоді остаточно рішення приймеш. Прийшла додому, а в голові все одна думка, чи ж потягну я ту роботу, чи впораюся? Сіли вечеряти, кажу своїм домашнім про пропозицію Дячука. Мовчать всі. Але батько подумав-подумав і постановив: «Мусиш справитися, якщо людина тобі довіряє». Отак несподівано я стала колгоспним завскладом – і таки опанувала всі премудрості цієї роботи, згодом звіти не згірш від бухгалтера робила», – продовжує свою життєву історію жінка.

«Ви б побачили, як згодом змінився наш склад. Все в ньому стало механізоване, такі дорогі зерноочисні машини поставили, транспортери. Я любила свою роботу. Свій колектив. Вісім жіночок нас на складі працювало постійно, ми були там, як одна сім’я. Тут все мало бути на автоматі, бо ж скільки людей щодня до нас переходило-переїздило. Треба ж було на ферму щодня корма видать, те прийняти-оприбуткувати. Кипіла робота. Тут не до сварок. Бувало, жінки між собою вдома на ножах, але на роботі все тихо: одна мішок тримає, друга їй зерно насипає. Ми старалися завжди по-людськи до ближнього. З добром. Розумінням. Я вже тепер всього не пам’ятаю, але люди й дотепер дякують, що по-справедливості робили. Випише, було, Дячук солдатським вдовам чи одиноким по центнеру зерна. Прийдуть ті бабоньки, а мішок беруть не такий, як ото зараз, а той, колишній домотканий. Поставимо його на вагу – ну більше, як не крути, більше ж. А глянеш на ту бабульку, скоцюрблену, руки її спрацьовані, жилуваті, і махнеш рукою – центнер рівно. І нічого – не розпався від цього колгосп, але які жіночки нам вдячні були», – каже Ганна Федорівна.

«Великим ударом для мене став призов сина в Афганістан. Хоча вже тоді мала й четверту донечку Любочку. Михайло гарно вчився в школі, потім відмінно закінчив Здолбунівське залізничне училище, а розподілений на роботу був аж в Прибалтику, помічником машиніста. Повістку одержував там. Тоді вже материнське серце йокнуло. Й в Прибалтиці знайшла українця невблаганна доля», – зітхає гірко мати.

«Коли привезли Михайликову труну, все наказували не чіпати, бо ж літо, спека страшна. Але чоловік попросив хлопців з бригади, вирізали ми в труні біля голови той цинк, все надіялися – може, то помилка, може, не наш синочок там спочиває. Я тільки глянула. Мій… Більше нічого не пам’ятаю. Чоловіки самі вже вклали до труни костюма, все, як годиться за християнським звичаєм… Я довго була тоді, як в тумані. Воно й не дивно – дві труни за один рік з хати винесли. Спочатку батька поховали, а за кілька місяців й Михайлика. Замкнулася в собі, людей бачити не хотіла. Думала виплачу очі свої. Аж якось приїжджає голова. Йди, каже, Ганно, між люди. В гурті  легше горе переносити. Пересилила себе, пішла на склад. Обняли мене мої дівчата, поплакали разом-потужили й до роботи…

Гарно ми тоді вже жили в Бережках, заможно. Збудували нову тракторну бригаду, майстерні, проклали водопровід. Свій ковбасний цех. Стоматологічний кабінет. Тут часто проводили районні семінари. Колгосп «Прогрес» був одним з найкращих у районі. Наше невеличке господарство продавало 850 тонн картоплі, 500 тонн цукрового буряка, 80 тонн льоноволокна, 90 тонн овочів, 1100 тонн молока, 250 тонн м’яса. Ще кожен рік здавали півтори тонни меду. А зернових скільки перелопачували мої дівчата… Вже й не віриться, що таке тут було, і куди воно все поділося, інколи думаю. Особливо жалкую за нашими зерноочисними агрегатами німецькими. Яким трудом ми їх вибивали, як здалеку доставляли. Все пустили на металобрухт нові господарі», – зітхає гірко Ганна Федорівна.

«Хазяїна я свого схоронила через два роки після сина. Дуже смерть Михайла по йому сильно вдарила. Я кинулася тоді до Володимира Миколайовича Власюка, бо дуже шаную цього лікаря, обстежував він мого Василя ґрунтовно. Якось закликав до кабінету, показує мені знімка і говорить прямо: не буду обнадіювати, готуйтеся до найгіршого. Пояснював мені по-науковому, що то була за напасть у чоловіка. А я так думаю: спалила його середину синова смерть, пішов мій Василь за Михайликом слідом на небо», – тужить знову жінка.

«Згас наш «Прогрес», як Дячук пішов на пенсію. А було ж.. Як подумаю оце: п’ятниця – санітарний день. Кругом марафет наводять. Сауна, куточок тваринника на фермі, їдальня, магазин. Людей скільки в селі було і всім було заняття, вивчили скількох за рахунок колгоспу. А новий голова пенсіонерів одразу почав міняти на всіх посадах. Я ще не стара була, але не чекала, доки мене попросять – сама написала заяву. Тим паче у молодшенької донечки внучечка народилася – поїхала її няньчити в Кузнецовськ. Там моє серце трохи відтануло, коло цієї дівчинки. А вона як до мене прикипіла. Навіть словечка наші бережецькі всі перейняла. Бувало, я десь вийду в двір – Анєчка покличе-покличе, а тоді собі в серцях: «А мо’ чує…» - геть як я кажу», - сміється Ганна Федорівна.

Свій ювілей вона зустріла у колі своїх найближчих – дочок з зятями, внуків, правнуків, всієї великої родини. «Свято мені зробили – бомба! Так мої внуки кажуть, то я від них модних слів нахваталася. Навіть гармошка була. Все, як в часи моєї молодості. Дякую своїм донечкам, вони в мене всі виросли гарними людьми. Я зараз з Вірою живу, Надя щодень провідує. У кожної з своїх дочок, впевнена, я бажаний гість. Вони всіх земляків приймуть, як рідних. Люба моя, похвалюся, гарним стоматологом стала, має кілька своїх власних кабінетів, багато допомагає на армію. Вони у мене всі такі, що для солдата останні шкарпетки з чоловіка знімуть. Треба, бачите, мені на старості ще одну війну пережити, вже на нашій землі. Гірко за тих матерів, що також синів своїх ховають. Тому найперше всім бажаю миру. Ненавиджу війни, від них все горе», – каже прощаючись Ганна Федорівна.

А ми ж зичимо цій чудовій жінці ще довгих-довгих років життя при гарному здоров’ї в колі своєї великої та гарної родини.

Людмила РОДІНА.