ДИРЕКТОР ШКОЛИ – ТОЙ ЛОКОМОТИВ,

ЩО РУХАЄ ЇЇ ВПЕРЕД

Завжди цікаво, як склалася доля героїв наших публікацій. А тим паче тих, в яких порушували певну проблему. Вперше про Заслуцький освітній заклад я писала ще в 1998 році – в той період, коли загальмоване будівництво нинішньої красуні-школи зайшло в справжній тупик, й просвітку в його тунелі майже не бачилося. Тоді, використавши всі можливі засоби впливу, молодий директор школи, депутат районної ради Станіслав Рожко прийшов до районки, бодай хоча б вихлюпнути наболіле. Ми тоді назвали нашу публікацію «Школа майбутнього».

Відтоді минуло 19 літ. І ось на місці напівзаваленого підпертого жердинами хлівця, що йменувався в Заслуччі раніше школою, постав справжній храм науки. Мені завжди  приємно пройтися світлими затишними класними кімнатами цього закладу, його ошатними просторими коридорами та залами, поспілкуватися з трудовим колективом, керівником, що поставив тоді за мету збудувати в маленькому поліському селі школу майбутнього, й котрий, до речі, саме в нинішньому році відзначив 25-річчя директорства. 

«БУДЕШ ДИРЕКТОРОМ

«НАЙКРАЩОЇ ШКОЛИ В РАЙОНІ»

Сказати, що директор Заслуцького НВК Станіслав Миколайович Рожко – активна та підприємлива людина, майже нічого не сказати. Ще в студентські роки він був профспілковим лідером, а між іншим й частенько мандрував до сусідньої Польщі на підробітки. А коли побрався з гарною однокурсницею Сніжаною, то почав замислюватися про сталі прибутки. Тому організував при вузі закусочну, де почали продавати хот-доги. Цей фаст-фуд, що вже був дуже популярним в Польщі, в Рівному ще ніхто не виготовляв. Зрозуміло, нова торговельна точка швидко набирала популярності, а її власник з нужденного студента перетворювався на доволі заможну людину. Але були то буремні 90-ті, коли статки втрачалися так само стрімко, як наживалися. Кілька наїздів рекету, й молодий філолог все ж вирішив, що треба займатися тим, до чого більше прихильна душа. Бо ж не про лаври ресторатора він мріяв. Отож після закінчення педінституту, серйозно замислювався про подальшу наукову кар’єру. Вже й місце в аспірантуру, як кажуть, «застовпив». Та тут вперлася його друга половинка. Сніжана була родом з Колок, з родини педагогів. Й вона будь-що рвалася повернутися на Батьківщину. Станіслав, хотів не хотів, але змирився з рішенням дружини. Довго тоді вмовляв нереалізованого вченого його науковий керівник, а згодом врешті зателефонував у Дубровицю до тодішнього заврайво П.П. Кузіна, аби той прилаштував аспіранта-«втікача», мовляв, толковий хлопець, але жінку не може на місце поставити.

«Зустрів мене Петро Петрович дуже прихильно. Поплескав по плечу, розпитав про плани й запропонував одразу очолити школу. Даю, каже, тобі найкращу школу в районі – Заслуцьку, - пригадує Станіслав Миколайович зі сміхом. – Вийшов з кабінету заврайво, запитую в дружини, бо ж сам не місцевий, а де воно, те Заслуччя? Сніжана знизує плечима, сама не знає, де таке село. Бо ж сусіднє Заслуччя в Колках споконвіку називали Хлівцями. Тут за кілька кілометрів від Колок, місцеві жителі здавна тримали худобу, тому так  й називали це село. То вже тесть мені згодом розказав, співчутливо роздивляючись призначення. Ото наступного дня подався мотоциклом до «найкращої школи». Побачив її й мало не зомлів… Прийшов в колектив. Так й так кажу, тепер я ваш директор. Запитують, то як ми тепер будемо, що робитимемо? Кажу, як були, так й будете. Але в цьому хліві дітей навчати не можливо, тож я всі сили докладу, щоб тут була нова школа».

А школа тоді й справді скоріше скидалася на  господарську будівлю якоїсь вдови, аніж на храм науки – перекособочена, колками підперта, з прогнутою стелею та підлогою. Частину школярів одразу перемістили до сільського клубу, бо ж побоювався директор, аби не привалило ще в якомусь класі, іншу частину розмістив у власній квартирі вчительського будинку, що розміщувався поряд. Й почалася довга епопея ходіння чиновницькими кабінетами. Неодноразово запрошував високопосадовців й до себе «на екскурсію». Приїжджали, скрушно хитали головою, але школу будувати не збиралися. Та все ж, як кажуть, вода камінь точить. Тож незабаром розгорнулося в Заслуччі будівництво, й нова школа вже поставила на власні крила не один випуск.

«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МАЄМО ВИХОВУВАТИ СВОГО УЧНЯ ЗМАЛКУ»

Минулого року на базі цього освітнього закладу почав функціонувати повноцінний  навчально-виховний комплекс. Власними силами працівники школи в крилі, де розміщувалася колишня майстерня виробничого навчання, облаштували кімнати для групи дитячого садочка. «Я розумів, що маємо виховувати учня змалку, тому аж ніяк не міг задовольнятися так званою прогулянковою групою, – розповідає директор школи. – Обмізкувавши добряче всі «за» та «проти», вирішив вирішувати проблему наступним чином. Ми мали незадіяну майстерню, де стояли верстати, яких вже ніколи ніхто використовувати не буде. Тобто площі для садочка були. Необхідно було лише їх переформатувати для його потреб. Вийшов з такою пропозицією до управління освітою. Ніна Іванівна Стасюк також загорілася цією ідеєю. Долучили до цього тодішнього голову РДА С.В. Киркевича. Сергій Васильович приїхав до Заслуччя, обдивився на місці, підказав дещо по-господарськи й пообіцяв сприяння з бюджету. Отак з районного бюджету виділили 180 тис. грн., вчителі, техпрацівники, батьки своїми руками зробили ремонт й на перше вересня минулого навчального року дитсадок почав повноцінно функціонувати».

«ВСІХ ПО ІМЕНАХ НЕ ЗНАЮ,

БО ІНКОЛИ ПЛУТАЮ З СТАРШИМИ

БРАТИКАМИ ТА СЕСТРИЧКАМИ»

Зауважую, як часто майже кожного школяра директор називає по імені. Запитую, невже таки знає напам’ять, як зовуть кожного з 125 вихованців? «Всіх, звичайно, на ім’я не знаю, інколи плутаю з старшими братиками та сестричками, що вже випустилися з школи», – зізнається Станіслав Миколайович. Й тут же починає розповідати, які особливі та талановиті в Заслуччі діти. Зрештою, так само каже пан Станіслав й про своїх колег. За його словами, саме в Заслуччі трудиться найталановитіший психолог Люба Адамівна Сайчишин (на фото вгорі), найвродливіший профорг Галина Іванівна Бруяка, найкмітливіша вчитель іноземної мови Тетяна Петрівна Герасимчук, найдбайливіша вчитель початкових класів Людмила Андріївна Харківець, й звичайно найкоханіша дружина, а по сумісництву вчитель зарубіжної літератури Сніжана Петрівна Рожко. (Ми ще пожартували, що саме їй мають завдячувати заслучани новою школою. Хтозна, якби не перетягнула вона свого часу Станіслава Миколайовича на Дубровиччину, то чи й вдалося б тут побудувати нову школу. Бо саме директор Рожко є тим локомотивом, що рухав та рухає й минуле будівництво, й переобладнання школи, й весь її колектив вперед). Думаю, Станіслав Миколайович не менш позитивними епітетами охарактеризував би й решту своїх колег, просто, зайняті навчальним процесом, вони не трапилися нам на очі.

«У НАС НАВІТЬ ЇДАЛЬНЮ ПІДКЛЮЧЕНО ДО ІНТЕРНЕТУ»

Теперішній освітній заклад – сукупність суцільних інновацій.  Станіслав Миколайович  з захватом говорить про колег, які хоч в чомусь на крок попереду. Він щиро захоплюється широтою світогляду директора ліцею Володимира Кушніра, виваженістю директора міської ЗОШ №1 Ігоря Клюйка, ентузіазмом директора Озерського НВК Анатолія Серка. В кожного, каже Станіслав Миколайович, є багато чому повчитися. Мова не тільки про директорів, а й про підлеглих. Той, хто вміє слухати, почерпне раціональне й від техпрацівника. «Я з острахом думаю про той момент, коли ці жіночки йтимуть на заслужений відпочинок, – каже про своїх техпрацівників директор. – Ми стільки разом багато планів зреалізували для нашого НВК. Школа ж це тільки вчительський колектив, тут багато зусиль вкладає кожен». Або взяти хоча б їдальню. Здавалося б, відокремлений зовсім підрозділ. Але все, що пов’язано з дітьми, може бути відділене від школи. Треба просто вміти вибудовувати одну команду й працювати спільно. «Якось завідуюча їдальнею пожалілася, що в роботі добре було б мати доступ до мережі Інтернет. Все, що на користь дітям, це турбота директора. Раз треба й це допомагає в роботі, то підключили до Інтернету й їдальню».

***

Станіслав Рожко про свою школу може говорити до безконечності. Це, мабуть, його друга й дуже серйозна закоханість. Бо, знаю, коли пропонували йому змінити директорське крісло на більш вагоме, щоразу відмовлявся. «На цій посаді мене чотири ради поспіль обирали депутатом районної ради. Хіба я можу знехтувати людською довірою?».

Колись йому пообіцяли найкращу школу в районі. Він таки зумів її створити в Заслуччі. Й як міфічний Пігмаліон, не бачить тепер своєї долі нарізно від свого творіння. Та й доньки вже пішли життєвою стежкою батьків. Так розрослася вчительська династія в розлоге й багате на гарні плоди дерево. Тож зичимо напередодні професійного свята цій гарній вчительській родині, всьому колективу Заслуцького НВК, щоб їхня праця завжди приносила задоволення й супроводжувалася людською вдячністю.

Людмила РОДІНА.