пʼятниця, 28 лютого 2020 р.


Довгожителька із сонцем у душі
«Живіть до ста літ», – зичимо ми, як правило, на іменини. А якщо й ця життєва межа вже позаду? Зовсім мало наших земляків можуть поділитися тими відчуттями, які переживаєш за нею. Параскеву Федорівну Котяй із Берестя 10 лютого Господь також сподобив переступити цей визначний життєвий рубіж. Привітати довгожительку з її поважною датою завітали голова райдержадміністрації Олександр Гузич, помічник народного депутата Віктора М’ялика Віктор Кузін, сільський голова Микола Дашук, представник ветеранської організації Петро Козоріз. Вітальні адреси, квіти, подарунки, а головне увага таких шанованих людей неабияк розчулили бабусю.


«Навіть не знаю, в кого я така? Мама моя померла на 55-му році. А мені судилося розміняти сотню літ. І нащо мені ті роки, коли світу Божого не бачу?» – розмірковує бабуся Параска. Найбільше доймає її пелена, що несподівано накрила очі. «Ще років два тому мама вишивали й газети перечитували», – каже донька Марія, в якої вже більше 25 літ мешкає золота ювілярка. Гостроти зору, звичайно, вже тої не було, але винахідлива бабуся приспособила для своїх потреб окуляр, яким користуються годинникарі, й послуговувалася ним досить довго. «Ще мені нитку в голку засилити могли», – продовжує Марія з любов’ю.
Стареньку бабусю в цьому домі люблять всі. Правнучата радо буквально обліплюють її, коли запрошуємо всіх до родинної світлини. «Вони мене сьогодні найпершими привітали», – каже довгожителька.
Про секрети довголіття бабуся Параска тільки розводить руками. Нема в неї особливих таємниць, як дожити до ста літ при ясній пам’яті. «Нічим особливим не харчувалася ніколи, в лікарні один раз була, десь зо два десятка років тому. То скажу однозначно: доктори – дуже хороші. Як полікували тоді, то й досьогодні здужаю. А так, які можуть бути в довголіття особливості? Виросла в багатодітній родині, робила багато й змалку, вийшла заміж за майбутнього лісівника, то все життя, вважай, й прожила на природі, бо побудувалися в урочищі Осова поблизу Великих Озер. Мало там хат було, бо на відшибі, ні дороги путящої, ні зручностей теперішніх». Але завжди в їхньому домі було багато гостей – чи хлопці з лісгоспу заглянуть на обід, чи мисливці завітають, яке начальство заверне. Всіх Параска Федорівна частувала, бо ніколи не ділила людей на ранги, до всіх ставилася з однаковою пошаною. «Інколи після таких гостин кусня хліба в хаті не лишалося. Але батьки ніколи не нарікали на це. Бо ж хіба то проблема. Мама швиденько вчиняла нове тісто, і вже скоро в домі знову розливався духмяний хлібний аромат. Вони завжди були відкритими до людей, любили частувати всім, чим Бог послав. А щодо вихованності мами, то це ще з польської школи в неї. Батюшка орв’яницький якось жартував, що ця бабуся навіть до кота, напевно, на «Ви» каже».
А бабуся Параска вже поглядає на доньку строго по-материнськи, мовляв, не говори багато, садови гостей до столу, як я тебе вчила.
Традицій батьківського дому дотримується й Марія. Нашвидкуруч накритий стіл вабить домашніми смаколиками. «Ви вже вибачайте, ми до застілля на вечір готуємося, брати, онуки з сім’ями завітають, а це все, що було під руками», – припрошує до столу господиня.
Почесне місце займає ювілярка. Попробувавши страви, схвально оцінює кулінарні здібності доньки: «Добре поросятко присмачила, сир також гарний вдався». Й досі в цьому домі на столі – все вирощене й зроблене своїми руками. Свіжа поросяча печення, м’ясні рулетики, саморобний сир, десерти, приготовлені власноруч з бананів та сирної помадки. «Мама мали колись чотири корови, та ще й дояркою в радгоспі працювали. Ми вже не такі господарі. Але дві тримаємо, вони забезпечують половину домашнього раціону», – каже Марія.
Неквапом веде бабуся розмову, тільки вибачається, що бачити та чути добре не може. Розказує про батьків, роботу, згадує чоловіка, з яким смерть розлучила ще двадцять років тому. Про четверо дітей, одинадцять онуків, двадцять чотири правнуки та праправнученятко. Гарним, таким ще молодим голосом заводить «Їхали козаки із Дону додому»… Розпитує у племінників, які також нагодилися на іменини, про далеку родину на Донеччині. Я в душі тільки дивуюся, наскільки  світлий розум у цієї літньої жінки.
А баба Параска цікавиться ще, як справи в Дубровицькому лісгоспі, якому все життя присвятив її чоловік Михайло, та й сама вона не один рік там пропрацювала різноробочою. Знайомить з новоприбулими гостями – родиною Міркевичів, з гордістю каже, що племінниця Галя в лісгоспі була «великим начальником». І обов’язково наказує доньці показати нам пам’ятне фото працівників цього підприємтва, датоване ще шістдесятими роками. Скільки не було б нам літ, в душі, напевно, назавжди западають саме моменти молодості. Бо тоді не відчуваєш труднощів і цілий світ, здається, годен здолати.
Мені дуже кортіло запитати в цієї мудрої жінки, як вона ставиться до того, що збираються продавати землю. Адже її батьки все життя збивали копійку, щоб розширити свій земельний наділ. Але вирішила не втомлювати стареньку ще й такими роздумами.
Дуже шкодує бабуся Параска, що не може особисто нас провести до воріт. «Ой, не бачу нічого. Ото коли сонце на небі, то хіба його світло одне пробивається крізь морок…» –жаліється Параска Федорівна. Отак і живе ця бабуська поміж близьких і люблячих людей, під сонцем на небі і з його теплом в душі.
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар