Горджуся своєю

найкращою роботою, –

каже дубровичанин Леонід Михайлович Трембач,

якого знають тисячі людей не лише у нашому місті.

Думаю, не тільки у нашій державі, а й за кордоном вправні водії, можуть розповісти, що у свій час навчилися водійській справі завдяки цій простій і щирій людині. Кілька десятиліть Леонід Михайлович викладає у місцевій автошколі різні науки автосправи: будову автомобіля, основи безпеки руху, правила дорожнього руху. За словами педагога, він має улюблену роботу, без якої не уявляє своє життя. А життя воно, як ріка, от і принесе на хвилях 16 жовтня ювілейний сьомий десяток.

Спілкуємося з ювіляром в оновленому, сучасному, облаштованому за всіма стандартами класі Дубровицької автошколи. Скажу відразу, що на 70-ят мій приємний і щирий співрозмовник не виглядає, мудрість переплітається з життєвою енергією, яка по-

своєму лічить роки. Прошу Леоніда Михайловича розповісти про себе.

Народився у родині медиків на Волині. Згодом батька перевели на роботу в Дубровицю, отож практично дитинство пройшло тут. Навчався у першій школі, любив і добре знав точні предмети, згодом вступив до Рівненського автодорожнього технікуму. Чому? Швидше за все підтримав гарну ініціативу друзів, бо у цей навчальний заклад вступило шестеро моїх однокласників.

Хоча й мріяли батьки, що син продовжить їх медичне уподобання, доля розсудила по-іншому. Навчання у технікумі подобалося, про свій вибір згодом жодного разу не пожалкував. Як і всі однолітки, відслужив в армії, затим деякий час працював в механіко-пересувній колоні Здолбунівської автобази, в «Рівнесільбуді», а згодом Юрій Петрович Годунок запропонував Леоніду Михайловичу викладати автосправу в міській школі №2. Якось відразу відчув себе у цій роботі, як риба у воді. Цікаво було давати знання іншим. Незабаром доля привела педагога (на той час він вже закінчив Київський автодорожній вуз) у Дубровицьку автошколу. Мій співрозмовник каже, що прийшов працювати в цей заклад у той час, як її очолював авторитетний і шанований наш земляк Василь Коростель. Мав за честь трудитися поряд з такою чудовою людиною, як наш знаний мотоболіст, хороший товариш і керівник. І пізніше, за словами Леоніда Михайловича, йому щастило на керівників навчального закладу, бо автошколу завжди очолювали небайдужі і мудрі люди, такі, як Микола Панько, Сергій Кошин, Микола Крат, а нині Іван Іванович Дубінець. Як каже вчитель, мудре керівництво – це вагома частина успіху кожної справи.

Цьогоріч от вже минає і 45 років, як Леонід Михайлович почав працювати з дорослими слухачами в автошколі, відчув відмінність як педагог у психології своїх учнів:

– Коли у класі навчаються люди, які вже заробляють на шматок хліба, то вони знають, що прийшли не просто відсидіти години. Вони мають мету і йдуть до неї. От зараз наші земляки вкладають кошти, щоб навчитися безпечно їздити і отримати водійське посвідчення, у них є ціль. З такими учнями легко працювати. їх мета, щоб вкладені гроші дали гарний результат. Дорослий слухач – це людина, яка йде до мети. У школі з учнями складніше, вони ще не зовсім усвідомлюють правильність вибору і своїх рішень. Розумію, що Леонід Михайлович, окрім того, що педагог ще й добрий психолог, як зрештою всі шановані вчителі у нашому житті.

«Кожна людина індивідуальна, продовжує мій співрозмовник, – от, наприклад, я з досвіду знаю, що мої учні-дівчата – це більш теоретики, а хлопці – практики. Чоловік за кермом завжди почувається впевненіше, жінка – більш емоційно. До кожного шукаємо свій підхід, на те ми й педагоги».

Леонід Михайлович з ностальгією згадує той час, як Дубровицька автошкола готувала водіїв для Збройних Сил України (а це протягом більше 20 років). В рік близько ста призовників опанували тут таку потрібну для армії водійську справу, служити у війську було тоді для кожного юнака за честь. З північних районів хлопців набиралися в автошколі водійської мудрості. До того ж сільськогосподарські підприємства були зацікавлені, аби в автошколі навчали професіоналів для їх виробництва. Навчання користувалося великим попитом, відчувалася пульсація економіки, виробництва, розвитку краю і тут. А от 90-і були нелегкими для всієї країни, поменшало і учнів-водіїв. Попри все, завдяки мудрому керівництву, дружньому колективу, спільним зусиллям школа вистояла, продовжила свою роботу. Вже потім, у пік «бурштинового часу», знову ж таки побільшало бажаючих вчитися, добробут зростав і багато хто купував автомобілі, потрібні були права, щоб їх водити. Завдяки великій кількості учнів, зміцнили матеріально-технічну базу, придбали нові навчальні авто. Класи зараз тут для навчання не гірші від європейських. А наставники, такі як Леонід Михайлович, може й кращі. Отож, отримавши права у Дубровиці, сміливо їздять наші земляки дорогами Європи.

Будь-які часи минають, і знову ж зараз тут, в автошколі, як і всюди, зараз відчувається, що добробут людей у районі впав. За рахунок державного бюджету тут навчають учасників АТО, однак і ця програма потребує не тимчасового, а постійного капіталовкладення. Попри всі труднощі колектив, як каже мій співрозмовник, не втрачає оптимізму і віри в те, що їх робота буде завжди затребувана.

Розмовляю з Леонідом Михайловичем і розумію, що саме оптимізмом, позитивом і добропорядністю заряджає він учнів і всіх, хто його знає. Люблячий чоловік, батько і дідусь розповідає, що з дружиною познайомимся у 10 класі (по-сусідськи), юнацьке захоплення переросло в кохання. Вже стільки літ спільного подружнього життя промайнуло, а здається ніби вчора починав і в автошколі працювати, і дбати про новостворену сім’ю.

 Про рідних завжди турбувався, як міг як голова родини, батько і господар. Будинок, в якому зараз живе подружжя, звів власними руками. Щоб найняти майстрів, треба були значні кошти, отож вирішив спробувати сам. Походив, порадивлявся, як ця справа робиться і сам взявся до будівництва. Постарався і звів дім так, як хотів. У столярній справі Леонід Михайлович також добре знається. Вікна робив самотужки, дверей також пробував майструвати. Здається, хисту цього мудрого чоловіка вистачає на все, за що він брався чи буде братися. «А основне – наполегливість і бажання щось зробити», – каже Леонід Михайлович.

У щоденному розпорядку викладача автошколи є обливання студеною водою, без цього вже мій співрозмоник аж ніяк не уявляє життя. А на Водохреща традиційно він купається з онуком.

Ми говоримо про світ довкола нас, і Леонід Михайлович каже, що йому болить неграмотність і безвідповідальність окремих водіїв на дорозі, а водіння напідпитку він, як педагог і просто людина, вважає неприпустимим. Навіть мала доза алкоголю зачасту є причиною великої біди. Про це завжди наголошує своїм учням, бо ж навчання у автошколі – це не лише уроки водіння і вивчення дорожніх знаків, це й ще моральний аспект, коли на прикладах життя тебе застерігають і дають поради такі фахівці, як Леонід Михайлович.

Іван Іванович Дубінець за дорученням усього колективу щиро вітає ювіляра і зичить йому многая літ при доброму здоров’ї та здійснення усіх мрій:

– Я горджуся, що працюю поруч з такою відповідальною людиною, як наш ювіляр, бо його такту і мудрості можна повчитися не лише учням, а й нам, колегам. Леонід Михайлович – це людина, на яку можна покластися у всіх справах і починаннях. Зичу від усього колективу, щоб Бог подарував всій його родині добра, щастя. Вітаємо і дякуємо вам, Леоніде Михійловичу, за роки роботи і педагогічну майстерність!

Приєднуюся до теплих побажань колективу і зичу Божої благодаті вам, Леоніде Михайловичу. Кажуть, що життя це дорога. Іноді багато десятиліть ми ходимо одною і тою ж стежкою, але поруч з нами крокують різні люди. Вони не зустрічаються нам випадково. Вони – це частина нашої життєвої дороги. Минають дні, ми все більше розуміємо, що час – це найцінніший ресурс  у житті. Щастя, коли цей ресурс тратимо на дорогу родину, улюблену справу, так, як це робить Леонід Михайлович Трембач. За словами педагога, щастя й просто життя, коли зустрічають твої учні і кажуть: «Дякую за те, що навчили, бо розумієш, що живеш на світі зовсім недарма».

Любов КЛІМЧУК.