Захист Вітчизни – не лише шкільний його предмет

Нині Микола Правник у класі займається звичною педагогічною роботою, знання і душу дарує школярам, робить це успішно не один десяток років. Працювати у школі і не любити дітей – це нонсенс. Якось тепер ми вважаємо педагогіку – більш жіночою справою. Наприкінці ХІХ століття більше 90% вчителів були чоловіки, сьогодні все з точністю до навпаки. Але це зовсім не означає, що це – не чоловіча професія! Чоловік-вчитель – це, як правило, глиба характеру, це надійне плече не лише для учнів, а й для колег-жінок. Саме так відгукуються у міській ЗОШ №2 про Миколу Федоровича Правника, якого цінують у закладі і як педагога, і як чудову людину.

Загалом, у колективі міської ЗОШ №2 настрій напередодні професійного свята гарний і позитивний. Директор закладу Валентина Миколаївна Коломієць каже, що цьогорічний навчальний рік радує вчителів, адже навчається у школі 444 дитини, гамірно тут і затишно, отож і годин для педагогів не бракує. Школа у місті користується гарним авторитетом, має свій педагогічний почерк і родинну затишну атмосферу. Школа на Борку, як казав колись Василь Попенко. Донині символізує цей вислів цілий пласт в освіті міста.

Про кожного із своїх підлеглих Валентина Миколаївна може розповідати з гордістю, бо досвідчені і шановані вчителі трудяться у закладі. У колективі великим авторитетом користується Микола Федорович Правник – вчитель захисту Вітчини, трудового навчання та образотворчого мистецтва. Педагог – приязна і щира людина, люблячий чоловік і батько двох чудових доньок, а ще наш захисник, який служив на Сході впродовж року, з 2015 по 2016. Отож мобілізація. Валентина Миколаївна пригадує. прийшовши з військкомату, тоді зауважив Микола Федорович, що піде служити на Схід: «Як же розповідати дітям про любов і захист Вітчизни, якщо у скрутний момент не підтримав Батьківщину?».

Той період служби у Луганській області солдату-саперу згадується часто, сниться війна, а дружба, народжена там, досі міцна. Війна, то вир емоцій і відчуттів, то часті ризики на межі життя і смерті, то втрата бойових побратимів і відчуття щастя, як отримуєш вісточки від родини, друзів, колег. Все це пережив Микола Федорович, проніс крізь душу, Не загоїлося досі, бува, раптовий стук змушує насторожитися. З бойовими побратимами будували бліндажі, мінували, не раз були під відкритими обстрілами і не знали, якою буде траєкторія польоту наступної кулі. Звичайно рідні рахували дні й години до повернення рідної людини, колеги і друзі всіляко проявляли свою повагу та турботу про Миколу Федоровича.

– Я щиро вдячний колективу нашої школи, всім, хто мене підтримував під час служби на Сході – каже Микола Федорович, – телефонували, чекали, надсилали передачі. Як приїздив на кілька днів додому, то був приємно вражений патріотичним настроєм своїх вихованців, які зорганізували мені дуже теплу і приязну зустріч. Зараз школярі часто розпитують про службу в АТО. Є чим ділитися і що згадати.

У планах Миколи Федоровича облаштувати у школі, спільно з колегами, куточки патріотичного виховання, шукає вчитель нові підходи у викладанні такого важливого предмета, як захист Вітчизни. До речі, педагог вже поновлює поступово навчальну базу з цього предмета, щоб не на пальцях його дітям викладати. Планує колектив закладу належно вшанувати й своїх вихованців-захисників, облаштувавши відповідний стенд. Сьогодні тема патріотичного виховання, як ніколи, актуальна. На превеликий жаль, військовій підготовці у школах ще кілька років тому належної уваги не приділяли. А зараз її запровадили з багатьма нововведеннями. І хто ж краще розкаже дітям про патріотизм і захист Вітчизни, як не наставник, який свою любов до України засвідчив не на словах, а у воєнному конфлікті?

У вільний час Микола Федорович свій настрій передає на полотні. На стінах у школі милують око його пейзажі. На жаль, на Сході малювати не міг. Часу було обмаль, бо спеціальність «сапера» там дуже затребувана. Як і кожен солдат, здебільшого малював в уяві той момент, як переступить поріг рідної школи і хати. Дякуємо, що гідно виконав свій громадянський обов’язок.

Це тепер він дивиться у зацікавлені очі своїх вихованців у класі, а ніби вчора вчитель, як і його бойові побратими, віддавав дітям з сумними очима на Сході свою солдатську пайку. Як кожен вчитель і батько, він щиро бажає, щоб всі діти України щасливо посміхалися за шкільними партами.

                                                                                                                                                                                       

Любов КЛІМЧУК.