пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

«ЗНОВУ ГИНУТЬ УКРАЇНЦІ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Й ЧУЖИНЦІ ХОЧУТЬ ДИКТУВАТИ НАМ СВОЮ ВОЛЮ»
Діяльність Української повстанської армії, певно, одна із найсуперечливіших сторінок в українській історії. Проте, якби цієї організації не існувало, важко навіть уявити, чи залишилась би Україна в тих кордонах, які окреслені сьогодні на карті. Про Україну, бойових побратимів, життєві постулати, ціну грошам та чоловічій дружбі «Дубровицький вісник» спілкується з колишнім вояком УПА Степаном Сидоровичем Бакунцем.

«Нині сімнадцятилітні мало задумуються про те, що таке для них Україна. Моє дитинство минуло під Польщею, коли до українців ставилися зневажливо – як до людей нижчого ґатунку. Тож націоналістичні ідеї зароджувалися вже тоді. Я ходив до польської школи, директором якої був колишній петлюрівський офіцер. Згодом я вже дізнався, що совєти його звинуватили в націоналізмі. Хоча цей чоловік, на моє теперішнє розуміння, сповідував прості речі: українець має бути господарем на своїй землі. Але як багато минуло часу, поки ми прийшли до цього. Спочатку на пана працювали за третю копицю, а за совєтів – на колгосп за десяту…», – каже 92-річний вояк УПА.

ЛЕГЕНДАРНИЙ КОРОБКА
БУВ МЕНІ за БАТЬКА
Спогади юності у чоловіка насамперед пов’язані з школою в рідному Тинному (якось не повертається язик назвати Степана Сидоровича дідусем, досі бравий та підтягнутий не по літах наш земляк не показує на свій вік, до дрібниць пам’ятає епізоди своєї буремної біографії й мріє, що колись на Горині запрацює гідроелектростанція, побудована за його проектом). Його батьки були неосвіченими, та чотири класи польської школи залишили в його пам’яті знання, що проніс через все життя. «Досі з внучкою, що нині мешкає в Польщі, можу вільно спілкуватися польською мовою. Шкода, зір підводить, але до останнього міг запросто читати польську літературу, – каже Степан Сидорович. – Нас, хлопців 1924-25 років народження, в класі було чоловік 60. Тільки чотири дівчини. В школі лише двоє працівників – директор, що навчав української, математики та природничих наук, та вчителька-полячка».
Прихід радянської влади й війна з Німеччиною майже збіглися в часі. Саме вони стали поштовхом для створення збройної сили. Армія без держави була заснована під впливом козацької ідеї. Повстанці  боролися за ті самі ідеї, за які боролися запорозькі козаки – християнську віру, життя й волю народу.
УПА фактично стала другою Запорозькою Січчю. Вона перейняла й продовжила суворі звичаї лицарської зброї, дружбу до загину, звитягу найвищого злету, любов до рідного народу й високі християнські моральні чесноти.
«У домі моїх батьків було організовано вишкіл, там я познайомився з легендарним сотенним УПА Коробкою (Григорій Перегійняк). Ця велика людина для мене, простого підлітка з поліської глибинки, на якийсь період стала другим батьком й зіграла вирішальну роль у подальшому житті. Жорстка дисципліна та велика любов до України,незаперечний авторитет командира, підтримка населення – основні підвалини, на яких трималася Повстанська армія. Україну мої бойові побратими знаходили в людині, родині, спільноті, традиціях минулого і в омріяному майбутньому».
Згадує повстанець спартанський побут, що панував в підрозділах УПА. Вишкіл та здоровий спосіб життя були щоденними його атрибутами. «В постійних рейдах люди недужали й вошивіли. Якось серед військових трофеїв захопили багато спирту. Одразу почали санобробку одягу, бо паразити дошкуляли нещадно. Саме тут нарвався Коробка, почувши запах спиртного, спохмурнів. «Друже командир, ніхто не пив, це ми з паразитами так воюємо», – рапортую. Після моїх слів бачу, просвітліло обличчя командира».
Про буремну молодість Степан Сидорович може говорити довго. Попри лихоліття та постійну небезпеку, цей період свого життя вважає найкращим. Каже, якби довелося повернутися в ті часи, знову повторив би свій вибір.

ЯК ОЛЕКСАНДР ШМАЛЮК
СТАВ СТЕПАНОМ БАКУНЦЕМ
У цього чоловіка дві дати народжені й два імені. Перші записані в церковних книжках й дані його батьками, інші – вигадані під час затримання енкаведистами й стали його паспортними даними.
«Коли мене затримали, одразу подумав, чим це обернеться для рідних. Тож назвався не своїм іменем Олександр Шмалюк, а вигаданим – Степан  Бакунець,Степан взяв від імені Бандери, а Бакунець – найпоширеніше в селі прізвище. На два роки зменшив вік, думав це допоможе уникнути покарання. Привели в хату до батьків, ті аж зблідли. Але я однак стою на своєму, мовляв, не знаю цих людей. Однак засудили по максимуму – «свій» на псевдо «Куля» «підсобив», розказав, що я з УПА.Сидів у тюрмах Рівного, Києва, Казахстану. Потім заслали на Колиму. Відправили на золотокопальні – туди, де в’язні гинули тисячами…».

ЗА РІДНУ МОВУ – РУКАВИЦЮ ЗОЛОТА
У таборі українці трималися окремо, серед політичних їх було вельми багато. Інтелігенція не витримала суворого клімату Півночі, нелюдські умови й одноманітний харчовий раціон спричиняли серед засуджених справжній мор. «Ми щодня тримали в руках золото, але жадні були хліба. Недуги косили людей, але ліків ніхто в’язням не давав. Виживали тільки ті, що мали вроджений імунітет. Якось на копальню приїхали геологорозвідка й серед приїжджих був молодий хлопчина, що спілкувався українською мовою. Коли я почув це, одразу захотілося поговорити з ним. Дуже кортіло знати, що там в Україні діється. Адже жили ми в повній ізоляції. Відкликав юнака, розпитую. Той розказує, що родом з Тернопільщини, як на волі, що на Батьківщині. А мені плакати від його слів хочеться. Не знав, як хлопцеві віддячити. Запитую, чи має можливість винести за межі контрольованої зони золото. Хлопець зніяковів, каже, що геологів не обшукують. Попросив мене зачекати, а сам чимдуж кинувся на сопку, де мав приховану рукавицю цього дорогоцінного металу. Без жодного жалю віддав її землякові. Цей хлопець був тоді мені, як звістка з рідного краю», – згадує колишній в’язань сталінських таборів.

НАШ НАЧАЛЬНИК ТАБОРУ
ВЧИНИВ ПО СУТІ ПОДВИГ
Степану Сидоровичу на власні очі випало побачити величезні сопки братських могил, в яких ховали його померлих побратимів. «Ями не викопували, бо найбільше люди мерли взимку, трупи замерзали й їх просто вивозили за межі табору. З приходом весни уже засипали землею зверху. Якби не надзвичайна ситуація в тайзі, ніколи б не дізнався про це. Та якось трапилася величезна за масштабами пожежа, під час якої вогонь просто змітав на шляху все. Вогняна лавина сунула прямісінько на табір й тоді його начальник прийняв безпрецедентне рішення – він наказав вивести усіх ув’язнених за межі табору й заставив спалювати ліс навколо нього. Зустрічний вогонь дозволив зупинити стихію, що ось-ось могла поглинути весь табір. Такий вчинок був порушенням всіх існуючих інструкцій й міг коштувати начальнику самому ув’язнення, але він вчинив як справжній офіцер, жертвуючи власною кар’єрою заради спасіння тисяч людей. Досі пам’ятаю його прізвище – майор Литвин, потім часто думав, чи це не був батько відомого українського політика. Отак і в стані ворога можна було зустріти справжніх людей, а серед друзів – зрадників», – резюмує  колишній політв’язень.

МЕНЕ ПОПРОСИЛИ
НЕ ВОРУШИТИ МИНУЛОГО
Як тільки випала можливість повернутися додому, Степан Сидорович скористався нею. На той час був він уже на вільному поселенні, мав гарну роботу та зарплату й вірну дружину-землячку з сусідньої Дубровиччини. Вона також відсиділа за зв’язок з УПА. Та все ж невимовно тягнуло на рідну землю. Спершу приїхав додому. «Прийшов в сільську раду, кажу, треба мені документи виправити справжні, бо сидів під чужим ім’ям. Аж побілів голова сільради від моїх слів. Просить, не воруши, чоловіче, минулого, до нас не раз надходили запити про Степана Бакунця, ми весь час відписували, як він легендарно б’ється на фронтах. А Шмалюка поховали вже давно». Отак навіть не затримавшись в рідному домі на добу, рушив в село, де виросла дружина. Тягнуло чоловіка туди ще й тому, що поблизу цього місця зложив в бою голову його найближчий друг, з яким разом в школу колись ходили. В Кураші все життя прожив під вигаданим прізвищем, воно стало рідним вже для його дітей.Та й по батькові вони Степанівни.
А за могилою, де знайшли спокій його побратими, все життя опікувався, як за похованням рідних людей. Як тільки Україна здобула незалежність, колишній вояк впорядкував на цьому місці величезний козацький курган й вперше підняв тут національний стяг. Це полотнище дружина Степана Сидоровича Ганна пошила власноруч з двох клаптів тканини жовтого та синього кольорів одразу після повернення додому. Довгий час цей прапор розгортали виключно в своїй хаті потайки. У 1993 році відійшла у вічність його друга половинка. Ховали її під українським прапором…
* * *
«Я щасливий, що дожив до такої пори, коли на українських вулицях майорять національні прапори, а люди вітаються невмирущим гаслом «Слава Україні! Героям слава!». Одне ятрить мені душу: знову гинуть українці на своїй землі, й чужинці хочуть диктувати нам свою волю…».

Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар