пʼятниця, 25 липня 2014 р.

ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНИЙ СПОРТ СТАВ ЙОГО ЖИТТЯМ



Мало не щодня ми спостерігаємо за тим, як працівники пожежної охорони відважно борються з вогнем. Вони щодня, щогодини, щохвилини оберігають наші життя.
Саме такими героями, сповненими відваги та мужності, є вони для нас.
Але про те, що існує пожежно-рятувальний вид спорту, взагалі мало хто знає. До того ж, маємо свого багаторазового чемпіона з цього виду спорту. Але про все по порядку.

ПОПЕРЕДУ – НЕЗВІДАНІ ШЛЯХИ
Олександр Андрійович Єрмійчук народився 1961 року в с. Селець. Закінчивши у 1978-му місцеву загальноосвітню школу, вирушив до Миколаєва здобувати професію механіка радіоапаратури і приборів. Отримавши диплом з відзнакою та пропрацювавши рік на Миколаївському заводі конденсаторів, поповнив лави Радянської Армії. По поверненню (у 1981 році) Олександр влаштувався на роботу до Рівненської пожежної охорони. Рік пропрацювавши, отримав направлення на навчання до Львівського пожежного училища МВС УРСР. Паралельно займався спортом, здобув звання кандидата у майстри спорту з легкої атлетики, входив до складу збірної України з пожежно-рятувального спорту.
Після закінчення навчання, у 1985 році, (на той час він вже отримав звання майстра спорту) сам обирав місце подальшої роботи. Перед Олександром постав широкий вибір: хочеш – Київ або ж Львів, а хочеш – Рівне. Проте він обрав Запоріжжя. Йому було цікаво подивитися, що ж таке Запорізька Січ, познайомитися з побутом людей, які живуть на Сході країни.
Оскільки на той час майстрів спорту з пожежно-рятувального виду було дуже мало, пропозиції щодо подальшого кар’єрного зросту надходили звідусіль. Та отримавши у 1989 році запрошення у Мінськ, не роздумував про переїзд ані хвилини - адже звідти ближче до рідного Полісся.

БІЛОРУСЬ
Відтоді й почалося його спортивне життя у збірній команді БРСР та м. Мінськ з пожежно-рятувального спорту. У 2004 році ця команда була однією з найсильніших в Республіці Білорусь. До її складу ввійшли: два майстри міжнародного класу, вісім майстрів спорту, чотири кандидати в майстри спорту та спортсмени-розрядники. Цю команду представляли досвідчені спортсмени, які на той час вже мали 15-річний досвід у пожежно-рятувальному спорті. Олександр Єрмійчук серед них «не загубився». Чоловік жартома пригадує, як за його тренуваннями (коли лазив по драбинах та вправлявся з бігу із перешкодами) білоруси з цікавістю спостерігали цілим натовпом.
Саме у 2004 році відбувся чемпіонат світу з пожежно-рятувального спорту в Білорусі.

ІРАН
У 2006-му сталася ще одна не менш важлива подія в житті Олександра – він отримав запрошення на посаду головного тренера команди Ірану (на фото). Мав підготувати команду до чемпіонату світу, що пройшов згодом в Тегерані. Олександр приймає цю пропозицію та звільняється з посади начальника сектору Державного пожежного нагляду.
Олександр Андрійович розповідає, що іранський народ - дуже гостинний, і тренер для них, як і лікар, – дуже поважна людина. Тож усі його вимоги й забаганки виконувалися беззаперечно. Для того, аби команда перемогла, створювалися всі належні умови. Олександр, будучи людиною дуже відповідальною, вимагав від своїх роботодавців забезпечити місцеву команду усім необхідним інвентарем: в наявності мала бути якісна, за усіма стандартами, бігова доріжка, медикаменти, харчування, спортивний одяг, найсучасніше пожежно-технічне обладнання тощо. Олександр цілеспрямовано рухав команду вперед, незважаючи на тих, хто скептично ставився до всього, що відбувалося на стадіоні під час тренувань.
Готуючись до майбутнього чемпіонату, іранська команда брала участь у змаганнях, що проходили в Мінську та в Києві (пам’яті Героїв Чорнобиля), аби перейняти досвід інших команд. У кожному своєму інтерв’ю місцевим ЗМІ Олександр постійно наголошував, що його команда націлена на перемогу. Адже, як справжній тренер, особисто кожного підтримував морально.
Іранські спортсмени мали спортивну статуру, вели тверезий спосіб життя. Тренувалися двічі на день. Проте найбільшу надію на перемогу покладали не на власні сили, а на волю Аллаха. Та тренер постійно нагадував, що не лише Аллах має вести команду до перемоги, а й їхня працелюбність, цілеспрямованість та впевненість у власних силах.
І ось 4-6 листопада 2006 року відбувся III чемпіонат світу з пожежно-рятувального спорту. Участь у ньому взяли 12 команд, серед яких були Білорусь, Росія, Україна, Азербайджан та інші.
Можливо, і моральна підтримка тренера, і злагоджені дії команди та кожного учасника окремо допомогли вибороти перше місце з бойового розгортання. За перемогу команда отримала Дипломи та золоті медалі. Що цікаво, традиційно переможців з цього виду змагань занурюють у воду – на знак вшанування.


МУЖНІСТЬ, ВИТРИМКА ТА СИЛА ВОЛІ
Олександр ніколи під час тренувань не стояв осторонь, а, навпаки, на власному прикладі показував, як треба виконувати те чи інше завдання. Тренер постійно прагнув до кращих результатів і ніколи не мав собі за мету покращення фінансового становища. Розмови про гроші для нього були некоректними. Навпаки – намагався зарекомендувати себе як фахівця своєї справи.
Іноді, аби закріпити рівень підготовки команди, тренування доводилося проводити навіть у неділю. Та для народу ісламської віри було неприйнятним працювати в цей день. Та все ж члени команди йшли на поступки своєму тренеру. Як пригадує Олександр Андрійович, неодноразово навіть служба внутрішньої розвідки спостерігала за діями українця – хвилювалися, чи часом не шпигун приїхав до їхньої країни.
Велику роль у подальшому перебуванні в Ірані для Олександра зіграв клімат - адже за 50-градусної спеки не дуже побігаєш на стадіоні. Щодня було дедалі важче переживати розлуку з рідними, спілкуватися (хоч в цьому допомагав перекладач) з місцевими жителями. Так продовжувалося довгих дев’ять місяців, а потім довелося повернутися в Мінськ.

ЗНОВУ ВІД ІРАНУ ДО БІЛОРУСІ
Та у 2009 році Олександр вдруге їде до Ірану тренувати вже іншу команду. Там йому знову пропонують контракт. Проте згодом повертається в Білорусь. До речі, з 2000 року Олександр Андрійович паралельно викладав фізкультуру та пожежний спорт для білоруських школярів. Після пройденого курсу учні здавали всі необхідні нормативи, і, в першу чергу, біг по драбині в третій поверх учбової вежі. Проте пожежно-рятувальний вид спорту – травмонебезпечний. За власних дітей постійно хвилювалися батьки. До того ж увага тренера має бути постійно зосереджена на кожному підопічному. Тому Олександр згодом відмовився від цієї роботи.
А потім йому пропонували посаду тренера команди м. Тамбов (Росія). Та перше запитання Олександра було не про заробітну плату, а про наявність відповідного обладнання та забезпечення команди усім необхідним для тренувань, аби вийти на відповідний рівень. Та коли зрозумів, що вимоги не будуть виконані, відмовився від цієї пропозиції.

РІДНА ДОМІВКА ТА СПОРТ
Вже другий рік поспіль, маючи посвідку на постійне проживання на території України, громадянин Білорусі Олександр Єрмійчук мешкає у рідному селі Селець. Він і надалі підтримує дружні зв’язки з іранцями.
Олександр – фанат своєї справи. Тож має бажання передавати власний досвід тим, хто не уявляє свого майбутнього без пожежно-рятувального спорту. Аби тільки для тренувань були створені усі необхідні умови. А ще плекає надію, що все ж таки знову покличуть на тренерську роботу до Ірану.
Кожен ранок майстра спорту починається з комплексу вправ, необхідних для здоров’я: ранкова зарядка, пробіжка, а ще вживання розторопші для очищення печінки тощо. Далі – робота по господарству. Щодня в обідню пору його знову можна побачити на стадіоні Горинь, де виконує комплекс необхідних вправ. Адже, коли маєш перед собою певну мету, повинен подбати й про фізичну форму.

ЯКЩО ДОВОДИЛОСЯ РЯТУВАТИ
ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ
Неодноразово Олександру доводилося рятувати людей під час пожежі. Коли в Києві служив у 83-й військово-пожежній школі, горів трамвай. Потім – у Запоріжжі, коли на четвертому поверсі висотного будинку горіла квартира й довелося з неї витягувати чоловіка. Потім – у Мінську довелося по висувній драбині гасити пожежу на п’ятому поверсі житлового будинку. Вже навіть живучи в рідному Сельці також допомагав сусіду ліквідувати пожежу до приїзду вогнеборців... І, з огляду на 26-річний досвід роботи в пожежно-рятувальній службі, переконаний, що переважно люди страждають через свою неуважність та безпечність, що призводить до пожежі.
Олександру також добре відомий фізичний та психологічний стан, з яким пожежник виїжджає на місце події. Адже щоразу попередньо замислюєшся собі, що ж стало причиною загоряння. І, звичайно ж, навіть і не здогадуєшся, що на тебе чекає на місці події.

КОЛИ ВІДЧУВАЄШ МОРАЛЬНИЙ СПОКІЙ
Говорити про себе чи десь вихвалятися про власні подвиги й досягнення чоловік не любить. Вважає, що заслужити шану й людську повагу можна не лише будучи майстром спорту.
Олександр Андрійович – різностороння особистість. Йому подобається відвідувати театри (шкода, що їх у Дубровиці катма), різноманітні виставки, завжди знайде тему для спілкування з художниками та іншими митцями. Йому цікаво бувати на різноманітних заходах, що відбуваються в райцентрі.
Наразі відчуває Олександр моральний спокій. Він повністю присвячує себе батькам та рідній тітці. Допомагає їм долати повсякденні вікові труднощі й перешкоди.
Звичайно, міг би все покинути та поїхати. Проте, це ніби данина за те, що свого часу найрідніші люди віддали найкращі роки власного життя вихованню трьох синів, серед яких Олександр – найстарший.
Інна ПРИМАКОВА.
Довідково. Пожежно-рятувальний спорт виник у 1937 році. Це вид спорту, до якого входить комплекс різноманітних прийомів, що застосовуються у пожежно-рятувальній практиці. Загалом він складається з чотирьох видів змагань: підйом штурмовою драбиною у вікно 4-го поверху навчальної башти (після стартового пострілу, спортсмен зі штурмовою драбиною у руці, пробігає 32 метри до навчальної вежі і починає підійматися на неї, закріплюючи драбину за віконний отвір на кожному поверсі. Фінішу спортсмен досягає на 4-му поверсі, наступивши двома ногами на контактні пластини, розташовані на підлозі. Цей вид програми завжди проходить у запеклій боротьбі та нерідко переможців і призерів на фініші відділяють соті долі секунди); подолання 100-метрової смуги з перешкодами (100-метрова смуга з перешкодами вимагає від спортсмена повної концентрації сил і уваги. Адже для того, щоб успішно її подолати, необхідно володіти швидкістю спринтера і спритністю гімнаста. Через 23 метри після старту спортсмен долає 2-метровий паркан, підхоплює 2 пожежні рукави вагою 5 кг, пробігає по колоді, після чого приєднує один рукав до розгалуження, що стоїть на біговій доріжці, а другий - до ствола, що знаходиться за спиною з моменту старту, потім перетинає фініш. 100-метрівка проходить дуже динамічно: кращі спортсмени виконують вправу швидше ніж за 16 секунд); пожежна естафета (вона складається з 4-х етапів по 100 метрів кожен. Спортсмени з естафетою (пожежний ствол) у руках проходять чотири етапи. На першому етапі спортсмен піднімається на дах будиночка за допомогою драбини-палки, на другому етапі долає паркан заввишки 2 метри. На третьому етапі, підхопивши рукави і пробігши по буму, спортсмен приєднує рукава до розгалуження, прокладає рукавну лінію. Фінальний четвертий етап закінчується видовищною дією - учасник вогнегасником гасить палаючу в деку рідину); бойове розгортання (команда із семи осіб прокладає магістральну рукавну лінію і струменем води «вражає» мішені. Мішень вважається ураженою після заповнення ємності десятьма літрами води через отвір у центрі мішені. У момент заповнення ємності зазначеною кількістю води спрацьовує сигнальний пристрій).
Отож, пожежно-рятувальний спорт - це змагання з виконання комплексів навичок та прийомів, необхідних під час гасіння пожеж. Часто спортивні навички допомагають виконувати найскладніші завдання під час ліквідації надзвичайних ситуацій. Пожежно-прикладний спорт - не ціль, а засіб. Засіб підготовки вправних і надійних професіоналів.
Україна з 2002 року член Міжнародної спортивної федерації пожежних та рятувальників, до складу якої входить 19 країн світу.
Довідково. Олександр Андрійович Єрмійчук, начальник сектору державного пожежного нагляду республіканського унітарного підприємства МАЗ (Білорусь) у відставці.
Спортивні досягнення: майстер спорту. Багаторазовий чемпіон та призер міжнародних і республіканських змагань, призер чемпіонатів України з пожежно-рятувального спорту. Головний тренер збірної Ірану під час підготовки до ІІІ чемпіонату світу пожежних і рятувальників, що відбувся у листопаді 2006 року.
Власні кращі результати: подолання стометрової смуги з перешкодами – 16,38 с, підйом штурмовою драбиною – 13,83 с.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар