пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

РОЗЛУЧЕННЯ: ХТО ПРАВИЙ, ХТО ВИНУВАТИЙ?..
Це тільки в казках щасливий кінець асоціюється з весіллям. А що відбувається по ньому, мало хто замислюється. Недаремно ж народна мудрість каже: «Чужа сім’я - темний ліс».
Колись у Персії та й інших країнах Сходу був один доволі витончений спосіб смертної кари. Людину, засуджену на смерть, міцно прив’язували до трупа та кидали в яму. Там цей труп, що почав уже розкладатися, своєю отрутою заражав здорове тіло, і людина у великих муках помирала. Такий приклад – показує доволі чесну картину сімейного життя безлічі сімейних пар.
Образно кажучи, це виглядає, нібито до одного подружнього партнера прив’язали паразита, який нічого не хоче вкладати в стосунки, але мотивуючи це тим, що поки «немає роботи, але він шукає», чи тим, що «жінка повинна коритися своєму чоловіку», або ж, що «чоловік повинен утримувати свою дружину» й продовжує нахабно використовувати ресурси свого партнера. Зверну увагу, що не просто фінанси чи можливості, а реальні життєві соки людини. До казкового сюжету, де пригода закінчується весіллям, це не має жодного стосунку. Адже в ідеалі шлюб - це взаємний обмін щастям: «все, що я маю - я віддаю тобі, а ти можеш в чомусь задовольнити й мене».
Якщо порівняти сімейне життя з рухом автомобіля по жвавій магістралі, то знання і виконання лише одним шофером правил дорожнього руху зовсім нічого не змінює в глобальній картині: і навіть більш того. Якщо водій вирішить їхати за правилами, він ризикує ще швидше потрапить в ДТП. Мені здається, цей приклад добре ілюструє історію з життя безлічі сімей, де виконувати правила погоджується тільки одна людина, при повному, або майже повному, ігноруванні цих правил іншою. Особисто я вважаю, що якщо людині нічого такого від шлюбу не потрібно, крім егоїстичного використання дружини чи чоловіка – то шлюб себе вичерпав. Люди просто не зрозуміли, що втратили право на такий привілей, як шлюб. Бо ж гармонійний союз двох людей – й справді велика цінність.
Звичайно, підставою до розлучення не можуть бути побутові дрібниці. Однак, ви також повинні знати, що жити з людиною, яка відверто паразитує на вас, висмоктуючи день за днем життєву енергію, ви також не зобов’язані. Бо така сім’я – так само приречена. Тільки якщо пустити все на самоплив, ваша власна смерть може настати раніше, аніж помре ваш шлюб. В такий випадках розлучення буде навіть порятунком. Не варто жертвувати собою заради вдаваної респектабельності в очах громадськості чи збереження усталеної зони комфорту.
Найчастіша причина розлучень – криза у стосунках, яку не вдається подолати. Один з подружжя потребує того, що інший дати свідомо не може.
Як не дивно, за твердженням психологів, в багатьох ситуаціях ініціатором розлучення частіше стають жінки, які йдуть від чоловіка, у якого колись закохалися, або виганяють «підлого зрадника», бо він не виправдав пов’язаних з ним сподівань. Чоловіки рідко бувають ініціатором розлучень. По-перше, любов і сім’я для них - дуже різні речі, а по-друге, у них генетично накопичений величезний досвід по розрізненню закоханості і любові. Зазвичай чоловіки ініціюють розлучення тільки тоді, коли від них протягом довгого часу вимагають того, чого вони дати не в силах. При цьому неважливо, чого саме хочеться дружині - емоційної підтримки, фінансової спроможності або сексуальної привабливості. Для більшості чоловіків усвідомлення власної безпорадності є нестерпним. Уявіть собі чоловіка, якого постійно звинувачують в тому, що він не розуміє дружину, не піклується про сім’ю, не думає про майбутнє, не спілкується з її родичами... До речі, звинувачувати можуть не тільки слова, але і страждальні пози, вираз обличчя або захоплення, адресоване чоловікам подруг. Відчуваючи себе недієздатним, чоловік йде, в тому числі і до іншої жінки, яку він влаштовує. До речі, досить часто він йде не до тієї, яка йому потрібна, а від тієї, котрій він не потрібен.
Психологи кажуть: «Стосунки, якщо вони є, потребують корекції. Не соромтеся частіше й голосно висловлювати свої претензії. Тиша – не завжди гармонія. Запорукою гармонійного шлюбу частенько стають саме сварки. Не бійтеся, що партнер неправильно відреагує на ваші претензії».
Іноді за час спільного життя подружжя примудряються накопичити величезну кількість взаємних образ, які не висловлювали, щоб не зіпсувати відносини. Проте рано чи пізно цей вантаж стає нестерпним. Хто-небудь з двох не витримує, вигукнувши: «До біса!» - ляскає дверима і вже звідти починає викрикувати, що саме і в якій мірі дратувало його всі ці роки. У таких ситуаціях розлучення може стати як фіналом, так і черговим етапом відносин.  Партнери, що «розбіглися» внаслідок цього, волею-неволею будуть переоцінювати багато речей, порівнюючи нових людей і події, яких їм раніше так не вистачало, з тим, що у них вже було. Часто трапляється, що подружжя знаходять розірвані зв’язки дійсно важливими і потрібними, розуміють, що замінити їх нічим неможливо, і тоді можуть знову зійтися, побудувавши більш зрілі стосунки. Однак якщо ви, усвідомивши потребу один в одному, повернетеся до колишнього ритму життя і не зможете створити іншу форму відносин, великий ризик, що через деякий час конфлікт повториться.
До чого все це пишу. Щось подібна на такі ось викрики за дверима, що зачинилися прямісінько перед твоїм носом, видався лист до редакції одного чоловіка, який попросив розказати громадськості історію свого розлучення. З етичних міркувань прізвища людини та назву населеного пункту називати не буду.  Лист наводиться без скорочень та редакційних правок.
«Шановна редакціє, прошу Вас допомогти мені добитися хоч якоїсь справедливості в тому, що відбувається по відношенню до мене, колишньою дружиною з родиною та спільниками-сусідами, що споконвіку ведуть злодійський спосіб життя. Хочу звернути увагу, що колишня дружина робить все, щоб нашкодити якомога більше мені, незважаючи, що я погодився і з «проплаченим» рішенням суду і з постійними пропаданнями моїх та наших спільно-нажитих речей, до поділу, який мав бути згідно рішення суду і з тим, що були вкрадені мої особисті документи, документи на спільний будинок, землю про, що я писав постійно до міліції, а міліція окрім розмов з колишньою дружиною і її обіцянками повернути, так і не були мені повністю повернуті.
Не розумію чому, але чомусь в нашому світі приймається більше до уваги те, що голосніше кричить, а не те, що є правдивим. Наприклад, дружина де тільки можна - розповідала, що я її бив, хоч бачить Бог, що я за все життя її навіть не штовхнув; будинок, який особисто будував з братами виявився, що побудував її батько, який як і її брат, навіть молоток не вміли тримати в руках і багато що, не в мене, а й в їх домі так само зроблено моїми руками, а це і деякі господарські будівлі і ремонт в їхньому будинку, а про наш, то й немає про що говорити, бо робив в більшості сам, або з допомогою моїх братів, про що свідомі люди в нашому селі знають і можуть розповісти. Але чомусь в суді і з брехливим адвокатом все чомусь перекрутилось і виявилось, що я взагалі у цьому світі ніхто і права ні на що не маю, хоч все наше спільне життя дружина офіційно ніде не працювала, а якщо взяти мою трудову книжку, то можна побачити, скільки і ким я працював протягом життя. Те що колишня дружина виносила, підло крала вдвох нажиті речі, до уваги судом не бралось і як я потім зрозумів, що все це робилось, щоби на момент опису для їх поділу ніде то не світилося - було поділено те, що лишилося. Та речі мені ті не треба і не були потрібні - «хай забирає говорив я сам собі» - просив лише залишити корову, тому що це було телятко з телятка корови, що дарувала нам моя покійна мати і ходив і доглядав, кормив її лише я; виявилось ж, що згідно рішення суду вона оцінилась в 1000 грн. і якимось чином відійшла до колишньої дружини як і електроплита, і пилосос, і холодильник, і пральна машина і т.д, що були оцінені то - 500, то - 1000 грн. Якби сказали де можна купити хорошу дійну корову за 1000 грн. я б купив, але що є то є... Я змирився і з цим, змирився і платив за всі суди, які затівала моя благовірна, платив виконавчій, а зараз постало питання поділу будинку і коли я говорю, що давай поділим будинок навпіл і вибирай, або цю або ту половину; вона говорить, що сама вирішить, як поділити будинок і показує рукою в бік кладовища, мовляв «твоя хата там»... Я розумію, що все це і багато що, про що не хватає слів розповісти, робиться з великої злоби, бажання помститись, помститись за те, що в нас так і не стало дітей, хоч винуватим був не я, це її обстежували і ставили їй діагноз про безпліддя, це її возили по бабкам. Шкода, що людина проживши стільки віку, не набралась розуму, а навпаки втратила його; мабуть краще жити разом з братом в якого, так само нема ні дітей і дружина втікла і розлучилась через півроку, як з ним одружилась. Не дають спокою слова її сестри, що приходила до мене і говорила, що ми сильно потратились - платили адвокату, суді і ми в тебе це заберемо, хоч я і говорив: « що бачиш - бери в руки та неси». Допоможіть знайти хоч якусь раду на оце свавілля - на бездіяльність сільської влади, суду, міліції, адже ми живемо в цивілізованому суспільстві, а час - не чекає, я своє прожив і люди нормальні дадуть мені оцінку, бо скільки по селу і не тільки, побудовано мною будинків, будівель скажуть хороші, а злі скажуть, що і своєї хати і біля хати, я не зробив. Звісно, навертаються сльози про те, що нажаль, запізно зрозумів з ким жив і хотів дожити віку, та уже ніщо не поробиш. Світ не без добрих людей, надіюся на вашу допомогу, тому що сам не знаю уже з якого боку треба це розплутувати».
Мала я розмову з ініціаторкою цього розлучення. Жінка каже, що ні за яку ціну не повернеться до свого чоловіка. «Він на людях хороший господар, шанований ветеран, але ніхто не знає, що відбувалося за закритими дверима нашого дому. У чоловіка – претензії до всіх, хто йде всупереч його волі. Й сусіди не такі, й моя рідня. Було навіть: у сусіда сталася пожежа, всі люди кинулися допомагати, й я побігла, а мій чоловік весь цей час спостерігав за пожежею потайки із-за штори. Бо колись вони через якусь дрібницю посварилися… Мстива він людина, злопам’ятна. А ще й в чарку любить заглянути. З роками ці вади тільки накопичувалися. Якби були спільні діти, може, й терпіла б далі. А так… Посварилися, я вибралася до брата, то він куму привів города садити. Яка жінка таке стерпить?!. Я не хочу ганьбити людини, хай живе, як хоче, але без мене. Єдине, про що жалію, що пішла  з власного дому: й після розлучення могли жити під спільним дахом – він щось майстрував  би по-чоловічому, я б по-жіночому порядкувала в домі й на кухні»…
На суді про розірвання шлюбу цей чоловік заявив, що не хоче, аби їхній шлюб розпався й готовий повінчатися з колишньою дружиною навіть в Єрусалимі. Запитую в жінки, невже не торкнуло серце таке запізніле освідчення? «Якщо в Єрусалимі, то вже й Вас на вінчання запрошу, - посміхається та у відповідь, - тільки не буде цього. Я свого чоловіка добре знаю. Хай би краще полікувався. Бо недужий він…».
Я не знаю, чим закінчиться історія цієї подружньої пари. Але в їхньому просторому домі – одному надто самотньо. Та й почуття, видалося, не перегоріли в обох з подружжя. Хочеться вірити, що ця пауза стане приводом для переосмислення обопільних помилок. Тоді обоє зрозуміють, що та обітниця, якою клялися одне одному бути разом і в горі, й в радості – були не порожні слова.
Людмила РОДІНА.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар