«Пробачте, що не вберегли…»

Того трагічного 2015-го ми так часто ставали на коліна перед траурними кортежами, які були для нас, поліщуків, уособленням тієї жахливої російської агресії на Сході, де гинули кращі з кращих сини України. Загалом Дубровиччина вже поклала на жертовний вівтар в цій кровопролитній війні десять життів. А тоді, п’ять років тому, наш район вперше вбрався в жалобу з 31 січня по 2 лютого.

Ми ще не знали, що вже кілька місяців  тому похований на Краснопільському братському кладовищі під Дніпром як неопізнаний Олег Ващишин із Сельця, що загинув при виході із Іловайського котла. 2 лютого 2015-го, морозного вітряного дня, Дубровиччина оплакувала свого першого сокола – десантника Олександра Ярмоліча із Велюні, що віддав своє життя за територіальну цілісність нашої України поблизу міста Щастя на 24 році життя. Сашко був кадровим військовим, після строкової служби підписав контракт і служив в 80-ій аеромобільній бригаді. Як ми того дня молилися, щоб ця жертва була для нас останньою… А вже у військкоматі одержали нову «чорну мітку» війни – Іван Охмак із Лугового загинув саме 2 лютого під час мінометного обстрілу, виконуючи бойове завдання з усунення пошкоджень зв’язку в базовому таборі під Дебальцевим.

Перегортала в голові ці сумні спогади на панахиді по смерті Сашка, де побувала на запрошення родини нашого Героя. У суботу, 1 лютого на велюнську землю з’їхалися з різних куточків України його бойові побратими, прибули представники громадськості, родичі, однокласники, друзі родини. «Мені дуже приємно, що й сьогодні зібралися всі ті люди, хто був поруч з нами всі ці найтяжчі роки», – сказала мама Героя Інна Василівна. Щораз дивуюся силі духу цієї родини. Пережите горе не зламало, а навпаки відкрило в цих людях найкращі риси. Вони не замкнулися в своїй тузі, стали ще більш відкритими, гостинними. Бачила, як щиро пригортала до грудей побратимів свого сина на панахиді. «Ви ж моє все, – примовляла. – Тепер ви мені за синочків. Чекаю зустрічі з вами і хвилююся-готуюся, так ніби то мій Сашко мав би приїхати в гості».

Після панахиди в Свято-Покровському храмі, в меморіальному куточку місцевої школи, що носить ім’я Олександра Ярмоліча, школярі провели невеличкий меморіальний захід, на якому розповіли про коротке, але яскраве життя Героя. До пам’ятної дошки та на могилу Сашка положили квіти, згадали, якою неординарною особистістю він був. Помолилися за упокій Його душі, поплакали щиро, як за рідним.

«Можливо, Сашко був не одним із найбільш веселих моїх солдат, але точно він був – найбільш надійним. Повірте, в цей день з усіх-усюд України ми приїжджаємо на вашу поліську землю зовсім недарма. Я був вражений вашими земляками ще першого разу, коли побував у Велюні. Пригадую, підійшла тоді до нас старесенька бабулька, витягнула з кишені благеньку носову хустинку, трепетно розв’язала її й протягнула мені останню двадцятку: «Візьми, синочок, й від мене на армію…». Звичайно, я відмовився. Розвернулася старенька ображено й подибала. Але поки ми гомоніли з рідними Сашка, ця ж бабулька якось примудрилася притягнути до нашої машини пів мішка картоплі. Каже, ну якщо гроші брати не хочете, то вже бульбочкою хоч не погребуйте. І все вибачалася, що більше принести не здужає. Тоді я зрозумів силу Сашкового характеру. Вирісши поміж таких людей, він не міг бути іншим», – розповідав колишній командир Олександра Ярмоліча.

«Кажуть, Бог забирає кращих. Правда, не знаю навіщо?.. Сашко був справді кращим серед нас, мужнім воїном, надійним другом, чудовою людиною. Чи міг він пересидіти війну за спиною інших, як багато хто робить? Такий, як Сашко не міг. Навпаки він був завжди попереду, ризикуючи собою, рятував життя своїх побратимів. Пробачте, що не вберегли Його...», – сказав один із побратимів Саші.

Меморіальні заходи в місцевій школі відбулися і в п’ятницю, 31 січня, якраз в день загибелі Олександра Ярмоліча. «Зима, що нас змінила…» – так назвали організатори цей патріотичний вечір. На своїй сторінці в «Фейсбук» директор школи Світлана Охмак написала так: «Хвилюючі моменти: хвилина мовчання, душевні патріотичні пісні,вірші не залишили байдужими жодного з присутніх. Тож нехай білими птахами злинуть у небо всі Герої,які не повернулися з поля бою. Нехай принесуть довгоочікуваний мир нашій Україні. Хай буде мир віднині і довіку. Хай буде мир й замовкнуть війни злі. І сльози щастя на своїх обличчях відчують всміхнені усюди матері».

«Ніщо в світі вже не розвіє нашого горя, але з яким щастям ми сприйняли б звістку про перемогу, щоб смерть нашого Сашка не була марною…», – сказала на прощання мати Героя.

Людмила РОДІНА.

Мій син – Герой!

Героєм був мені завжди...

з тих пір, коли почав іти...

з тих пір, коли сказав він «мама»...

я так раділа... так ридала...

Від щастя сльози проливала...

так ніби знала… ніби відчувала...

я так його тримала...

так оберігала...

та все ж пішов....

за іншу битись маму....

мені ж залишив вічну рану...

А я дзвонила,

кажу: «Сину, іди додому... бо там гинуть...»

А він: «Неправда, тут все мирно...»

Мені від того було дивно...

І я його чекала... так чекала...

він вернеться… я вірила… я знала...

І він приїхав не колись… а нині...

виходжу я... дивлюсь... моє дитя у домовині...

«як справи, синку?

ну кажи, як справи?

чого мовчиш?.. не хочеш подивитися на маму?

відкрий же очі... вставай... ти хочеш так лежати?

втомився, певно... вирішив поспати....

Боже... я тебе укрию...

ти ж такий холодний...

живіт запав… напевно, ще й голодний...

ходи, я вже на стіл накрила...

Ходи, тебе чекає вся родина»...

А люди кажуть, що здуріла...

що мертву так трясу дитину...

Та, що ті люди... що вони там знають...

Мій син-герой...

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Минуло 5 років,як я востаннє попрощалась із сином, а я не можу повірити, що мого Сашка немає. Він завжди у всьому поруч, і я це відчуваю. Відчуваю погляд, посмішку щиру-щиру, руки найніжніші на світі. Бачу очі сині, відчуваю його запах, і його тепло. А потім ті слова: «Мамо, не плач. Тож треба комусь захищати вас, щоб вам добре жилося. Я повинен бути там, зі своїми хлопцями. Не плач, все буде добре!».

Наша сім’я, вдячна всім тим, хто цих п’ять років допомагав нам пережити це горе. Хто розділяв з нами нашу біль, і радів нашим радощам.

31 січня у стінах школи була проведена година пам’яті. У душі стояв такий «комок», що навіть не могла подякувати педагогічному колективу, на чолі з директором Охмак С.О. за те, що виховують у дітей патріотизм, любов до своєї країни, що вчать пам’ятати нашого сина.

Пом’янути з нами Сашка приїхали керівники установ та друзі. Кухарець М.М., Стасюк Н.І., Торчило В.Ф., Шах В.М., Голяка О.М., Родіна Л.В., Слободзян О.С., Баньковська В.Т., сільський голова Наумець О.М., працівник культури Главацька Л.В., хрещені батьки, родина, друзі, однокласники.

Приїхали ті, кого я з нетерпінням чекаю кожного року. Мої названі діти, мої сини – побратими Сашка. З різних куточків України: Києва, Хмельницька, Львова, Закарпаття, Тернополя, Вінниці. П’ять років вони не забувають нас, і свого товариша. З’їжджаються на могилу, розказують новини, от тільки мій синочок чомусь мовчить... Я знаю, мій син у Бога, бо кожен, хто загинув за Вкраїну, йде до Нього. Він став Ангелом і боронить свій край.

Від імені всієї родини, мама Сашка Інна Василівна Ярмоліч.