* 30 вересня – День усиновлення

Дитячі долі, зігріті любов’ю

Кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Сім’ї ж створюються на землі. Хтось гідно користується цим земним даром, хтось не зовсім. А є й ті, хто виправляє чужі помилки та гріхи. Бо що може бути більшою провиною, як залишити власну кровинку напризволяще? Добре, що є люди, які готові віддати частину свого серця покинутій малечі. Серед них й подружжя Креньків з Бродця. Наталія Олексіївна та Олександр Арсенович, окрім свої трьох дітей, виховують ще й чотирьох прийомних. Та рідними батьки називають усіх, бо впевнені: чужих дітей не буває.

«Мій чоловік ріс один в сім’ї. Тож завжди хотів велику родину, – розповідає багатодітна мама, – Так сталося, що мені зробили кесарське, коли вперше народжувала. Було зрозуміло, що багато дітей не матимемо. Тоді й закралася думка, чи не взяти когось з сиротинця. Зробити хоча б одну дитинку щасливішою. Ми віруючі люди. І це наш духовний обов’язок. Поділилась цим з Сашою, йому сподобалась ідея. Відтак вирішили спробувати».

Та перш ніж бажання втілити в життя, парі довелось здолати бюрократичну тяганину. Зібрати купу документів про статки, здоров’я, несудимість. «Коли чоловік поїхав в райдержадміністрацію запитати про це все, то на нього подивились великими очима. Адже тоді, у 2008-му, ще ніхто на таке не зважувався», – згадує пані Наталія. А потім їх направили в Рівне на спеціальні курси для прийомних сімей. Бо ж брати на виховання чужу дитину, знайти з нею контакт і основне – полюбити – справа непроста. Тут треба стільки терпіння й душевних сил, що й не зміряти.

Тому не дивно, що спочатку батьки та знайомі поставилися до рішення Креньків насторожено, мовляв, навіщо воно їм. «Та потім, як і ми, щиро прив’язались до цих дітей», - говорить жінка.

«Прийомним первістком» Наталії та Олександра став хлопчик Микола. Потрапив під їхнє крило, коли йому виповнилось лиш три роки. Біологічна мати полишила малюка ще в пологову будинку. «Він дуже схожий на нашого сина Іллю. І не скажеш, що зведені брати. Вони майже ровесники. Зараз горою один за одного – підтримують, заступаються, переживають. Казали, що ми спеціально так підбирали. Всі думають, що заходиш в дитбудинок, дивишся і обираєш когось. Але там зовсім інша система, принаймні була тоді. Можна взяти під опіку дітей, в яких всі документи готові. Нам привели Миколу. Тож не ми обирали, а Бог подарував нам його».

А ось троє дівчаток – Настю, Віту та Надю – прихистила пара зовсім неочікувано три роки тому. «Після Миколи в нас народилось двоє доньок. Відтак ми думали ще когось взяти, але ці плани були далекі. Хотілось збудувати більший дім, бо місця бракувало. Але якось зателефонували із служби у справах дітей. Запропонували познайомитись із дівчинкою-інвалідом. Її ніхто не хотів забирати. Потім виявилось, що в неї є ще й дві сестрички. А за законом їх розділяти не можна. Спочатку були хвилювання, чи справимось. Бо це велика відповідальність. Але коли вони при зустрічі пригорнулись і одразу почали називати мене мамою, то всі сумніви розвіялись».

З хворою Вітою довелось батькам стати частими гостями лікарень. «Коли ми її взяли до себе, в неї були проблеми з піднебінням. Тому зовсім не говорила, показувала все на мигах. А ще дуже шкутильгала. Ми зробили операцію на ногу. Майже рік носили на руках, бо не ходила. Зате зараз це зовсім інша дитина. Балакає, навіть букву «р» вимовляє, бігає, на велосипеді катається».

Нині Наталія Олексіївна гордиться своїми дітьми. Каже, що вони у неї старанні та хороші. Допомагають по господарству та на кухні. Бо ж аби приготувати їсти на чималеньку сімейку, слід добре постаратись. За один раз родина з’їдає п’ятилітрову каструлю борщу. А щоб насмажити картоплі, треба начистити її відро. Завжди влаштовують святкування на дні народження з тортом, свічками та гостями. До речі, найменша Надійка на днях відсвяткувала свої шості іменини. Тому й ми приєднуємось до вітань. А ще люблять спільно їздити по гриби, на озеро у Вербівку чи на шашлики.

 Вже й зовсім жінці не згадується, що спочатку все складалось не так солодко. «Важко було передусім морально. Особливо перші два тижні, – зізнається вона. – Без батьківської любові діти були колючі та замкнені в собі. Вони не знали елементарного. Щоб я не приготувала, перепитували, що це таке. Довго не могли від’їстись. Часто навіть ставало погано від переїдання. Психологи нам розповідали, якщо дитина до року була голодна хоча б один день, то в неї виробляється страх, що харчів не буде чи не вистачить. Не вміли жувати м’ясо. Я розділяла його на волокна чи різала маленькими шматочками, бо інакше не могли проковтнути. Вже не говорю про гігієну, миття і чищення зубів». Втім ласка  і терпіння мами й тата поступово подолали всі бар’єри та труднощі.

Окрім виховання дітей, Олександр Арсенович займається перетягуванням меблів, а дружина шиє. Зараз родина розбудовує дім, аби в кожного була власна кімната. Бо поки для великої сім’ї вкрай мало місця. «Мріялося зробити все до Нового року. Але не встигнемо. Треба багато часу, а головне фінансів. Але ми разом й це осилимо», – завважує господиня.

Питаємо у пані Наталії, щоб вона порадила батькам, які хочуть взяти малечу, але поки не наважуються на такий крок. «Не боятися. Вдячність дітей – найкраща відплата за всі турботи. Коли бачиш, що тебе люблять і цінують, спостерігаєш, як кардинально змінюються діти, розумієш, що це було того варте».

А ще вона підказує не лякатись документації. «Якщо є бажання, то все інше – дрібниці. Тим більше, якщо не помиляюсь, зараз законодавці спростили цю процедуру. Та й наша служба у справах дітей завжди йде на зустріч. Й досі, коли не подзвоню, порадять, допоможуть, посприяють, не залишать наодинці з проблемою. Ми проходили навчання, то багато батьків з інших районів жалілись. В нас же жодних нарікань. Адже працюють там чудесні люди. Особлива дяка за підтримку Олені Петрівні та Світлані Миколаївні».

«Хочеться, щоб покинута малеча знайшла свої люблячі сім’ї, а батьки – саме ту дитину, яка стане їм рідною. Як нині у нашій родині. Бо ж діти ні в чому не винні. Вони не обирають, де народитись. Кажуть, що в дитбудинках зараз хороші умови, гуртки, музичне виховання. Але ніщо не замінить сім’ю. Навіщо ті інтернатівські хороми, якщо нема до кого притулитись та кому пожалітись? Ми так само ідемо до церкви і просимо в Бога прихистку та щастя. І яка ж тоді ціна нашої віри, коли ми не бачимо знедолених дітлахів?», – наостанок влучно підсумовує жінка.

Леся КОНДРАТИК.

Для довідки: Служба у справах дітей повідомляє, що станом на 25 вересня на обліку дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, перебуває 84 дитини. З них під опікою, піклуванням – 65, в прийомних сім’ях – 7, в дитячих  будинках сімейного типу – 8, в сім’ї родичів – 1, в державних закладах – 3. За  період з 01.01.2013 року по  25.09.2017 взято на облік 42 дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, за цей же період влаштовано до сімейних форм виховання 48 (в т.ч.тих, які раніше перебували на обліку), усиновлено – 21.