Сонце – в душі, а соняшник – у дворі

Побувала в гостях у чудової людини, 88-річної дубровичанки Ніни Максимівни Вуйтович. Ветеран праці, яка майже сорок років життя віддала роботі у лісовому господарстві. Левову частку життя працювала у Дубровицькому ліспромхозі (Дубровицький лісгосп згодом) інженером-нормувальником з організації та оплати праці. Найкращі спогади залишилися у Ніни Максимівни про час роботи з директором Чернюком Леонідом Георгієвичем, чесною і порядною людиною. Взагалі у лісовій галузі трудилися розумні, віддані своїй роботі фахівці, жили і працювали, як одна родина. Не помиляюся, як кажу жили, бо ж робота забирала не лише відведений трудовим законодавством час. Саме у цій галузі багато років трудився і її чоловік, нині покійний Степан Семенович. Обіймав керівну посаду на відповідальній роботі – працював начальником нижнього складу і цеху преробки деревини.

Ніна Максимівна мешкає у Дубровиці неподалік ринку, одна живе у добротній оселі. На подвір’ї у господині так багато квітів: жоржини різнобарвні, чорнобривці, айстри. Роботи біля них чимало. Слава Богові, що дає сили цій літній, немічній жінці дбати про таку красу. Господиня дому називає квіти своєю віддушиною: «Я про них дбаю, як про дітей, їм треба турбота та догляд. А найбільше люблю соняшники». Вже чимало років допомагає поратися з господарством бабусі соціальний робітник Вікторія Содома. Зі своєю підопічною вона розмовляє, як з рідною людиною про все. Бо ж так багато за ці роки спільних тем і спільних справ. Щоразу і побалакають, і роботу перероблять нагальну. Соціальний робітник в лікарні медикаменти потрібні випише, до аптеки сходить, комунпослуги оплатить.

Дубровицьким лісівникам бабуся також вдячна за увагу. Не забувають про своїх ветеранів праці у господарстві, а це дуже приємно.

Про життя з Ніною Максимівною говоримо, як з досвідченим психологом. Черпаю у розмові для себе важливі життєві уроки. Ніна Максимівна наголошує, що дуже важливо вірити у Бога, любити ближнього, багато рухатися, не сидіти на місці. Ось такі у Ніни Максимівни секрети довголіття. А життя – це річка бурхлива, то сонце над нею, то дощ грозовий. Бурі були і у житті моєї співрозмовниці. Пережила чимало: втратила чоловіка і одного з двох синів. Болючі рани – це рани, досі не загоєні. Здоров’я підірвали ці трагедії. Але життя продовжується. Радіє Ніна Максимівна, як приїздить у гості син із Кременця, онуки телефонують чи провідують, дав Бог трьох онучків та вже трьох правнучків. Розповідає мені старенька, як гарно у слухавку плаче найменший  правнучок. Чути його голосок – це також щастя. Про кожну рідну кровинку розповідає мені бабуся з великою любов’ю. Від такого душевного переходимо у розмові до життєво-прагматиного.

За роки поважного трудового стажу заробила Ніна Максимівна трохи більше як півтора тисячі пенсії. Чекає вона обіцяного підвищення від Гройсмана, бо ж на ліки тратить так багато. Але, попри хворобу і мізерну пенсію, любить життя у всіх його проявах, бо Бог дає красу і добро повсюди, он хоча б душу гріє соняшник, що так гарно цвіте під блакитним небом на її подвір’ї. Любить Дубровицю, хоча ж сама уродженка Тернопілля.

Народилася неподалік від Кременця, у селі з милозвучною назвою Біла Криниця. Тато Максим Григорович Іващук був царським фельдшером, мудрою людиною, до якої за порадою йшли навіть молоді лікарі. А поскільки батьківщина героїні була ополячена, то батька змушували прийняти католицизм. Він відмовився, бо вважав і завжди наголошував своїм дітям, що віру свою міняти – великий гріх. До смерті так і залишився православним християнином. За непослух Максима Григоровича позбавили права займатися медициною, родину обклали великими податками. Згодом висококваліфікований фельдшер став простим рядовим колгоспником. Ще за часів Польщі інтелігентна родина Ніни Максимівни мала у хаті радіоприймач. Усе село сходилося послухати голос, що лунав з цієї диво-установки. Дуже цікава історія пов’язана у моєї героїні з братом Миколою, якого забрали на фронт. Незабаром прийшла звістка, що юнак загинув у Прибалтиці, його родина оплакала і молилася за упокій солдата на панахидах. Але якось батькові наснився сон, що літаком прилетів син додому. За кілька днів військовий, який був важко поранений, прийшов до рідної домівки.

Бабуся мені розповідає:

– Моя мама Христина Трофимівна дуже шанобливо ставилася до всіх, хто переступав поріг нашого дому: пригощала людей і люб’язно спілкувалася. Вона дала і дітям життєву настанову: бути щирими і людяними, завжди ділитися шматком хліба. У батьківській хаті я ніколи не чула сварки чи поганого слова. Саме так має бути в родині, щоб діти виховувалися в атмосфері любові і добра. Як дивлюся передачу «Стосується кожного», де показують окремі неблагополучні родини, то плачу через важкі долі дітей.

Заміж я вийшла в 1949 році за красеня Степана Семеновича Вуйтовича, він мій односельчанин. Чоловік під час війни працював на вйськовому заводі на Уралі. Згодом ми разом закінчили Кременецький лісотехнічний технікум, деякий час трудилися в Білорусії, а згодом навчалися у Свердловському лісотехнічному інституті. Працювали ми і в Карпатах, в Чернівецькій області. А в 1959 році трудову діяльність почали в Дубровицькому ліспромхозі. З 1959 по 2001 рік трудилася я на цьому великому, прибутковому підприємстві. Чоловіка, не стало в 1979 році. Помер зовсім молодим, хату якраз нову закінчували зводити, але не судилося господареві в ній пожити. Після цього до мене сваталися чоловіки, але такого, як мій Степан, я вже не зустріла, так і залишилась сама. Пригадую, як приїхали ми у Дубровицю, то це було маленьке містечко, по коліна в піску. А тепер Дубровиця – красуня, ожила і стала затишною. Я вважаю себе дубровичанкою, стільки років вже тут живу.

Подружжя Вуйтовичів виховало двох синів, батьки дали обом дітям вищу освіту. На жаль, син Юрій, ліквідатор Чорнобильської аварії, рано пішов з життя. А В’ячеслав з родиною зараз живе у Кременці.

Про роботу у лісовому господарстві Ніна Максимівна говорить з гордістю. Дисципліна була на підприємстві і висока продуктивність праці. Запізнитися на роботу ніхто собі не дозволяв. Зарплати у той час були не дуже високі, але жити за ці гроші можна було, люди були впевнені і спокійні за день завтрашній. Сьогодні, як каже Ніна Максимівна, життя зовсім непередбачуване і нестабільне.

Вона щодня молиться за покійних і живих. Так Ніну Максимівну теж навчила мама. Моя співрозмовниця читає багато газет. Любить «Експрес», а такі цікаві «Сільські вісті» їй передплачує лісгосп. За такий духовний хліб пенсіонерка господарству щиро вдячна. Вона має статус учасника війни, дуже хвилюється, щоб якнайшвидше в Україні закінчилася війна. Бабуся не уявляє розкопаного лісу, бо пам’ятає ще його густим, засадженим, таким милим серцю. Вона ж об’їздила за роки роботи не раз всі 10 лісництв, часто бувала і на смолоскипидарному та плодоконсервному цехах, нижніх складах, цехах переробки деревини. У галузі лісового господарства трудилося у часи її роботи до тисячі чоловік. Ніна Максимівна наголошує мені, що лісове господарство завжди було головним наповнювачем бюджету районного. Взагалі про економіку Ніна Максимівна говорити може довго як про економіку підприємства, так і пересічну домашню.

Вже відійшли у вічність багато її подруг, у Луцьку мешкає старша сестра, якій вже за 90-то, але вона собі дає ще раду. А Ніні Максимівні у серпні було лише 88-ім. Це я так їй наголошую. Моя співрозмовниця сміється з моїх слів і згадує, як тепло називав її за працелюбство і господарність чоловік: «Мій тракторець». Десь душа його з неба й досі бачить, як оця бджілка трудолюбива порається на обійсті, бо без роботи і руху вона не уявляє життя. Ми домовляємося ще поговорити, як виповниться моїй героїні 90-то. Це для газети, а просто як друзі, переконана, спілкуватимемося значно частіше. Бо ж стільки тем ми не зачепили, а так цікаво мудрості зачерпнути з думок поважної доброї людини. Я милуюся квітами у дворі Ніни Максимівни. Я люблю, як і моя нова знайома, соняшники. Вони так гріють душу, навіть якщо похмуро надворі. Може, отак інколи залишаючись сам на сам із життям Ніна Максимівна й шукає у квітах тепла своєму доброму серцю.

Любов КЛІМЧУК.

Щиро дякую за допомогу у підготовці матеріалу працівникам Дубровицького територіального центру (керівник Віталій Ващишин), які порадили мені написати з нагоди Дня ветерана про чудову людину Ніну Максимівну Вуйтович. Сьогодні терцентр опікується нашими ветеранами-пенсіонерами, які потребують допомоги соціальних робітників. От, до прикладу, Вікторія Содома піклується про десятьох наших земляків, серед них п’ятеро 88-річних, одна 90-літня.

Для довідки: Дубровицький районний територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) було створено 28 грудня 2000 року.

На даний час відділенням соцдопомоги вдома обслуговується 1111 чол.: учасники Другої світової війни – 70 чол., інваліди війни – 3 чол., ветерани праці – 89 чол., діти війни – 249 чол. Окрім того, відділенням стаціонарного догляду обслуговується 26 чол.

Станом на 25.09.2017 у територіальному центрі працює 57 соціальних робітників та 5 соціальних працівників.