пʼятниця, 28 лютого 2020 р.


пафос – це справді піднесення
Січень подарував мені в житті ювілейну дату та цікаву подорож на екзотичний острів Кіпр. Частину вражень від подорожі я вже викладала на своїй сторінці у «Фейсбук», але, зараз, згрупувавши всі їх докупи, готова поділитися ними й з читачами нашої газети. Я вдячна спонсорам подорожі – своїм синам Володимиру та Віктору – за такий безцінний подарунок, завдяки якому я на тиждень поринула в казкову атмосферу і побувала в тому куточку земної кулі, де зароджувалася наша цивілізація.
Приємним сюрпризом порадував і персонал аеропорту «Бориспіль» вже на початку нашої подорожі. Пробивши по базі даних, що днями у мене ювілей, а квитки на літак подарував мені син, нас першими запросили на посадку. Така ось несподівана, але дуже приємна дрібничка як рукою зняла втому від екстремального добирання до Києва.












А попереду було аж два перельоти. Адже туди ми мали складний авіарейс з пересадкою в Афінах. Тож дорогою до місця призначення могли насолодитися ще кількагодинною мандрівкою по столиці Греції.
З афінських вражень найяскравіші – нічна панорама міста з вікна літака і те, що ми вільно вийшли фотографуватися до дверей грецького парламенту. Ніхто нас не перепинив, не побачили навіть ніякої охорони, будівля та й будівля. Без всякого пієтету. А ще – сотні мотоциклів на вулицях, від крутих вицяцькуваних статусних «Харлеїв» до звичайних китайських «Вайперів». Все в цьому місті настільки контрастно – під дорожезним бутіком «Прада» з костюмами у вітринах ціною в тисячі євро мирно спочивала на червоній дорожці бездомна циганочка, закутана в якесь полотнище.
З чим у вас асоціюється Греція? Боги, пантеони, міфи. А для мене відтепер Греція – це соковиті мандарини поряд з новорічною ялинкою і безліч вгодованих котів, що гуляють самі по собі на вулицях. Ну і звичайно «Грецький» салат. Смак по-справжньому грецького салату я не знаю, з чим порівняти. Він, той смак салату з афінського ресторанчика, з такими масивними маслинами, що можуть за розміром позмагатися з перепелиними яйцями, грубо нарізаними соковитими овочами та ні з чим не зрівняною місцевою фетою, щедро змащеного оливковою олійкою, приправленого якимось екзотичними крупними насінинами, ще досі, здається, переслідує мене. Це не можна переповісти – його треба пробувати і линути одразу від насолоди на небеса.
Щодо небес. Мене згодом часто перепитували, чи не лячно було в авіамандрівках? Я за переконаннями фаталістка, тому переліт для мене не був страшним. Що б в житті не траплялося, переконана, все з волі Божої. Мій найперший авіапереліт взагалі був в «кукурузнику» в далекому 1990-му. Та й хто бував у «трансфері» по наших Жадені та Перебродах, їздив на Володимирець, мандрував об’їзною через Бережки на Рівне, тому подорож аербасом – забавка. Але вже по дорозі на Кіпр ми потрапили в грозу. Блискавка вдарила так близько, що видалося – в самісіньке наше крило. В салоні було багато дітей. І я подумала тоді, що ці янголи врятують нас, грішників. Коли приземлилися, всі аплодували пілоту. Зазвичай на іноземних маршрутах так свої емоції не проявляють, проте не цього разу. Завдяки нашому командиру літака ми всі мали цього дощового вечора «калабрадос». Тепер молитимуся й за цього хлопця Євгеніуса з грецької авіакомпанії.
Перше знайомство у пункті нашого відпочинку – а прилетіли ми в невеличке містечко Пафос, відбулося з місцевими таксистами. Ці наївні кіпріоти думають, що можуть перехитрити українців. Ну-ну... Чи може це їхня близькість до Ізраїлю на них так відбивається. В аеропорту «ловимо» таксі. Все це виглядає чисто як в нас в Києві, тільки перемовини ламаною англійською. Оскільки сини нею володіють досконало, нас сприймають за туристів з європейської країни й вирішують «лупити» по повній. «П’ятдесят (євро звісно) і поїхали». «Та ми трансфер з готелю дешевше могли замовити». «Скидаю до сорока п’яти. Тільки для вас...». «Пішли дзвонити в готель». «Зрозумійте, щоб тут стояти, ми також платимо...». «Ну не нам розповідайте про відкати». «Добре, їдемо за сорок». «Це ваші проблеми, з ким вам треба ділитися. Викорінюйте корупцію». «Ви звідки такі мудрі?». «З України». Чи то наша відповідь викликала у транспортних бізнесменів співчуття, чи вони просто відчули, що нас не «розвести на гроші», тому ціну скинули суттєво: «Добре, поїхали за тридцять…».
До слова, серед усіх країн у світі саме Кіпр посідає перше місце за кількістю автомобілів на людину. Згодом таксист, який відвозив нас з готелю назад в аеропорт, розповідав, що в його сім’ї – п’ять автомобілів, по одному на кожного члена родини, включаючи малолітніх дітей. Всі кіпріоти, незалежно від національності, а там кожен п’ятий громадянин – іноземець, – люди не надто рухливі. Навіть по хліб в магазин за кілька десятків метрів там прийнято їздити на автомобілі. Не дивно, що в такому невеличкому містечку, як Пафос – безліч пунктів оренди авто. Тут невтямки, напевно, як по-іншому можна ще пересуватися містом. Ну і відповідно всі місцеві жителі мають надлишок ваги, так що через зайві кілограми тут можна не комплексувати.
Пафос місцем свого відпочинку ми обрали зовсім не випадково. По-перше, в цьому невеличкому містечку, що налічує трохи більше сорока семи тисяч жителів, є власний міжнародний аеропорт, куди долітають найдемократичніші за ціною лоукости. Так що подорож з Києва до Пафосу займе трохи більше двох годин і обійдеться в символічні 30 євро з людини, звичайно, залежно від дати вильоту.
До того ж в цьому місті так багато різних археологічних об’єктів, що мають величезну цінність, що все воно цілком було внесено до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Звичайно за сім днів осягнути всю цю культурну спадщину ми при всьому нашому бажанні не змогли, однак посилено намагалися.
Тепер, наприклад, точно знаю, звідки прийшла до нас пристрасть до килимів на долівці. Все це з античного світу. От полюбилося таке древнім грекам та римлянам, а ми тепер розплачуємося. Бо проти генів не попреш. Пригадую, як довго ми гуляли Археологічним музеєм в Пафосі. Там розгулятися дійсно є де, бо займає цей музей кілька гектарів під відкритим небом. Найбільше любувалися мозаїками. Напевно, саме вони й були прообразами наших килимів. Марудна це справа – так щільно вимостити шматочки мармурові. Але виглядає шикарно. Прадавні символи та картини з життя богів і через століття не втратили своєї привабливості. Я наробила там масу фото, можливо, вони й не передадуть сповна атмосферу цього місця. Але особисто мені було там трохи моторошно. Ніби подорож в минуле. І ще один момент зацікавив – маса свастик на цих древніх візерунках. Цей стародавній символ у вигляді рівнораменного хреста із загнутими на 90° ліворуч або праворуч раменами, есесівці геть дискредитували, обравши своєю емблемою. Але насправді свастика трапляється в багатьох культурах. Назва походить від санскритських слів su і asti. У слов’ян звучить як побажання «щасти». Цей символ дуже поширений і найчастіше пов’язаний з Сонцем або, це вже чисто моя гіпотеза, безперервністю буття. Хто уважно переглядав  мої всі фото на «Фейсбук», побачив ще одну цікавинку – поряд свастика та єврейська зірка. Ну куди нашим пращурам було знати, яка кривава драма розгориться між цими двома символами в середині минулого століття...
Для довідки: Пафоські мозаїки – це унікальні стародавні зображення, що дивом збереглися і прикрашають вілли, котрі належали трьом знатним родинам римлян, що жили в III столітті нашої ери.
Будинки Діоніса, Айона і Тесея були знайдені в 1961-му місцевим фермером під час орання поля. До речі, розкопували їх поляки – студенти та викладачі Варшавського університету. Всього було виявлено чотири будови, три з яких відкриті для відвідування туристам. Підлоги і майже зруйновані стіни кожного з будинків прикрашені мозаїками, різнокольорові кам`яні та мармурові візерунки яких зображують сцени з життя античних богів і героїв.
На відміну від інших, будинок Діоніса зберігся чи не найкраще, де на 556 квадратних метрах мозаїчних малюнків можна побачити сцени з міфів про бога Діоніса. В інших віллах на особливу увагу заслуговують мозаїки, що зображують битву Тесея з Мінотавром, а також сцена народження Діоніса, зображена на будинку Айона.
У новій для мене місцевості я частенько замислююся, а чи могла б я тут жити. От на Кіпрі могла б точно, бракує тільки трохи для еміграції сюди – 300 тис. євро інвестиційних для отримання громадянства. А так клімат тут чудовий, люди привітні, села ну майже як наші, але десь через років двісті. Дороги, транспорт, кухня, рослинність, рельєф – все мене тут влаштовує. Ціни? Ну з цінами кіпріоти підкачали дещо. Кусаються тут ціни. Хлібина за півтора євро, молоко – 3. Проте у нас в курортних містечках вони, ці ціни, також захмарні. Про реальну вартість товарів я так і не склала об’єктивної думки. Та зрештою вона для мене не актуальна – мене досхочу годували в готелі за принципом шведського стола. Напої, навіть алкогольні, також були  не лімітовані. То ці кіпріоти ще й зекономили на нас. Ми ж за всю подорож тільки пригубили сухого білого, а могли ж... Кухня тут аж надто поживна і в ресторані ледве подужала свою мусаку. Синам подобається – у них зростаючі організми, перетравлюють ці калорії на раз. Мені подолати порцію допомогли коти. О, про котів на Кіпрі варто написати окремий абзац. Вони цього варті. А так все тут чудово: банани зріють, пасльонові буяють, гранати соком наливаються, дощі змінюють палюче сонце, люди щось клопочуться. Тут повсюдно будівництво. Навіть не знаю, де тут люди такі гроші беруть, бурштину ж немає, як у нас. Це я жартую, звісно. Одні коти кайфують. Ну і ми трохи біля них...
Хоча, якщо чесно, сини мені розслаблятися особливо не давали: приїхала знайомитися з прадавньому культурою, то будь добра, ноги в руки – і вперед. Я людина не вибаглива. Вперед – то й вперед. Одним словом, сходили ми той Пафос добряче. Деякі маршрути й досі з заплющеними очима перекажу. Адже ніколи в подорожах не беремо спільних екскурсій – в них обов’язково всі шукають/чекають на когось одного. Гіди розповідають загальнодоступну інформацію, і в результаті ти багато чого не помічаєш, або ж розглядаєш все похапцем. У нас інший підхід до вивчення нових місць. Самостійно прокладаємо маршрут, частину з якого долаємо пішки – і місцевість вивчаєш, і бачиш те, що на перший погляд, приховано від людського ока. По гробницях царів, приміром, мандрували під проливним дощем. Погода видалася ще та, але завдяки цьому довелося деякі арки приміряти до себе. Нічого, не лячно. Я два курси скорочувала шлях до університету через Личаківку, знамените львівське кладовище, а повертатися доводилося і поночі, як вчилися в другу зміну – так що до поховань ставлюся абсолютно адекватно. Тим паче, правильно колись констатувала моя бабуся: людей живих варто остерігатися, а не мертвих. Тим більше й ніяких гробниць у звичному нашому уявленні там і не має - печери і підземні ходи. Скоріше – просто гарна легенда про царів. Та й скільки тих царів могло бути в цьому Пафосі, якщо зараз його населення налічує близько 50 тис. чоловік? А на тій території, що ми відвідали, можна було одномоментно поховати всі світові правлячі династії. Тож, здається мені, вивіска про царські гробниці – це казочка для приваблення туристів. Але побродити цікаво, тим паче з тутешнього плато відкриваються прекрасні морські краєвиди. І Середземномор’я лише тут, напевно, такого смарагдово-бірюзового відтінку. Ой, ледь не забула ще одну цікаву деталь. Кіпр ще зовсім недавно був британською колонією. Основні відпочивальники, ну принаймні в нашому готелі, англійці. Здебільшого літні пари або родини з дітьми. Їх екскурсії, а тим більше такі екстремальні, мало цікавлять. По всіх цих завалах та гробницях ходять виключно вихідці з колишнього Союзу. Правда, українську почуєш рідко...З забутих гостями готелю книжок – тут зробили невеличку бібліотеку. Нідерландська, німецька, англійська література. Одна брошура «Крилатих виразів Раневської» російською. Можете судити про контингент.
Далі буде...
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Дописати коментар