Неділя, 13 липня. У
Дубровиці, у районному будинку
культури,
проходить зустріч з іменитими дубровичанами, які роблять чималий внесок в
розвиток культури, медицини, освіти України. Зала, на жаль, незаповнена. Серед
запрошених – наші земляки, яких доля розкидала по світу, але дала можливість
досягнути чималих вершин. Серед високоповажних гостей –- голова районної ради
Сергій Киркевич, міський голова Адам Кузьмич, у залі – багато інтелігенції
міста і району. Зустріч організована у рамках тисяча дев’ятої річниці Дня
міста. Вона проходить завдяки особистій небайдужості ведучого Миколи Адамчука,
міській раді, районного будинку культури, творчим колективам району. Кожен
глядач – зацікавлений і співпереживаючий слухач. І зовсім видимо залу опановує
атмосфера неспокою за сьогодення України. Мир на землі. Ця тема пронизує кожен
виступ, навіть слова, сказані про інше, овіяні бажанням жити у мирі і добрі.
Ведучий Микола Адамчук запрошує на сцену наших знаних земляків.
Ярослав
Секо – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії та
методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка.
Не планував багато
говорити про себе, бо ще не той вік, щоб писати мемуари. Атмосфера свята навіює
елементи ностальгії. Перебуваючи на цій сцені, пригадую особливі моменти: тут
починалася недільна школа, яку проводив отець Федір Деркач, і молоді люди мали
можливість чути про Бога. Тут я виступав у складі ансамблю музичної школи під
керівництвом Миколи Головіна, тут нам вручали атестати, отож з повагою хочу
згадати шанованого Василя Попенка, чий ювілей будемо відзначатися незабаром.
Мої батьки – Петро і Галина Секо, всі мої рідні по лінії Секів і Скаржинців –
це люди, які багато працювали і працюють у місті, задля блага мешканців.
Завдяки простим дубровичанам це місто розвивається. Отож багато земляків
достойні стояти на цій сцені.
Ми зараз говоримо про
історію, яка входить в наше життя. Починаючи з кінця минулого року, історія
стала для нас надзвичайно близькою. Те, що зараз відбувається, дуже пов’язане з
1991 роком, коли було проголошено Незалежність України. Хочу зупинитися на
сильній і вольовій особистості В’ячеслава Чорновола. Саме над його інтелектуальною спадщиною працюю. Щиро дякую
за зустріч, саме у такій формі проходить єднання і спілкування людей. Саме в
такій атмосфері усвідомлюємо собі, наскільки сильне земляцтво.
Оксана
Валіон – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії та
методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка.
Дуже
приємно бути серед своїх земляків напередодні 1009 річниці Дубровиці. З цим
містом у мене пов’язані спогади дитинства і юності. Це особливий край з
атмосферою спокою. Доля розкидала по світу багатьох дубровичан, але вони
зберігають у серці тепло до рідної землі. Я народилася у Дубровиці, виросла у
Сельці. Це мій рідний край, де все для мене безмежно близьке і дороге, моя
багатостраждальна земля. Пригадую, як я також стояла на цій сцені, представляла
самодіяльність рідної школи.
Події, що відбуваються
в країні впродовж семи місяців, змінили українську націю. Вона подорослішала і
стала консолідованою. Зараз ми пишемо новітню історію України, у нас з’явилися
нові герої – герої Небесної сотні і ті, що зараз перебувають на передовій і
відстоюють нашу Незалежність, хто поліг у боях за суверенітет і цілісність
України. У дуже непростий час випало нам жити. Україна завжди мала історичні
постаті, які творили історію держави. Моя кандидатська дисертація присвячена
Михайлу Грушевському. Я автор наукової праці «Внесок Михайла Грушевського у
національно-культурне відродження українського народу в кінці XIX – на початку
XX ст.». Історик усе життя присвятив служінню українському народові, боровся за
українську національну ідею, в численних працях доводив самобутність
української нації. Основним лейтмотивом його наукових розвідок про минуле
українського народу та спостережень над сучасним життям був наступний вислів:
“Пам’ятаймо – ми репрезентуємо великий народ, і повинні репрезентувати його
гідно, достойно”. Щиро вдячна організаторам за цю незабутню зустріч з земляками.
Євген
Безніско – український графік; народний художник України (2013), лауреат
Шевченківської премії (2006).
Наша земля, наша
нація, наше братство – ці єднання повинні виливатися у цікавих формах. Час від
часу це трапляється. Щиро вдячний за запрошення. Коли буваю у Бережниці, то
завжди потрапляю в особливу ауру. Я народився у містечку Кагарлик на Київщині.
Однак, так склалося, що доля тісно пов’язала мене зі Львовом. Тут закінчив Інститут прикладного та декоративного
мистецтва, одружився з вродливою жінкою та унікального таланту скульптором
Теодозією Бриж, тут народилися обидва наші сини – Ярема і Максимко. Старший
став реставратором, молодший помер у сімнадцять літ через ускладнення після
грипу.
Чудовий поліський
край, звідки родом моя перша дружина, давно став мені рідним і дорогим. Їдеш
сюди і ніби потрапляєш в інше життя, ви живете у краю благословенному Богом.
Сьогодні я завітав до вас разом зі своєю другою дружиною.
Я вдячний, що у
шкільному бережницькому музеї Теодозії шанують її світлу пам’ять. Хотілося б,
щоб був у Бережниці справжній музей геніальної скульпторки, щоб там зробили
хороший ремонт, бо вважаю, що митець, який увійшов у десятку кращих скульпторів
минулого століття, цього заслуговує. Я неодноразово звертався з такими
проханнями до влади, але владні олімпи у нас швидкоплинні. От, ніби вирішив
питання, домовився, а влада після цього вже кілька разів змінювалася.
Сподіваюся, що це вдасться владнати, і буде у Бережниці музей Теодозії Бриж.
Моя перша дружина
Феодосія (Теодозія) Бриж народилася у Бережниці
28 лютого 1929 р. в селянській родині. Її батько довгі роки очолював
«Просвіту», брав участь у Першій світовій війні, був поранений. Завдяки
повоєнній пенсії міг утримувати непогане господарство та оплачувати навчання
дітей. Під час Другої світової війни – господарник УПА. І вона, юна дівчина, у
12-14 років була зв’язковою УПА. Коли прийшли радянські війська, то батька
відправили в Сибір. А Теодозія з вагітною мамою заховалася в криївці. Але хтось
видав цей сховок, і їх забрали в тюрму, де вони захворіли тифом. Їх разом із
трупами викинули в яр за Сарнами, де мали закопати. Але якийсь дядько побачив,
що вони живі, забрав до себе і виходив… Одужавши, Теодозія екстерном склала
іспити всі, вступила до художнього інституту у Львові, де вчилася у скульптора
Івана Севери. Закінчила інститут з відзнакою і в 1956 році отримала прекрасну
майстерню.
Доля обрала вигадливий
спосіб познайомити нас, як подружжя. На одній із численних виставок я помітив
незвичайний портрет, що відразу закарбувався у пам’яті. За загадковим збігом
обставин уже за кілька днів дізнався, хто ж ця жінка-скульптор. Подруга привела
її до художнього інституту тоді, коли я готувався до вступного іспиту. Там і
зустрілися. Відчув, що розуміє Теодозію з півслова, хоч вона й була старшою від
мене на дев’ять років. Разом працювали на творчій ниві, підтримували одне
одного і довіряли. Спадщина Теодозії Бриж – серія робіт на теми
старослов’янської міфології (Бог війни, Бог вогню), скульптурні символічні
портрети давньоруських князів, надгробки С. Крушельницької, І. Крип’якевича, Л.
Левицького, Б.І. Антонича та інших діячів української культури, загалом 23
пам’ятники (найбільше на Волині). Ми разом зреалізували чимало мистецьких
проектів, зокрема оформлення меморіального цвинтаря Січових стрільців на горі
Маківка, меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочівському замку.
У майстерні Теодозії
Бриж на вул. Мартовича у Львові – тепер меморіальний музей скульпторки. Це
місце знакове для української культури: тут бували Іван Миколайчук, Микола Вінграновський,
Алла Горська, Дмитро Павличко, Сергій Данченко, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Іван
Драч, Богдан Ступка, Федір Стригун, Роман Лубківський. Вони називали себе
поколінням митців – «шестидесятників», не бажали миритися з лещатами задушливої
ідеологічної цензури, звертались у пошуках тем до джерел української культури.
Після смерті дружини я
одружився вдруге. Дружина Леся зберігає і пильнує творчість Теодозії Бриж. Пані
Леся до знайомства зі мною й одруження не малювала, а працювала продавцем у
книжковому магазині. Сьогодні ж вона береться до пензля і віддається гармонії
кольорів і їхнім таємницям. Проходять з успіхом виставки її робіт.
Від
автора. Євген Безніско майже сорок років працював над офортами
та ліноритами за мотивами творів Івана Франка, Лесі Українки. У 1997 та 2004
роках працював у Чорнобильській зоні (45 пастелей). Крім того, він є автором
величезного доробку портретів визначних культурних та громадських діячів
України. Зокрема, портрет кардинала Йосипа Сліпого роботи Євгена Безніска подарували
від Львівщини 1996 року Папі Іванові-Павлу II. Бронзову копію пам’ятника
Данилові Галицькому в місті Володимирі-Волинському (автор – Т. Бриж)
спрезентували Папі Іванові-Павлу II у 2001 році.
Митець пройшов довгий
і складний шлях від Франка до біблейських цінностей, від біблейських цінностей
до Шевченка. Євген Іванович створив 300 пастельних робіт на тему Кобзаря. Під
час зустрічі у Дубровиці митець подарував місту картину – портрет Шевченка.
Леся
Безніско – художниця.
Я
дуже хвилювалася, коли прийшла в майстерню Теодозії, чи зможу достойно
представляти пам’ять цієї видатної особистості і чудової жінки, геніальної
скульпторки, вашої землячки. Її життя було тяжким і щасливим, бо вона була
коханою жінкою. Дякую долі, що дала мені шанс дбати про її творчий спадок і
жити поруч з Євгеном. Я з гордістю розповідаю про життя Теодозії і пишаюся
вашою видатною землячкою.
Під час зустрічі було
репрезентовано відеофільм про Теодозію Бриж та її творчу спадщину.
Валентин
Піонтковський, лікар вищої кваліфікаційної категорії, кандидат медичних наук,
член Міжнародного товариства малоінвазивної та інструментальної хірургії хребта
та Міжнародного товариства ортопедів-травматологів, прогресивний організатор
охорони здоров’я.
Я народився у
Висоцьку, закінчив Дубровицьку середню школу, вступив до Чернівецького
медінституту, який згодом став академією. У Харкові закінчив аспірантуру і
захистив кандидатську дисертацію. У мене – інше покликання у житті, ніж у
митців, але я також любив малювати. Врешті став лікарем.
З жовтня 2010 року
очолюю роботу ортопедо-травматологічного відділення Рівненської обласної
клінічної лікарні. Ми змінили концепцію надання допомоги хворим у відділенні.
Маю за плечима чималий досвід, здобутий під час стажування у провідних клініках
Європи (Німеччина, Чехія, Росія, Польща, Іспанія, Туреччина, Швеція), активно використовую його з колегами у
повсякденній практиці. Спонукаю колег до вдосконалення фахового рівня, сприяючи
як закордонним стажуванням, так і навчанню в провідних українських клініках.
Від
автора: збираючи досвід кращих спеціалістів світу, фахівці
ортопедо-травматологічного відділення РОКЛ за останні три роки запровадили
понад 20 найсучасніших лікувальних методик, прийнятих світовою ортопедією й
травматологією.
Опанували фахівці
відділення і найсучаснішу методику лікування внутрішньосуглобових ушкоджень і
захворювань великих суглобів (колінного, плечового, гомілково-ступневого) –
артроскопію.
Водночас
на базі ортопедо-травматологічного відділення РОКЛ почало активно розвиватися
ендопротезування великих суглобів – кульшового, колінного, а також головки
променевої кістки при складних переломах у ліктьовому суглобі. За рік лікарі
виконують 100-120 таких оперативних втручань. Завдяки Валентину Піонтковському
у відділенні практикують також оперативну вертебрологію. Тема кандидатської
дисертації, яку захистив завідувач, стосувалася саме цього напряму
травматології і була присвячена транспедикулярній фіксації при поперековому
остеохондрозі. До речі, опановуючи новітні методики, ортопеди-травматологи обласної
лікарні часто виявляються «піонерами» не тільки в нашій області, а й серед
інших регіонів. Лікар на зустрічі з земляками наглядно продемонстрував на
слайдах сучасні методи роботи в травматології і розповів про своє становлення
як фахівця, переконав, що навіть у тілі фізично нездорової людини може бути
високий дух.
Людмила
Кренько, лікар, кандидат медичних наук, доцент.
Я дуже вдячна за
неочікуване запрошення. Ніколи не думала, що провівши 10 років на цій сцені,
буду так хвилюватися. Не вмію так гарно виступати, як мої попередники, бо я
людина термінів. Я щаслива, що народилася у місті, яке має причетність до
написання Пересопницького Євангелія, на якому присягають президенти. Багато
людей у цій залі знають мене з дитинства. Багато хто вклав свої знання і свою
любов у формування мене як особистості. Найкращі спогади про дитинство – це
школа, запахи чорнобривців, бузку, опалого листя. Моє життя – сукупність
уроків. У мене ніщо не виходило з першого разу. До медичного інституту вступала
чотири рази. Коли не вдавалося, то працювала санітаркою в Дубровицькій
райлікарні. Цей заклад був для мене взірцем інтелігентності, людяності. Там
мене навчили любити не просто медицину, навчили любити людину. Саме там
працюючи, я зрозуміла, що можу працювати лікарем. В аспірантуру також попала не
відразу, так сталося і з докторською. І знову ж у цей час працювала у
Дубровицькій лікарні, яка дала мені величезний досвід.
Хочу звернутися до
жінок, оскільки я маю жіночу спеціалізацію. Дорогі мої, пам’ятайте, що жінка –
це найголовніше багатство в домі. В цих словах багато змісту. Жінка працює все
своє життя у три, чотири, п’ять змін. Жінку треба берегти, і вона повинна себе
сама берегти. Не перекладати відповідальність за своє здоров’я на когось. Жінка
повинна любити себе так, як любить дітей, чоловіка, дім, Україну. Якщо
розглядати жінку як державу, то неповага до держави, як до жінки, призвела нас
до майдану.
Як лікар бажаю вам
здоров’я, бо це та іпостась, яку не можна купити за гроші. Здоров’я – це
щоденна робота, протягом всього життя.
Звертаюся до чоловіків: «Пам’ятайте: здоров’я жінки напряму залежить від
погоди у вашому домі. Допомагайте жінці, вчіть своїх синів з повагою ставитися
до дівчат і жінок, саме тоді ми будемо мати щасливе суспільство. «Лейтмотив
мого життя: жити треба так, як ніби тобі завтра помирати, а вчитися так – як
тобі доведеться жити вічно». Я безмежно рада, що я ваша землячка, дякую за
запрошення і за науку на дубровицькій землі.
Вже
згодом Микола Адамчук розповів про перебування Людмили Федорівни на Майдані під
час революції Гідності. Про це говоримо з нею вже наодинці, після зустрічі.
Людмила дуже хвилюється і розповідає мені зі сльозами на очах:
– Так, практично з
першого дня була на майдані, мене
ніхто туди не залучав, ніхто не кликав і не просив. Вдома сидіти було
неможливо. Самоорганізація Майдану вражає. Після нього я зрозуміла, що в
державі нашій навіть керівники не потрібні. Я онкогінеколог, там була
військово-польовим хірургом. Працювала поруч зі своєю однокурсницею Ольгою
Богомолець. Пліч-о-пліч ми робили все можливе, щоб врятувати життя наших
патріотів. Якби я могла фотографувати очі всіх своїх пацієнтів, які потрапляли
до мене, очі героїв, очі патріотів. Я тримала за руки поранених, працювала і
молила у Бога для них порятунку, я бачила, як від поранень помирали ті, кого
врятувати було неможливо. Я бачила вже померлих. Вони відходили тихо і гідно,
як герої.
– Я не можу про це
говорити (плаче). Не можу. Я не змогла про це сказати зі сцени, бо сльози
обпалюють душу, вони болять зсередини. Я була на майдані від імені всіх дубровичан. Я хочу змінити у нашому
житті щось на краще.
Інтереси майдану в державі є, але залишки отої
павутини не дають втілювати задумане у життя, а ще, звичайно, війна. Треба
повністю змінити склад Верховної Ради, я вважаю, змінити багато на місцях. Наша
дійсність при Януковичу – це була гангрена, якщо не відріжеш хворе місце
повністю, то організм не стане життєспроможним і не вилікується.
Довгий час я працювала в онкологічному центрі.
Вчилася і працювала на кафедрі вдосконалення лікарів. Вже років 5 в державній
медицині працювати не можу, через свої моральні принципи, бо в державі нема
медицини, яка гарантована Конституцією.
Зараз розглядаю
питання викладання на кафедрі онкології. Але я перфекціоністка, я прагну ідеалу
в усьому, що роблю, якщо я не бачу
зацікавлення в очах, якщо я бачу, що не можу навчити, то я не буду цього
робити. Коли я щось роблю, то хочу це робити дуже добре. Мої шанування всім,
хто прийшов на цей вечір, і всім, хто не зміг прийти на цю зустріч.
Адам
Кузьмич, міський голова.
Сьогодні мене
переповнює гордість за наш край, бо у нас є ким пишатися і є чим пишатися.
Слава нашій Дубровиці, слава вам, мої рідні, слава Україні. Щиро дякую
високоповажним гостям, що вони знайшли час, аби приїхати до нас.
Хочу попросити
вибачення у тих, кого, можливо, не згадали і не запросили. Достойників є
багато, але це не перша зустріч і не остання. Згадаємо всіх. Я не можу не
сказати слів вдячності Миколі Адамчуку – ведучому цього дійства (хоча він
просить не акцентувати на його особі увагу). Думаємо, наступного разу він
розкаже трохи про себе. А теперішній вечір – це передусім його натхненна праця.
Я пишаюся, що у нас є такий творчий земляк, від нас усіх йому – велика дяка і
хочу вручити йому подарунок – бурштинову ікону Святого Миколая. У важкий час
проходить святкування, ми не думали, коли планували його, що в країні буде
війна. В день Улянії будемо відзначити День міста. Зустрінемося у суботу,
будемо сподіватися, що не пишно, але все ж відзначимо заплановане свято, без
урочистостей, танців, бо такий час.
Будемо просити Бога, щоб через рік, коли буде 1010 річниця (кругла
дата), в країні був цілковитий мир, спокій, ми будемо єдині. Хочеться, щоб ми
мали можливість спілкуватися з дубровичанами, які, можливо, там на Сході, бо
сьогодні через саме спілкування можемо зробити Україну єдиною нацією. Нація
твориться саме зараз. Дякую.
Післямова: Ось
така творча зустріч пройшла минулої неділі у Дубровиці. Кожен почерпнув з неї
щось для себе і своєї душі. Будемо сподіватися, що подібні творчі вечори
стануть хорошою традицією у нашому райцентрі. Саме такі побажання висловили і
глядачі у розмовах зі мною після закінчення вечора. Додамо, що змогли присутні
почути з вуст ведучого і цікаву розповідь про Георгія Харпака.
Щира
вдячність нашим талановитим землякам – ансамблю «Берегиня», вокалістці Олені
Чернецькій, Петру Велінцю і його вихованцям зі школи Бойового гопака, вокальному тріо районного Будинку культури,
Таїсії Яцуті і її доньці Анні (за неповторне виконання маловідомої фольклорної
пісні), танцювальним парам під керівництвом Федора Кренька за створену атмосферу душевності і тепла,
спеціалістам районного будинку культури та відділу культури.
Любов
КЛІМЧУК.
Немає коментарів:
Дописати коментар