Найбільшою цінністю було життя моїх бійців

Тридцятирічний капітан Богдан Микульський був на афганській війні рівно два роки з 15 лютого 1987 року по 15 лютого 1989. Теперішній міський голова, полковник Богдан Михайлович Микульський розповідає про той час, бойових побратимів і людські цінності на війні.

Правду сказав лише брату

Наприкінці вісімдесятих я вже мав за плечима досвід військової служби. Йшла мова про те, що поїду у відрядження. Після медичного огляду мені зробили запис: «Придатний для служби в умовах спекотного клімату». Я зрозумів, куди закине мене доля. Приїхав додому, щоб попрощатися з батьками. Так і сказав їм, що ненадовго поїду у відрядженя. Як вже йшов до автобуса, то наш пес зірвався і вискочив мені на груди. В душі щось перевернулося. Брат Мирослав помітив мої хвилювання, і я зізнався йому, що буду воювати в Афганістані. Батьків не хотів тривожити. Вже пізніше, як мама отримала мій перший лист, то зрозуміла про моє фактичне місце перебування. Мама була глибоко віруючою людиною, молилася за мене вдома, їздила по святих місцях. На війні саме мамина молитва була моїм оберегом і моя віра в те, що все буде добре.

Додому писав часто. Листи були нейтральні. Розповідав батькам про спокійну службу, про те, що їм нема чого хвилюватися. Як йшов на бойові завдання, то повідомляв, що деякий час через відрядження писати не зможу. А сам насправді не знав, чи напишу після бойових завдань ще матері взагалі. Одного разу через бойові операції під Кандагаром не писав додому кілька місяців. Повернувся на місце дислокації, а на мене чекали десять листів від мами. Бережу наше листування, це велика цінність для мене. Мама розповідала про життя вдома і часто писала, що відчуває у моїх листах недосказаність.

Про бойових побратимів

Я відповідав за підлеглих, серед яких були хлопці – 18-20 років. Через півроку служби у радянському війську їх закидали в Афганістан. Головним для мене, як для командира, виконуючи накази, було зберегти ці молоді життя. Я знав, що не маю права розслабитися, навіть у найважчий момент. На мене дивилися солдати, вони чекали мого рішення. Вдома на своїх синів чекали батьки, як і мої чекали мене. Зробити все можливе, щоб виконати військовий наказ, успішно завершити операцію, аби мої хлопці були цілі, щоб мирне населення не страждало – це було найголовніше завдання.

 Вдома, з екрану телевізора нам показували афганську війну більш як миротворчу місію – солдати з дітками на руках, солдати саджають дерева. А насправді в Афганістані на нас очікувала інша війна – розруха, постріли, смерті. Ми потрапляли в іншу реальність, зовсім не схожу на ту, яку вимальовувала радянська пропаганда. Звичайно, від афганських реалій в душі змішувалося все. Неправильним буде казати, що я потрапив в Афганістан повністю готовим до тамтешніх умов служби. Війна в умовах гір особлива. А треба був час, щоб і до клімату звикнути. Однак, на перші бойові дії нас послали вже через 12 днів мого прильоту в Афганістан, 27 лютого.  Мій підрозділ пішов витягувати роту розвідки, яка потрапила в оточення, на перевалі Зармадан. Це було вночі. Я ще й не дуже добре орієнтувався в горах. Кожен камінь насторожував, не знаєш, що за ним. Проходили скалисту місцевість. Щоправда, нам дали на допомогу замполіта, який вже мав тамтешній досвід служби. З Божою поміччю операція пройшла успішно, авіація нам підсвічувала дорогу. Таким було моє перше бойове хрещення. Вчитися особливостям афганської війни треба було прискореними темпами, бо на кону – життя твоє і підлеглих.

Дуже доречними були розуміння афганської війни хлопцями-узбеками, азербайджанцями. В Афганістані багато діалектів, але все ж їх мова схожа з мовою колишніх радянських сонячних республік.

Про цінності

Великою цінністю на цій війні була вода. Найсмачніша і найчистіша вода з гірських потоків, з вершини гір. Коли вдавалося її набрати, то смакували на повну - це була чиста і дуже смачна водичка. Кількість води, яку нам видавали, була лімітована. 400 літрів води – на одну машину. І під час бойових операцій нам завжди намагалися прострелити ємкості з водою. У спеку - без води ніяк. Кожен ковток – на вагу золота. Бувало пускали останню флягу по колу і рахували ковтки. А найбільша цінність – це життя тих, за кого відповідаєш. Ти дивишся в очі солдат, які тобі на сто відсотків довіряють, і  забуваєш про себе, бо в найскладніший момент ти для своїх бійців – опора, надія, порадник, командир і друг.

Охарактеризувати афганську війну загальноприйнятими термінами складно. Повторюся, для простого бійця вона, у великій мірі, залежала від людськості командира. Найважче було тим солдатам, які стояли на точках місяцями, утримували висоту чи прикривали певний відрізок дороги (як теперішня оборона). Вони довго були на одному місці – це було дуже складно морально.

Особливий Новий рік

Один із найскладніших етапів афганської війни для мене – це бої за кишлак Спінкалача. Операція проходила на відстані 550 кілометрів від місця нашої постійної дислокації. Три дні затратили лише на дорогу. Наказ ми отримали 27 грудня, і це було несподіванкою, як правило, на свята намагалися обходитися без важких боїв і втрат. Наказ був озвучений мені особисто генералом армії Володимиром Варенниковим. Зрозуміло було, що на нас покладають особливі надії.

З цього кишлака обстрілювали Кандагар. Серед скелястої місцевості, мото-стрілковий підрозділ нам забезпечив прикриття, довжиною у 16 км. Обабіч стояли військові авто, забезпечували прохід. Пригадую, моя БМП йшла перша. Бачив, як гранатометник цілився в нас, але отримав вогонь у відповідь від коректувальника, який сидів поряд зі мною. На моїх очах граната потрапила в спостережний пост. Це – миттєвий вибух, кров, поранені і загиблі. Однак ми отримали наказ «не зупинятися». 

Зрештою, операція пройшла успішно, завдяки хорошій підготовці наших бійців. Вирішальний момент операції – пам’ятна дата, 31 грудня 1988 року. В рідній Україні зустрічали Новий рік. А я був радий, що ми вистояли, вижили, виконали завдання. До речі, не раз нас у боях виручала наш підрозділ у складні моменти авіація. Злагодженість дій – це запорука будь-якого успіху.

За дві бойові операції в Афганістані я був представлений до двох нагород – Ордена Червоної Зірки (За Спінкалачу) та Червоного Прапора (за операцію на перевалі Тетау). Два ордени потрапили в один наказ про нагородження. Оскільки Орден Червоного Прапора вищий, то його мені і вручили. 5 травня нагороду вручили безпосередньо на місці нашої дислокації, хоч попередньо я мав їхати в Москву.

Дорога додому

День виходу, звичайно особливий і пам’ятний. Не вірилося, що позаду два роки війни в особливих умова. За плечима був період служби, який змінив мене і кожного солдата. Війна змінює наші цінності. Людське життя – це дарунок Божий. Я радий був за бійців, яких вдома обнімуть рідні. Ми завжди пам’ятатимемо побратимів, які не повернулися живими додому. На їх місці міг бути кожен, хто там служив.

Кожен солдат, після закінчення війни, переживає такий непростий період переходу до мирного життя. В голові тисяча думок, спогадів, переживань.

Я прилетів у Донецьк, там був тиждень. Потім – літаком в Івано-Франківськ. Погостював кілька днів у Косові у сестри. Далі – у Тернопіль. Мене зустріли машиною. Вдома чекала вся родина, накритий стіл, мама як кинулася на шию, і цей незабутній момент обіймів тривав довго. Тато більш стримано зустрів, хоча знаю, що його душа теж переповнювалася почуттями. Тато мій пройшов Другу світову, солдат солдата розуміє з пів слова.

Отак почалася мирна нова сторінка мого життя. Я вдячний тим людям, з якими воював пліч-о-пліч. І коли зараз мої солдати пишуть теплі коментарі під фото із спогадами, то я відчуваю, їх підтримку і навіть на великій відстані. Спасибі Богу за те, що можемо збиратися у Дубровиці, 15 лютого, і згадувати, згадувати… Нас з бойовими побратимами об’єднує пам’ять – це сторінка нашого життя. Час тоді вибрав нас.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

депутат в окрузі

У найвіддаленішому селі району – Будимлі побували минулого тижня голова РДА Олександр Гузич з народним депутатом України Віктором М’яликом. Очільник району з народним обранцем відвідали місцеву школу, поспілкувалися з педколективом та учнями, оглянули будівництво ще одного корпусу навчального закладу. В новому приміщенні планується розмістити молодші класи.

Керівник Миляцької ОТГ Федір Хлебович спільно зі своїм заступником Геннадієм Рожком поділилися з посадовцями подальшими планами розвитку, розповіли про перспективи та проблеми об’єднаної громади.

У ході робочої поїздки голова РДА та народний депутат оглянули також будівництво додаткового корпусу Жаденського навчального закладу, поспілкувалися з директором школи та будівельниками (на фото).

Прес-служба РДА.