пʼятниця, 25 липня 2014 р.

ВІН У НЕМІЧ НЕ ВІРИВ, ВІТРАМ НЕ КОРИВСЯ…


Я всім прощаю, хто мене покривдив,
Простіть мені, кого покривдив я.
                            Василь Попенко.

Жила серед нас у тисячолітній Дубровиці небайдужа людина. Складна та щира. Добра й порядна. Непримиренна. Неспокійна. Принципова. Творча особистість…
Василь Павлович Попенко, 80-літній ювілей якого ми відзначали пам’ятним вечором в рамках святкування Дня міста, любив Дубровицю щемливою й ніжною любов’ю, захоплювався його людьми, працелюбними, талановитими. За цю самовіддану любов до Дубровиці та значний вклад у дослідження  історії нашого міста, визнання на рівні держави того, що наш провінційний райцентр - тисячолітнє місто з уславленим й звитяжним минулим, він один з перших удостоєний звання – почесного громадянина Дубровиці.
Він прожив непросте життя, яке вмістило напівголодне воєнне дитинство, навчання в школі, педагогічних училищі та інституті, вчителювання в школах району: Колках, Мочулищі, Сельці, Бережках, №2 міста Дубровиці, партійну роботу. Про свій життєвий шлях сам  талановитий земляк, педагог-відмінник освіти України, поет, краєзнавець, публіцист Василь Попенко розповідав охоче. Його автобіографія, що була опублікована на шпальтах газети раніше, й змістовна, й дотепна.
Але учасники цього меморіального вечора по новому розкрили численні грані його самобутності. Близький друг та соратник на вчительській ниві Богдан Йосипович Гогоц підкреслив: Василь Павлович був щедро обдарований талантами. Був він великим патріотом України, їй одній служив, звеличуючи в численних поезіях. Дітям, школі так само служив чесно і самовіддано. Працював багато, тяжко. Були в нього сумніви і вагання, переосмислення дійсності й певні розчарування, але була й віра: життя все одно прекрасне!
Василь Попенко завжди виділяв людей з іскрою Божою в душі. Був дуже радий за свого учня, внука давнього приятеля, колишнього директора Крупівської школи Амвросія Федоровича Букайла - Миколу Придюка, якому свого часу присвятив нарис. А тепер вже Миколі випала нагода розповісти про свого директора зі сцени районного будинку культури. Пригадує учень, що був Василь Попенко незаперечним авторитетом, людиною всюдисущою, чию присутність та увагу в школі відчував кожен.
Шлях до звання почесного громадянина Василя Попенка видався тернистим. Він не один раз і непросто пройшов через внутрішнє переродження і осмислення нашого буття. Як кожен самородок, мав неоднозначну вдачу. Мав добру впертість та затятість, громадянську небайдужість. Не вмів кривити душею, рубав «правду-матку» прямо в очі, незважаючи на чини та кабінети. Його й недолюблювали за таку «хибу». Але й обійтися без нього було годі. Без участі і поради Василя Павловича стало б неможливим прийняття багатьох, навіть доленосних для Дубровиці, рішень. Тільки завдяки його зусиллям вдалося переконати тодішнє керівництво міста, настояти на тому, щоб у Дубровиці був пам’ятник не лише Улянії, але і Анастасії, назвати міські вулиці іменами відомих дубровичанок  Анастасії і Улянії Гольшанських та Галини Гордасевич. Він стукав не в одні владні двері, сперечався й настоював на своєму - у нашого міста древнє й славне минуле.
Багато років він прагнув долучитися до таємниць загадкової душі Дубровиці. Як свідчать сторінки щоденника, який Василь Павлович вів з 20.09.1989 року, 9 років життя він присвятив роботі над матеріалами про заснування міста, 29.04.1999 року у щоденнику ним зроблено перший запис: «Нащупано конкретні шляхи і підходи у встановленні дати заснування Дубровиці – 1005 рік. Побував у Рівному у Степанова Степана Степановича – з ним пов’язана доля ювілею, який зараз у Дубровиці нікого не цікавить». У зібраних і підготовлених  краєзнавчих працях, що писалися у співавторстві з Олександром Бруякою та Юрієм Максименком, які охоплюють 999-2008 роки, старався довести, що місто не лише німий свідок минулих подій, але і красномовний оповідач – варто лише зрозуміти його своєрідну мову.
Про Попенка – громадського діяча та краєзнавця, педагога та управлінця від освіти загалу розповіли завідуюча райметодкабінетом Таборовець Тетяна Федорівна та директор школи №2 Клюйко Валентина Миколаївна. Кращим вчителям та вихованцям цієї школи надали право покласти квіти на його могилу. Прикро тільки, що не вшанували цей вечір своєю присутністю представники міської ради.
Значну частину приділили ведучі поетичному спадку земляка. Адже Василь Попенко був автором шести поетичних збірок: «З доріг і виріїв», «Дорогобуж», «Серпневий грім», «В обнімку з часом», «Лебединий поклик», «Світилка».
Через віршоване мереживо перед нами пропливає і сивина віків, і зовсім близьке минуле, і політичний нігілізм, і філософські роздуми про людську сутність. До нього повною мірою відносяться слова Степана Крижанівського, який сказав про себе: «Маю голос не позичений, а свій».
Тепло відгукнувся про Василя Павловича його земляк і родич, професор кафедри фольклору Рівненського гуманітарного університету Богдан Йосипович Столярчук. Саме він впорядкував і видав останню збірку Василя Павловича «Лебедина пісня», долучився до встановлення йому меморіальної дошки. Богдан Йосипович пообіцяв, що докладе усіх зусиль, аби видати ще одну збірку – з піснями на слова Василя Попенка. Окрім того, він ініціював заснування щорічної краєзнавчої премії його імені, яку вручали б до Дня міста.
Окремо на вечорі було відмічено вклад Василя Попенка як публіциста, члена Національної спілки журналістів України. Адже він часто друкувався в районній, обласній і республіканській пресі. Завдяки Василю Павловичу сучасники знають про наших далеких нащадків: Святу Діву Улянію, канонізовану з ініціативи Петра Могили – єдину жінку, поховану у Києво-Печерській Лаврі; княгиню Анастасію Гольшанську – натхненницю створення Пересопницького Євангелія; Георгія Харпака – фізика-ядерника, Нобелівського лауреата, члена Французької Академії наук, Бельгійського, Канадського, Бразильського університетів, що народився й виховувався Дубровиці; Анатолія Рудника – колишнього народного депутата України, академіка компанії «Нафтогаз України», з чиєї ініціативи і фінансового сприяння Дубровиця отримала тепло і газ; Миколу Придюка – випускника Дубровицької школи №2, учня Василя Павловича, «ходячу енциклопедію», майбутнє світило української науки, викладача інституту ботаніки імені Холодного Національної Академії наук України.
Й тепер не залишають байдужими читача теплі, щировдячні спогади про тих, з ким творив Василь Попенко: поета-пісняра Олександра Богачука, чиї пісні він дуже любив і саме завдяки йому пісня «Тумани» і сьогодні звучить у виконанні нашого хору «Родослав»; композитора, керівника Черкаського народного хору, народного артиста України Євгена Кухарця, музей якого ініціював у Велюнській школі; дубровицького поета і художника Михайла Конончука; самодіяльного композитора Дубровиччини Петра Степанюка, з яким Василь Павлович написав відому пісню про Дубровицю, що стала гімном міста; нарис про нашого видатного земляка-байкаря Петра Красюка тощо. Смерть, що забрала його 2 березня 2008 року, перекреслила багато творчих планів та задумів. Адже планувалося ще написати про уславлену місцеву мотобольну команду, нариси про тих дев’ятьох юнаків-інтернаціоналістів, що пройшли через його серце і душу пекучим болем організації похорон, автобіографічну повість «Дорога до себе», краєзнавча розповідь про 1000-літню Дубровицю також так й не була видана за життя автора…
Доля Василя Павловича переплелася з долею ще однієї цікавої людини – вчителя, директора школи, автора самовиданих збірок  віршів та гумору, дописувача нашої районної газети, організатора музею в селі Лютинськ, голови районної «Просвіти» та районної громадської ради – Михайла Несторовича Гриневича. «Наші взаємини були непростими, – ділиться Михайло Несторович. – Але Василь Павлович поважав й мою позицію, й цінував творчість». Прочитав поет й вірш, присвячений колезі.
Був у Василя Павловича ще один талант – залюбленість в українську пісню. У шістдесяті роки він сам керував шкільними хоровими колективами. Із студентських років – як гармоніст, гордився тим, що першим у сільському клубі виконував «Амурские волны». «Пісні мого серця» – під такою назвою він зібрав матеріали про улюблені пісні. У цьому списку – 46 творів. Тож упродовж усього вечора звучали його улюблені пісні у виконанні хорового колективу «Родослав», учасником якого був й сам видатний земляк, колег Богдана Гогоца та Олександра Пікнера, Олега Анісімова та Марії Олексійовець, Олександра Лавора, тріо вчительок із Сварицевич (до слова, їм свою поезію присвячував й Василь Попенко), Марії Легкої. На одному подиху зіграли написану Василем Павловичем мініатюру  «Перегуки над вічністю» наші аматори-театрали з гуртка «Мельпомена», що діє при міській школі №1, а учні цієї школи проникливо декламували його поезію…
Зрештою все дійство, що ввібрало добрих дві години, незважаючи на масу фактів та вражень, пройшло душевно, немов у теплому родинному колі. В цьому, безперечно, велика заслуга організаторів – ради профспілки працівників освіти, колег зі школи на Борку, усіх, хто пам’ятає й шанує заслуги нашого славного земляка.
«Сьогодні я відкрив для себе Василя Попенка заново», –резюмував враження від вечора голова районної ради Сергій Киркевич.

Людмила РОДІНА

Немає коментарів:

Опублікувати коментар