пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

Земле, не ховай моєї крові,щоб мій крик не припинився…
29 вересня виповнилося 75 років, як у Бабиному Яру розпочалися масові розстріли. Україна і світ вшановують жертв злочину, що забрав понад 100 тисяч життів. Цими днями ми вшановуємо пам’ять і наших євреїв-земляків, жертв трагедії Голокосту у Дубровиці. Про ці трагічні сторінки історії говоримо з вчителем історії ЗОШ № 1 Тетяною Миколаївною Бандурою, яка кілька років досліджує цю тему.

Тетяно Миколаївно, кажуть, що історія як наука має ще багато білих плям…
Період ХХ ст. в історії майже весь був пригніченим, бо людство пережило дві світові війни, громадяни колишнього СРСР ще й передвоєнні 30-і роки сталінських репресій, голодомор,післявоєнні труднощі і проблеми. Трагічним цей час був і для українців, бо вони продовжували боротьбу за свою державність та протистояли, як-от дисиденти, тоталітарному режиму. Взагалі нашу історію, як відмітив відомий історик і політичний діяч В. Винниченко, «Не можна читати без брому». Що стосується теми Голокосту, то вона взагалі не вивчалася в радянський період, це була своєрідна «біла пляма» і в історії нашого міста. Та наступив час «заповнювати» ці сторінки в історії, тим більше, що архівні фонди відкриті і доступні для всіх. Останні кілька років я присвятила вивченню історії Дубровиччини періоду Другої світової війни, досліджую політику нацистського окупаційного режиму в місті, боротьбу патріотів нашого краю за волю і незалежність та відтворити повну і цілісну картину тих років неможливо без такої трагічної сторінки в історії міста, як Голокост.
У Дубровиці на початку Другої світової війни жило багато євреїв. Яким був їх уклад життя і як змінила війна долі цілих родин?
Страшні цифри, оприлюднені істориками: євреї Європи втратили в роки війни 6 мільйонів своїх побратимів, з них 1.5 млн. – українських, з них майже 3 тис. з нашого міста. В архіві збереглися матеріали: довідки, розпорядження, інструкції нової влади, що стосуються життя євреїв Дубровиці, в т.ч. дані проведеного на початку окупації перепису населення нашого міста. Тут проживало 2881 єврей із загальної кількості біля 6 тис. мешканців. Вони складали велику громаду і в регіоні. З приходом нацистів життя міських євреїв кардинально змінилося. Ставлення окупаційної влади до них супроводжувалось регламентацією життя. Євреї були власниками декількох цегелень, млинів, пекарень, підприємств з обробки шкіри, пошиттю та ремонту взуття, виготовленню газованої води. У місті працювала єврейська школа, якою опікувалося освітнє товариство «Тарбут», діяли синагоги. З перших місяців окупації нова влада провела ревізію (перепис) їх майна, худоби, житла. Їм заборонили ходити тротуарами, користуватися поштою, залишати без дозволу власні помешкання. Євреїв зобов’язали носити жовті латки, так звані зірки Давида на грудях і спині, щоб в такий спосіб вирізняти їх серед інших мешканців міста. У вересні 1941 року почалась націоналізація єврейських підприємств, а в листопаді євреї почали здавати для потреб німецької армії свою худобу (коней, корів, кіз, домашню птицю). Конфіскації підлягали також вози, упряж, шлеї, вуздечки, посторонки. Архівні документи свідчать, що в 170 єврейських сімей було вилучено 116 корів, 18 коней, всю птицю. Для тих, хто ухилявся чи переховував худобу або реманент, залучали поліцаїв. Згодом почали закриватись єврейські майстерні, вилучалась сировина та устаткування. Євреям дозволено було займатись лише кооперацією за окремим дозволом. «Жидам, якщо вони на те не пред’являли дозвіл окружного комісара, забороняється всякий гендель. Всі жидівські підприємства належить закрити негайно. Інвентар повинен бути бургомістром або шефом району забезпечений. В майбутньому його не можна продавати. В місті були закриті п’ять гарбарень, млини, круподерки, січкарні, вовночистки, омярні (олейні). Наступним кроком на шляху до «остаточного вирішення єврейського питання» було позбавлення єврейських родин власних жител. Єврейський комітет (Юденрат), який діяв в місті, подав списки всіх мешканців поіменно і їх будинків.
Ростріл  єврейських родин – це незагоєна рана хх століття, яка кровить донині. Розкажіть про це детальніше.
З 28 квітня 1942 року євреям категорично заборонялося проводити будь-які збори, мітинги були під загрозою покарання, а 29 квітня всіх євреїв міста було зігнано в гетто, таким чином вивільнивши понад 100 жител. Ці будинки згодом здавалися в оренду мешканцям міста. В гетто почали відправляти євреїв з навколишніх сіл і до осені 1942 року тут їх уже було до 4 тисяч. Начальником гетто було призначено галицького єврея Хаїма Сигала, який в Дубровиці відомий як Кирило Сиголенко. Через Юденрат в євреїв забрали коштовності, єврейські кравці шили місцевим поліцаям мундири німецького крою, хромові чоботи. Юденрат зобов’язаний був зібрати для німців ще по тонні міді та алюмінію, але завдання не було виконано. Євреїв готували до відправки на страту. Старожили згадують, як пограбованих та голодних євреїв колоною через усе місто під охороною вели до залізничного вокзалу наприкінці серпня 1942 року, де повантажила в товарні вагони, відправили в Сарни на страту. Частині євреїв все ж вдалося врятуватися. Але жандарми із собаками виловлювали їх по лісах і хуторах та невеликими групами вели вже на розстріл в Дубровиці. Розстрілював своїх побратимів на околиці міста той же Кирило Сиголенко. Коли через 10 років було проведено ексгумацію тіл, в ямах виявлено залишки 70 трупів дорослих і 17 останків дитячих тіл.

Тетяно Миколаївно, дякуємо вам за те, що ви вивчаєте та аналізуєте цю трагічну сторінку історії України, проводите багато часу в архівах, а головне залучаєте молодь до вивчення історії ріднокраю. Зберегти пам’ять про цей період історії – це моральне та етичне завдання наших сучасників.
Ми з учнями детально вивчили в обласному архіві історичні джерела про цю трагедію, написали декілька наукових робіт з даної теми у МАН (Мала Академія Наук), підготували наочно-пересувну екскурсію «Дорогою пам’яті», щороку до Дня пам’яті жертв Голокосту в Україні (29 вересня) в школі проходять уроки Пам’яті. Учні відвідують єврейське кладовище (прикро, але й сьогодні жителі прилеглих до нього будинків, виносять туди побутове сміття. Кладовище в досить занедбаному стані. А в тій землі спочивають безневинно розстріляні місцеві євреї. Це теж були чиїсь діти, батьки, брати чи сестри. Тож будьмо людьми. Я нещодавно повернулася з Польщі, де у складі української делегації, організованої центром вивчення історії Голокосту у рамках проекту «Захистимо пам’ять» побувала в місцях масових розстрілів євреїв на теренах Східної Польщі. Ми відвідали меморіали жертвам Голокосту в Майданеку, Треблінці, Белжці. Я змогла переконатися в тому, як громадські організації у співпраці з органами місцевої влади свято бережуть пам’ять про ці жертви. На землях Східної Польщі ця трагедія почалася ще у 1941 році. Страшно і моторошно стає від цифр і фактів, що їх озвучувала екскурсовод. У Треблінці було отруєно в газових камерах, а згодом спалено майже 900 тисяч євреїв. На території меморіалу «Майданек» збережено бараки, стоять ті ж газові камери, крематорій і мавзолей, який символізує масштабність втрат. У Белжці створений великий меморіал на десятках гектарів землі у вигляді поораного чорного поля, вкритого символічними останками людських тіл. Це «поле смерті» символізує масштабність операцій. Тут є і стіна з іменами тих, хто на цьому місці знайшов свій вічний спокій: 500 тис. євреїв не тільки польських, але й українських, яких так само в товарних вагонах привозили зі Львова, Рави-Руської, Жовкви та ін. Немов дзвоном б’ють у серце слова: «Земле, не ховай моєї крові, щоб мій крик не припинився». Кожен, хто відвідує це місце, назавжди запам’ятає і слова хлопчика, який разом зі своєю мамою на шляху до газової камери промовив: «Матусю, я однак був чемним і слухняним. Темно… Темно… Темно». Відвідавши ці місця, ми змогли переконатися в тому, як працює людська пам’ять, як бережуть і вшановують поляки місця, пов’язані з Голокостом, і нам варто вчитися і переймати їх досвід.
Розмовляла Любов Клімчук.

На світлинах: Паспорт одного з мешканців ву Дубровиці; Польща, Треблінка, гірка пам’ять; Тетяна Бандура зустрічає делегацію євреїв, літо, 2017. Дубровиця.

«Бабин Яр – одна із найглибших ран, яких завдав Голокост. Це наша спільна трагедія, - перш за все, єврейського і українського народів.
Вічна пам’ять невинно убієнним», Петро Порошенко.

«Наш обов’язок зберегти пам’ять про Бабин Яр та передати її наступним поколінням. Тільки пам’ять захищає від повторення помилок минулого», Володимир Гройсман.




Немає коментарів:

Опублікувати коментар