Галина Дяченко: «Без пошти не уявляю своє життя»

Майже 50 літ у галузі поштового зв’язку трудиться Галина Павлівна Дяченко, яку знають і поважають у нашому районі та за його межами. Оскільки нещодавно відзначали Всесвітній день пошти, а Галина Павлівна у жовтні зустрічає і свій день народження, то пропонуємо вашій увазі розповідь про одну з найбільш досвідчених поштовиків Дубровиччини.

Передусім зазначу, що Галина Павлівна – людина скромна і приємна. Спілкуємося часто під час випадкових зустрічей або ж у робочому кабінеті. Завжди є про що поговорити з людиною, яка має великий життєвий досвід, окрім того, за сферою своєї діяльності, знає багато жителів нашого району і не тільки. Оскільки нині наша пошта опікується і Зарічненським районом, то й сусіди-поштовики часто спілкуються з Галиною Павлівною. Моя співрозмовниця розповідає:

– Народилася я у Дубровиці у простій родині, батько був водієм вантажівки, а мама – колгоспницею. Цікавими, дружніми і добрими були наші шкільні роки, спілкування було серед однолітків живим, а не через Інтернет. Згодом, навчалася у вечірній школі, закінчивши її, працювала діловод-касиром у будинку культури. За випадком долі, Євгенія Іванівна Камінська – щира і добра людина, мудра подруга запропонувала мені перейти на роботу у відділення передплати. Погодилася.

 З того часу Галина Павлівна йде по життю з поштою. Аби стати фаховим поштарем, закінчила молода дубровичанка Львівський технікум поштового зв’язку. Працювала, крихта за крихтою набиралася досвіду. У 1986 році Галина Павлівна стає заступником начальника вузла поштового зв’язку. У 1995 році вона очолює цей підрозділ. Як поштар-фахівець, керівник і просто відповідальний працівник Галина Павлівна, свою роботу, за будь-яких обставин, намагається виконати на відмінно, саме так поруч з нею працюють і колеги, трудяться, як єдина дружня родина.

Галина Павлівна згадує: «Пошта, як і вся держава, переживала різні часи. Був час, коли навантаження були чималі, а потерпали поштовики через відсутність транспорту. Бувало у селі треба зробити передачу у відділенні. Робота допізна». Потому добиралися Галина Павлівна до Дубровиці попутками, а часто й пішки. Добре, як попутка траплялася і підвозила.

Моя співрозмовниця з ностальгією згадує той час (70-80-ті роки), як на сотню населення передплачували 100 екземплярів періодики. Люди залюбки читали видання на різну тематику як професійні, так й художньо-публіцистичні, як республіканські, так й обласні і районні. А скільки вітальних листівок надсилали на свята! Особливий бум припадав на 8 березня та Новий рік. Навіть у межах Дубровиці віталися з гарними подіями саме з допомогою таких листівок. Зараз поштові листівки – це вже, як ностальгія. Бо ж простіше набрати мобільний і переказати вітання по телефону.

Однак, сьогодні пошта надає значно більшу кількість послуг, як ще навіть з десяток років тому. Саме «автентичні» послуги (листи, листівки, посилки) все зменшуються і зменшуються. Ринок послуг пошти, у великій мірі, «забирає» Інтернет – ноутбуки та комп’ютери вже є у кожному селі. Листи і вітальні листівки пишуть рідко, – майже у всіх є мобільні телефони. І найнеприємніше – зменшилася передплата на періодичні видання: через низькі доходи багато людей змушені відмовляти собі у задоволенні передплатити улюблений журнал, газети. Тому, щоб вижити, пошта і змушена займатися торгівлею. Сьогодні поштовики пропонують населенню навіть продукти харчування.

Галина Павлівна розповідає про роботу своїх колег: «Здавалось би, що особливого в тому, щоб опустити в поштову скриньку газету чи доставити до «клієнта» пенсію? Проте сьогодні бути листоношею - особлива праця. Окрім основної, вони грають ще як мінімум дві ролі «на додачу» - психотерапевта та соціального робітника. Адже розмови про наболіле з односельцями, до яких вони приходять, стають скоріше нормою, ніж виключенням. Немає нічого для поштарів дивного в тому, що самотні пенсіонери запитують: «що відбувається в селі?», «які новини?». Для них листоноша - посередник між «світом» та «самотністю», друг, з яким можна, нехай лише хвилиночку, але регулярно перекинутися словом». Дійсно і в дощ, і в сніг, ногами або ж на велосипеді поспішають поштарки до користувачів своїх послуг.

Додамо і той важливий  факт, що саме пошта і її працівники є необхідним ланцюжком зв’язку нашої редакції газети з читачами. Саме завдяки їхній роботі маємо можливість «розповісти» вам, шановні друзі, останні новини.

Про свої поштові будні Галина Павлівна могла б розповісти на цілу книгу. Однак вона скромно додає, що завжди працювала з хорошими і відповідальними людьми. Завжди поштовики були, як єдина родина. Робили все, щоб задоволеними були клієнти підприємства.

Час вносить свої корективи. Сьогодні можна багато дискусувати про роль пошти у суспільстві. Однак наведу факт, який неодноразово читала у пресі. Візьмемо зону АТО. На територію, де велися бойові дії, та близької до військових зіткнень, ніхто не взявся доставляти пенсії. Ощадбанк обґрунтував таку відмову небажанням ризикувати життям своїх працівників. Тільки листоноші «Укрпошти» не зрадили своєму обов’язку. В сніг, в дощ, часом під обстрілами, минаючи десятки блок-постів, вони добираються до пенсіонерів, щоб вручити їм пенсії. Іноді поштовиків конвоювали до місця призначення по кілька БТРів. Ну, скажіть, хіба це не вірність своєму професійному обов’язку, не приклад служінню Україні та її народові?

– Сьогодні розчерком пера є і було бажання відправити стареньких сільських пенсіонерів до банкоматів. Нехай, мовляв, призвичаюються до прогресу. Але де ж той банкомат узяти в віддаленому вимираючому селі, де й магазину вже немає. От і виходить, що для багатьох людей, особливо в селах, «Укрпошта» – останній форпост держави, який залишився вірним обов’язку їх обслуговувати. І ми села не покинемо, навпаки, шукаємо всіх можливих шляхів поліпшення обслуговування саме сільських жителів, – додає Галина Павлівна.

Багато може говорити про пошту Галина Павлівна, яка віддала роботі у цій галузі майже 5 десятків років життя. «Не уявляю себе без пошти», – каже моя співрозмовниця. Життєва мудрість і мудрість у професії переплелися в характері цієї мудрої жінки воєдино.

Ще трохи про життя. Галину Павлівну часто зустрічаю у журливому місці, на міському цвинтарі. Вона приходить сюди, щоб вшанувати пам’ять чоловіка, з яким прожила найкращі роки життя. Без свого Василя Галини Павлівни важко назвати сьогодення щасливим, бо з дорогою людиною не стало і частини її душі. На цвинтарі Галина Павлівна прибирає не лише біля могили рідної людини, не оминає й інших поховань, які бур’янами заростають. Така вже у неї совість – вшановувати і чужих. Ми часто говоримо з Галиною Павлівною про життя і долю. З великою любов’ю вона розповідає про племінників, яким завжди підставляє своє плече і є порадницею та люблячою тіткою.

Кожному Бог пише свою долю. Ми додаємо у книгу життя своїм почерком різні нотатки. Деякі з них - це пам’ятні хвилини чи години. А бувають й такі, які вимірюються десятиліттями. У долі Галини Павлівни Дяченко отаке чільне місце займає пошта. Серед позолоти осені минув ще один день народження. Хай многії літа Бог дарує вам, Галино Павлівно!

Любов КЛІМЧУК