Аби  пам’ять про батька була світлою

Зазвичай дитинство асоціюється з чимось світлим та безтурботним. Втім для 76-річної Катерини Миколаївни Єрмійчук із Сельця спогади про дитячі роки викликають лиш сльози та біль. Воєнна завірюха минулого століття принесла цілий клубок поневірянь. Замість маминої колискової – переховування неньки від Сибіру. Замість татової підтримки – його смерть. Замість затишку – бідноту та найми… По її долі, що схожа на багато інших тих часів, безжально пройшлось більшовицьке жорно. Але таки не змогло зламати жінку…

Народилася маленька Катруся в буремний 1941-ий. Сім’я була чималенька – аж дев’ять дітей. Тому батькам доводилось багато працювати. «Тато в мене був не ледачий, – розповідає жінка. –  Жили ми заможно. Мали коня, корову, свиней, поле власне.   А окрім домашнього господарства, заробляв ще й тим, що  шив людям одяг та взуття. Замовлення несли з усієї округи. Отож і звинуватили його, мовляв, обшиває УПА. А значить бандера, значить ворог радянської влади».

Коли орда червоних партизан в 43-му вчергове налетіла на село, оточили і їхній будинок. Почали стріляти у вікна. Батько наказав старшому сину ховатись у підпічок, а дружині Насті з меншими дітьми – у льох. Та не встиг закрити ляду, як нападники вибили вхідні двері і спрямували зброю у погріб: «Виходь, а то повбиваємо!».

Діватись було нікуди. Страх за дітей був більший, аніж за власне життя. Коли господар виліз, нападники веліли вивести коня та запрягти воза. Отримавши своє, пустили в нього чергу із автомата. «На все життя у мою дитячу пам’ять врізалось, як з батькових грудей полилася кров, відразу запікаючись у згустки», -  згадує пані Катерина.

Та цього вбивцям було замало. Почувши, як зранений кличе на допомогу дружину, повернулися і ще раз бездушно вистрелили. «Тато згорів миттєво, як свічка. Лиш наостанок сказав до матері берегти нас».

Наступної ночі партизани повернулися і забрали все: худобу, одяг, їжу… Залишивши дев’ятьом дітлахам лиш пустку, голод та нужду.

«А якось напали на нас воші, - продовжує  жінка. – Тоді це було частим явищем. Мати познімала  одежину, сказала залазити у мішки і ховатись на піч. Переодягти ж нічого.  Сама виварила її, попрала і повісила сушитись. То «червоні» не погребували й цим. Забрали випраний дитячий одяг. І ми зовсім зостались голі. Не раз і не два були голодні. А підтримки чекати не було звідки. Хтось, може, й хотів би виручити, але боявся».

Згадує Катерина Миколаївна, що дуже любила вчитись. «Ні зошитів, ні книжок не мала. Писала, на чому траплялось. Зривала афіші, на яких рекламували кіно, на них й занотовувала завдання. Але мого бажання це не відбавляло. Правда, сутужно було без взуття. Спочатку ходила до школи в постолах з лози, які плів дядько. Але йому дали 12 років тюрми. Бо привіз жито, зібране на власному полі, додому, а не віддав в колгосп. А потім й зовсім босоніж бігала і в мороз, і в дощ. Мати не раз казала: «Катю, нащо тобі та школа?». А я не могла не піти, бо ж була старостою класу».

Після війни родину почали лякати Сибіром. «Бо ми, мовляв, були бандерівцями й хотіли самостійної України. Мама сама ховалася й дітей переховувала. За це над нами знущалися, не раз дуже били. Радянська влада не допомагала, навпаки. Ніхто на нас не звертав увагу, не цікавився, як ми живемо, а точніше виживаємо.  Ми підростали у наймах. Як існували – знає, крім нас, тільки Бог. Із дев’яти троє не вижило», – перегортає жінка у своїй пам’яті невтішні спогади.

Десятирічну Катю мама віддала у Дубровицю глядіти дитину працівниці КДБ. Коли та побачила дівчинку, то аж скрикнула: «А чого ж вона гола й боса?». Жінка дала своє плаття й хромові чоботи. «Як зараз згадую, звали восьмимісячне немовля Тамарою, - говорить Катерина Миколаївна. - Уже була така повненька. Я й не здужала її носити. Ще прибирала в хаті, мила підлогу. Господарі годували, не ображали. Але думки про дім і школу мене не полишали». 

Тож коли через кілька місяців сільський вчитель Сардак Іван Максимович прийшов її відпрошувати, дівчинка була «на сьомому небі від щастя». Невдоволена пані зірвала з Каті своє плаття і чоботи, мовляв, ще не заробила на це. Правда, присоромлена власним чоловіком, таки заплатила їй 10 рублів.

«В лютий мороз в одній полотняній сорочці і з голими ногами я пройшла все місто. А біля автовокзалу, взявши гроші посинілими губами, вчепилась за кузов спочатку однієї, потім іншої попутної машини. Так і добралася додому. На наступний день вчителі принесли мені портфель, книжки, одяг, взуття, аби тільки я вчилася. Мала до цього хист. Особливо згадується один молодий педагог, який постійно ділився хлібом. То половину мені віддасть, а то й цілу хлібину. Тоді його купити було дуже складно. Буханці продавали лише в Дубровиці. Біля магазину вишиковувались кілометрові черги. Тому діставався він мало кому».

Пізніше цей же вчитель запропонував дівчині одружитись. Втім серцю не накажеш. Вона поєднала долю з парубком Андрієм.  Якось зачарувала  хлопця на «вечорках» своїм голосом,  в молодості співала в хорі. Прожила з ним у шлюбі півстоліття  і виховала трьох достойних синів. Чого вартий тільки Олександр – підполковник МНС Республіки Білорусь, майстер спорту, чемпіон з пожежно-прикладного спорту, про котрого ми розповідали на сторінках нашої газети.

Все життя трудилась. Після школи опанувала спеціальність тракториста. На рівні з чоловіками могла не лише їздити, але й відремонтувати сільгосптехніку. Двадцять сім років віддала колгоспу. Коли ж підвело здоров’я, захотіла полишити. Та тоді це зробити було не так просто. Пройшовши приниження, безробіття та прокуратуру, все ж змогла вирватись з колгоспного ярма. До пенсії пропрацювала на заводі побутової техніки. За самовіддану  роботу не раз була удостоєна нагород. Її портрет був на Дошках пошани та у Ленінській книзі. Побувала Катерина Миколаївна свого часу й сільським депутатом.

Завдяки життєлюбності, бойовому характеру та оптимізму вона змогла переступити всі підніжки долі. Нині діждалася онуків. Заслужила шану серед людей.

Втім й досі її мучить одна думка: «Батька вважали ворогом народу. Хочеться, щоб пам’ять про нього була світлою. І у вільній Україні була повернута його гідність».

Леся КОНДРАТИК.