ЗОЛОТО ТА СРІБЛО – ЗА «ПОЛІСЬКИЙ КОРОВАЙ»

1-3 листопада 2016 року відбувся ІІ Міжнародний кулінарний фестиваль «BESTCookFEST-2016» в рамках Міжнародного експофоруму ресторанно-готельного бізнесу та клінінгу FoReCH у виставковому центрі «КиївЕкспоПлаза» (м. Київ). Захід організовано громадською спілкою «Український кулінарний союз» спільно із Київським національним торговельно-економічним університетом, Сім’єю ресторанів «Козирна карта», компанією «S-PROF» та Київською міською державною адміністрацією для досвідчених фахівців ресторанного господарства і кулінарів-початківців, які прагнуть розвиватися, опановувати професійні компетентності та практичні навички, збагачувати досвід з кулінарного і кондитерського мистецтва. Взяла участь у цих випробуваннях й наша землячка Оксана Клюйко (Красько) з Берестя (нашим постійним читачам відома з попередніх публікацій про секрети випічки). Вона представила на конкурс «Поліський коровай». Це був дебют Оксани на подібних форумах, й виявився він напрочуд вдалим. Високоповажне журі високо оцінило кулінарні здібності та художній смак нашої кулінарки, присудивши їй Золоту та Срібну медалі в номінації арт-класу «Художня робота з тіста».

Зазначимо, у змаганнях Фестивалю взяли участь більше 200 учасників із 9 країн світу: Франція, Німеччина, Італія, Хорватія, Туреччина, Польща, Росія, Білорусь та Україна. Кулінари і кондитери у 20 конкурсних номінаціях змагалися за визнання і статус кращих професіоналів в кулінарному і кондитерському мистецтві. 98 учасників фестивалю взяли участь у 8 номінаціях індивідуального практичного класу – «Вегетаріанська страва», «Страва з м’яса», «Сучасна кухні», «Паста», «Страва з риби», «Страва автентичної кухні», «Ресторанний десерт» та «Кращий шеф-кухар». У завзятій боротьбі кулінарних баталій змагалися 16 команд професійних шеф-кухарів і юніорів кулінарних шкіл за кубки першості.

У 7 номінаціях арт-класу з кондитерського мистецтва (цукрові квіти, робота з карамелі, робота з шоколаду, робота з марципану, мастики, святковий торт, ексклюзивний весільний торт, художня робота з тіста) взяли участь більше 60 учасників – учнів професійної школи кондитерського мистецтва олімпійської чемпіонки з кондитерського мистецтва Марії Шрамко.

За рішенням професійного і вельмиповажного журі фестивалю, чисельний склад якого налічує 25 представників із 9 країн світу: Ісландія, Індія, Ізраїль, Австрія, Хорватія, Албанія, Катар, Туреччина та Україна, визначено кращих із кращих. До складу суддівської колегії ІІ-го Міжнародного кулінарного фестивалю «BESTCookFEST-2016» увійшли всесвітньовідомі шеф-кухарі, акредитовані Всесвітньою асоціацією шеф-кухарів WordChefs, зокрема Марія Шрамко, Саркіс Якубян, Еніл Гровер, Йосип Царевич, Зарміг Халаджян, Мімоза Балла, Сефер Япіджі, Еріх Главіца, Людмила Радченко, а також досвідчені вітчизняні фахівці – Галина Лосєва, Анна Гасанова, Леоніда Біленко, Кирило Долиняк, Світлана Басенко, Михайло Кравченко, Віктор Тимчишин, Любов Чуніцька, Орест Степаняк, Ванда Патутинська, Ольга Сердюкова, Сергій Калінін, Віктор Тітов, Діна Федорова, Олександр Косар, Євген Сушко.

Головою суддівської комісії ІІ-го Міжнародного кулінарного фестивалю «BESTCookFEST-2016» була олімпійська чемпіонка з кондитерського мистецтва Марія Шрамко.

Як розповіла Оксана, потрапила на фестиваль, випадково наштовхнувшись в кулінарних форумах на його рекламу. Тож вирішила спробувати себе в ньому. Зареєструвалася для участі (це обійшлося в 15 євро) й почала міркувати, чим може вразити журі. Торти відпали одразу – Оксана Григорівна вирішила, що в тому розмаїтті солодощів, які буде виставлено на фестивалі, її роботи можуть й загубитися.  Ставку зробила на коровай – тим паче замовники її випічку завжди хвалили. Як бачимо, інтуїція не зрадила, й її творіння було гідно поціновано. Хоча задля справедливості скажу, торти пані Оксани також, напевне, вирізнялися б з-поміж інших. Чого-чого, а вміння вразити у цієї кулінарки не відбереш.

Отож дома спекла величезний 4-ярусний одинадцятикілограмовий коровай, прикрасила традиційною поліською оздобою з квітів та колосків, виготовленою з прісного тіста, та айсінгом – збитим білком з цукровою пудрою. Вийшла гарнюща святкова випічка – легка й духмяна, дуже витончена в своєму оздобленні. Отож результат – цілком очікуваний й головне абсолютно заслужений. Ми вболівали за Оксану всією редакцією. Сподіваємося на нові кулінарні перемоги й раді будемо сповістити про них читачів.

Людмила РОДІНА.

На Дубровиччині запрацює перший в Україні ЦНАП сільської об’єднаної громади

В Миляцькій об’єднаній територіальній громаді запрацює Центр надання адміністративних послуг.

Офіційне відкриття ЦНАПу відбулося 10 листопада, участь в церемонії взяли голова облдержадміністрації Олексій Муляренко, очільник обласної ради Микола Драганчук, народний депутат України Василь Яніцький, голова районної ради Микола Кухарець, заступник голови райдержадміністрації Павло Ващишин,представники проекту ПРООН та об’єднаних територіальних громад Волинської, Донецької і Луганської областей.

Капітальний ремонт ЦНАПу, а також закупівлю необхідних меблів та оргтехніки було здійснено в рамках реалізації пілотного проекту ЄС/ПРООН МРГ щодо покращення умов центрів надання адміністративних послуг. У фіналі з усієї України відібрали лише дві громади — міську Шумську Тернопільської області та сільську Миляцьку Рівненської області.

Миляцька об’єднана територіальна громада була відібрана на конкурсній основі за такими критеріями: технічне виконання, найшвидші часові рамки, гарантії зобов’язань з боку місцевої влади, забезпечення продовження надання послуг після завершення ремонтних робіт. Таким чином Миляцька громада отримала можливість реалізувати проект загальною вартістю 1 мільйон 286 тисяч гривень. Це буде перший в Україні ЦНАП сільської об’єднаної громади. Заклад слугуватиме взірцем для інших громад й демонструватиме високий рівень якості надання адміністративних послуг. 

Цього ж дня очільник області відвідав Велюнський НВК, де оглянув навчальні кабінети, законсервоване будівництво їдальні для школярів, та цехи нововведеного в експлуатацію заводу «Торф Ленд Україна» в Людині.

Детальніше про це читайте в наступному номері газети.

СПРАВЖНІЙ  ХРАМ  ПРАВОСУДДЯ

Восьмого листопада в Дубровиці було відкрито нове приміщення районного суду. Відтепер він буде функціонувати за адресою по вулиці Миру, 2а (приміщення колишнього банку «Україна»). З нагоди такої події прибули до району високоважні служителі Феміди (голова Державної судової адміністрації України Зеновій Холоднюк, начальник Рівненського територіального  управління Державної судової адміністрації Віктор Вдовиченко, голови обласних та районних судів), прийшли на відкриття також керівництво районної ради (голова Микола Кухарець та його заступник Олександр Задорожний), заступник голови райдержадміністрації Павло Ващишин, керівники установ, громадськість міста.

Зеновій Холоднюк зазначив, що відкриття суду в такий не простий для країни час, в що вже навіть перестали вірити – справді визначна подія. Адже створення належних умов для забезпечення громадян правом на сучасне та справедливе судочинство – неухильна позиція України.

Суддя Ірина Оборонова розповідає про історію нашого суду. Як зазначила Ірина Володимирівна, Дубровицький районний народний суд був створений ще у 1939 році, та незабаром розпочалася війна.

Після звільнення району від тимчасової окупації в лютому 1944 року суд знову відновив свою діяльність. У 1944 році при таємному голосуванні громадянами району на основі загального, прямого та рівного права відбулися вибори народних суддів. Засіданням виконкому Дубровицької районної ради депутатів трудящих народним суддею Дубровицького району затверджено Горюнова.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 30 грудня 1963 року було проведено збільшення районів. Так, Зарічненський увійшов до складу Дубровицького. У зв’язку з цим, Зарічненський районний народний суд став називатися Постійною сесією Дубровицького районного народного суду селища Зарічне. Проте, в грудні 1965 року таку Постійну сесію було ліквідовано.

Того ж року 12 грудня було проведено чергові вибори народних суддів. Так, громадяни району шляхом таємного голосування, строком на 5 років, народними суддями обрали Древецького Володимира Миколайовича та Ткачука Івана Євтуховича. Виконком Дубровицької районної ради депутатів трудящих затвердив головою суду Ткачука. Він був першим в історії головою Дубровицького суду та очолював його до серпня 1984 року.

У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України в червні 1992 року низки законів, що стосувалися судоустрою України, Дубровицький районний народний суд стає Дубровицьким районним судом Рівненської області.

До 2002 року Дубровицький районний суд знаходився в підпорядкуванні Рівненського обласного управління юстиції.

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій України» відповідно до ст. 119 організаційне забезпечення діяльності судів покладається на Державну судову адміністрацію України, і суд переходить під управління територіального управління ДСА України в Рівненській області.

З 1988 року по 7 листопада 2016 року Дубровицький районний суд знаходився в орендованому приміщенні, разом з Дубровицьким відділом Сарненської місцевої прокуратури та займав 1 та 2-й поверх триповерхової будівлі. З 2004 року збільшується штат суду, на сьогодні він складається з 17 штатних одиниць, з них 3 суддів та 14 працівників апарату суду.

У 2005 році до сфери управління судової адміністрації було передано вищезгадане приміщення колишнього банку з метою розміщення тут районного суду.

Будівля перебувала в аварійному стані, у зв’язку з цим Державною і судовою адміністрацією України було виділено кошти для здійснення її капітального ремонту.

Перші ремонтні роботи  було розпочато в 2008 році, але у зв’язку з відсутністю фінансування продовжені лише в 2015 році. Коли справді вже всі зневірилися в можливості новосілля для суду. І ось – довгоочікуване завершення ремонту.

Стрічку перед дверима оновленого приміщення перерізають Зеновій Холоднюк, Віктор Вдовиченко, голова Дубровицького районного суду Зоя Сидоренко. В перший день роботи ця по суті закрита для стороннього ока інстанція відкрита для всіх бажаючих подивитися на суд так би мовити ізсередини. Найкращі враження. Нині районний суд повністю відповідає європейським вимогам, має достатню кількість службових та допоміжних приміщень, в тому числі для утримання конвойованих, охорони суду, архіву тощо, оснащений технікою фіксації процесу та засобами для відеоконференції. Справжній храм правосуддя.

Цього ж дня судді обговорили й стан фінансового забезпечення системи судочинства. Рахувати чужі гроші – справа невдячна, комусь видасться, що в суді гроші гребуть лопатою (бо зарплати тут справді досить пристойні, коли навіть простий працівник апарату отримує в межах семи тисяч гривень, а з наступного року – ще й більше), однак й внутрішніх проблем доволі. Досі в Україні чекають на продовження повноважень близько 800 суддів, в такому «підвішеному стані» й Катерина Миколаївна Отупор з Дубровицького районного суду. Кілька районних судів, в тому числі й Радивилівський на Рівненщині, взагалі залишилися без жодного судді. Уявіть, люди не можуть розлучитися, оформити опікунство, спадщину чи відстояти будь-які свої права роками. В таких районах не позбавляють посвідчення водія за порушення правил дорожнього руху, не карають за дрібне хуліганство, насильство в сім’ї… Ми мало задумуємося про значення суду в суспільному житті.

Судові проблеми хвилюють тільки тих, хто безпосередньо перебуває в залі судового засідання позивачем або відповідачем. Багато негараздів в системі судоустрою списується на реформи. Якщо суть цих реформ – це незалежність служителів Феміди, то складається враження, що така незалежність в першу чергу не на руку сильним світу цього. Чи вона потрібна владі, якщо тоді її вплив буде обмеженим? А чи відстоюватимуть цю незалежність багаті, якщо їхні гроші нічого не вирішуватимуть? Запитання риторичні.

Бажання так званих активістів “розібратися” з суддями вигідне тільки окремій політичній коньюктурі, яка, як завжди, зацікавлена не в професійних і незалежних судах, а в підконтрольних, у яких можна карати і милувати виключно на свій розсуд – за виконання «держзамовлення», особистих прохань або будь-яких юридичних примх друзів чи партнерів. Така ось вимальовується картина: права рука не відає, що робить ліва. То ми  гнівно критикуємо суди за упередженість, то вимагаємо потрібних рішень…

Зрозуміло, що обивателю цікаво читати про величезні хабарі, розкішні автомобілі й будинки суддів, він сприймає це все на віру, не вимагаючи ніяких доказів. Звичайно, є судді, чиї доходи багаторазово перевищують офіційні, але є ще тисячі рядових служителів Феміди, наприклад, у таких містах, як наше, де всі один про одного знають. І ці люди з чистою совістю можуть дивитися в очі оточуючим.

Зараз весь дух суспільства пронизаний негативом по відношенню до суду. Можливо, дехто так само сприйме повідомлення про його новосілля в нашому місті. Проте абсолютів у природі взагалі не буває, зокрема, й абсолютного зла. Чомусь всі знають про «колядника» Зварича, проте мало кому відомо, що майже 80% судових рішень не заперечуються, а значить – вважаються справедливими, а з оскаржуваних лише 10-15% визнаються неправильними. Але це вже тема для іншої публікації.

Людмила РОДІНА.

Дубровиця, осінь: світло і тіні

За вікном осінь. Постукала вона в душі наші і у кожен дім. Живемо у передчутті зими, закінчили більшість робіт городніх і господарських на подвір’ї, є час зосередитися на власних враженнях і переживаннях. Попри осінню негоду, Дубровиця розвивається, господарює. Міський голова Богдан Микульський розповідає нам про те, чим живе сьогодні наше місто.

Про те, що у райцентрі потребує реконструкції водоканалізаційна мережа, ми писали неодноразово. Це питання нагальне і для благоустрою міста, і для безпеки здоров‘я його мешканців. Звичайно, дуже хотілося б прокинутися одного ранку і у нашому райцентрі побачити вмить замінений водогін і каналізацію, вірніше  відчути ефект від цього диво-перетворення. Однак, на таке марно сподіватися, бо на ці роботи потрібні десятки мільйонів гривень. Загалом маємо у Дубровиці 48 км водопроводу та 33 км каналізації. Бюджет міста такої розкоші (щодо загального ремонту цих мереж) дозволити собі не в змозі, однак проводити ремонти на  найбільш проблемних ділянках водогону і каналізації – це реально. У 2016-му, як розповідає Микола Стовба, замінили 570 м водопроводу, наскільки дозволяли це зробити витрати з бюджету міста.

От, до прикладу, вже кілька місяців переваги від реконструкції водогону відчули мешканці будинку 24, що по вулиці Артеменка. Раніше відсутність води у квартирах по кілька днів була тут звичним явищем, що завдало багато клопотів жителям багатоповерхівки.

Зараз триває реконструкція зовнішньої каналізаційної мережі по вулиці Грушевсьського. Потреба у таких роботах виникла досить давно, бо попередня гілка каналізації заздалегідь була побудована технічно неправильно. Отож міський водоканал мав чимало клопотів з усуненням тут аварій. Зараз роботи виконує фірма «Дубробуд», загальна вартість – 190 тисяч гривень. Це кошти міського бюджету. Як повідомив керівник «Дубробуду» Василь Стеренчук, наразі виконано 30 відсотків від запланованого об’єму робіт.

Завершено благоустрій центральної частини міста по вулиці Макарівській біля Дубровицького НВК «Ліцей - ЗОШ І-ІІ ст.», проведено реконструкцію тротуарного покриття, площею 250 м кв., було укладено бруківку. Ця зміна покриття дуже відчутна особливо в негоду, коли дітки і вчителі поспішають на навчання. Зараз їм вже не доводиться перескакувати тут через ями в асфальті та калюжі.

Нині у парку триває будівництво спеціального майданчика, передбаченого передусім для використання для нагальних потреб  під час проведення масових заходів. Приємно, що облагороджують нині фасади у центральній частині міста власники будівель. Це змінює загальне враження від нашого райцентру, говорить про господарність всієї громади.

Минулого вівторка на сесії Дубровицької міської ради було виділено перших 12 земельних ділянок учасникам АТО у районі залізничної станції. Й надалі, за словами міського голови, пріоритетним для міської влади буде питання забезпечення ділянками під забудову саме цієї категорії наших земляків.

Наостанок, висловлю власну думку, яка збігається з точкою зору багатьох небайдужих людей. Біля школи-ліцею дуже потрібен чи лежачий поліцейський, чи світлофор. Це безпека і дітей, і водіїв, і кожного з нас. Скільки дорожньо-транспортних пригод спостерігали тут мешканці райцентру. От і нещодавно водій мотоцикла потрапив тут у складну аварійну ситуацію, відлетівши далеко за межі автодороги. Не розминувся з автівкою газового господарства. Хто винен у цій аварії, з’ясовувати не будемо, це справа поліціянтів. Однак, як на мене, світлофор вчасно приводив би до тями багатьох учасників руху на цій небезпечній ділянці дороги. Хоча б за дітей ми були спокійніші.

Закінчити хотілося б на хорошій і позитивній ноті. Зовсім нещодавно меценат Віктор М’ялик надав досить відчутну фінансову допомогу для церкви Різдва Богородиці нашого міста. Під час зустрічі з отцем Данилом благодійник наголосив, що дорога до Бога завжди свята, завжди робить людину кращою, якого б віросповідання людина не була. Віктор Ничипорович зазначив, що радий допомогти храмові, в якому дубровичани знаходять втіху і заспокоюють серце. Отець Данило повідомив нам, що ці кошти пішли на оплату будматеріалів для ремонту храму. Він передав щиру подяку Віктору Ничипоровичу від прихожан і особисто від себе.

Ось такі у нас свята і будні, сповнені клопотами, переживаннями і сподіваннями. Не залишаймося поза сьогоденням, вболіваймо за долю рідного краю, а отже за долю рідних і свою власну.

Любов КЛІМЧУК.

Творчість, яка розфарбовує будні

Китайські «хімічні» цяцьки заполонили дитячі відділи. Батьки, потрапляючи в полон яскравих забавок та й не маючи іншої альтернативи, без вагань купують їх своєму чаду. Але часто замість м’якого ведмедя чи зайця можна придбати бомбу уповільненої дії з ядучими барвниками та шкідливими домішками. Втім молода мама Лілія Охмак з Миляч знайшла інший вихід – вона власноруч створює унікальні, а головне безпечні іграшки. Її рукотвори збирають немало захоплених відгуків та замовлень, попри те, майстриня наголошує, рукоділля для неї не бізнес, а улюблена страва.

Дівчина жартує, що творчість любила з дитинства, «особливо, коли малювала шпалери та різала одяг». Вона захоплювалась вишиванням, в’язала спицям, плела браслети з бісеру, а два роки тому ще й освоїла крючок. «Напередодні Нового року я загорілася бажанням створити ялинкову іграшку власними руками. В результаті пошуків в Інтернеті натрапила на виконані з допомогою крючка ковзани. Ось і вирішила їх втілити на практиці. До цього крючок в руках не тримала, навіть уявлення не мала, як ним в’язати. На диво техніку освоїла за один вечір, переглянувши декілька відео-уроків. Ковзани все ж зробила, лишень чомусь навиворіт, до цих пір не розумію, як так трапилось. Проте особливо значущим є для мене другий виріб – кицька в рожевому платті, саме вона стала початком мого хобі».

Втім лише з початком ери материнства для Лілії стартував новий етап у творчості. Адже, за її словами, саме синочок Максим став головним поціновувачем, натхненником та помічником. «Завжди мені допомагає, смикаючи за нитки та розкидаючи наповнювач», - з посмішкою додає молода мама.

Майстриня створює іграшки в східній техніці амігурумі. Це один з найдавніших видів рукоділля, японці вважали, що такі плетені фігурки наділені людськими чеснотами,  мають душу і риси їх автора, відтак стають потужним оберегом. Звісно нині вони виконують приземленішу та практичнішу роль – дитячої забавки чи сувеніру. Дівчина говорить, що сам процес в’язання не потребує надприродних навичок, значно складніше створити схему. «Якщо помилишся в кількості стовпчиків, то результат буде не таким, як очікуєш. І часу багато займе, оскільки розпускати в’язання прийдеться кілька разів. В соціальних мережах є багато майстринь,  які займаються тим же, що і я. Ми спілкуємось, ділимось досвідом, тому ляпи трапляються значно рідше. До речі, нині я теж розробляю оригінальну схему, за котрою планую проводити майстер-класи».

На виготовлення однієї іграшки йде від декількох годин до кількох днів. «В роботі використовую напівбавовняні нитки, наповнюю халофайбером, який найкраще тримає форму і не викликає алергію. Всі деталі та аксесуари надійно пришиваю. Тому мої іграшки є безпечними для дітей будь-якого віку. Такі казкові звірята дуже корисні для моторики рук через їх рельєфність. Окрім цього, за проханням клієнтів часто вставляю брязкальця».

«Взагалі ніколи не думала, що буду продавати свої роботи, – розповідає майстриня. – Світлини іграшок викладала у соціальній мережі. Моя одногрупниця попросила зв’язати для своєї доньки героїню популярного мультфільму – свинку Пеппу. Спочатку я категорично відмовлялась, пояснюючи, що це лиш хобі. Втім скоро все ж піддалась на вмовляння. Після цього й посипались замовлення», – згадує Лілія.

За два роки такого захоплення, дівчина не знає ліку своїх творчих доробків, каже, що їх точно є більше сотні. Розповідає, що люди замовляють різноманітні іграшки: коники, жирафи, собаки, ляльки. Наразі особливим попитом користується олень, адже попереду Новий рік. Також пригадує, як того року одна жінка замовила  7 зайців за тиждень до Пасхи. В майбутньому майстриня планує в’язати для найменших клієнтів слінгобуси з гризунками для прорізування зубів та тримачі для пустушки.

Питаю, чи не набридає їй таке заняття, адже неодноразово доводиться працювати ночами, прикладати вдосталь сил, нервів та часу. Втім дівчина запевняє, що для неї в’язання – цілюще. «Це чудовий спосіб відволіктися від напруженої роботи, воно покращує концентрацію, заспокоює і врешті-решт робить щасливішим. Задоволення приносить не тільки заняття улюбленою справою, а й усвідомлення, що можеш дарувати маленькі радощі як малечі, так і дорослим, адже в душі ми всі ще ті діти».

Леся КОНДРАТИК.

Діти війни труднощів

не боялися

80-річна ювілярка з Дубровиці Єва Григорівна Коржик саме такими словами ємко характеризує життєвий шлях свого покоління.

Іменинниця мешкає у затишній і скромній оселі, що по вулиці Миру у Дубровиці. В день свята її щиро вітають рідні: сестра з чоловіком, брат. До теплих побажань приєднуємося разом з Леонідом Сулаєвим та Петром Козорізом, поздоровляємо і від ради ветеранів, і від районної влади.

Розчулена Єва Григорівна не приховує хвилювання: «80 мені. ой, як стрімко літа мчать, геть і не помічаєш, коли такий ювілей на порозі». Сама родом з Берестя, виросла у багатодітній родині. Змалечку, як і всі діти того покоління, не боялася сільського труда. По закінченню школи почала працювати  Єва у медичній галузі. Спочатку санітаркою, а згодом, закінчивши у Дубровиці курси медсестер, клопоталася вже біля хворих як сестра милосердя. Ювілярка пригадує:

- У Дубровиці тоді відкрили лікарню. Треба були руки робочі, от і діяли тут медсестринські курси. Спочатку приміщення медичної установи було там, де тепер стоматологічна поліклініка, в центрі міста. Мені було зручно, бо вночі умудрялася прибігти додому дитинку погодувати. Тоді ж давали декрет лише на три місяці. А у мене трійко діток, один за одним. От така вервечка була: діти, робота, хата, діти, робота. Коли ж ми жили, коли відпочивали? Як вихідні, то відправляли медичних працівників на роботу у колгосп – і льон рвали, й картоплю збирали. Відбудовували Україну всім миром. Зарплати мали невеликі, але жили дружньо, співчутливо, з повагою ставилися один до одного. До хворих особлива увага, бо всюди на роботі контроль і відповідальність. У лікарні була стерильна чистота і дисципліна на вагу золота. Трудилася у ЛОР-відділенні. В лікарні набагато більше було роботи, бо лише пеніцилін колоти через 6 або 4 години, неспокійні були ночі для медсестер. А крапельниці, а стерилізація медіструментів. Це тепер одноразові шприци, значно менше клопоту. Проте у той час хворі не переймалися, де їм ліки шукати.

З особливою повагою згадує Єва Григорівна про своїх колег-медиків, про кожного добрими словами відгукується. На теперішнє життя Єва Григорівна не скаржиться. Живе ювілярка скромно на невелику пенсію і просить у Бога здоров’я. А його так не вистачає. На милицях нині пересувається по дому. Стало важче, як втратила чоловіка, який пішов з життя раптово через хворобу. Великим ударом була й втрата сина. Нині часто дарує радість спілкування господині її доглядальниця, пані Іванна з Дубровиці. Цінують одна одну, як сестри, приязно і просто.

Зараз часто навідується до мами й бабусі донька з Вараша вже зі своєю родиною. Друга донька аж у Криму, отож часто бачитися не випадає. Однак серцем діти з мамою завжди, бо ця любов не має меж. Найголовніше, як каже Єва Григорівна, це любити світ, у якому живемо і людей, які зустрічаються на життєвому шляху. Нарікати на життя – це найпростіше, цінувати кожен прожитий день – це найголовніше у долі людини.

Любов КЛІМЧУК.

Брати Капранови в Дубровиці

Відомі українські письменники та видавці Брати Капранови презентують в Дубровиці новий історичний роман «Забудь-річка». Захід відбудеться 17 листопада, о 10:00,  у актовій залі Дубровицького НВК. Вхід для усіх охочих вільний.

 Брати Капранови про новий роман: «Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем – Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. За багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею – долею українця на Другій світовій війні. Назва роману походить від старого язичницького символу – Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями в кожній українській родині».

Журналіст, критик Юрій Макаров про роман: «Молода жінка-юристка із прихованим шармом і зрілий чоловік-помічник капітана далекого плавання – цілком очікуваний дебют для жіночого роману (маються на увазі не гендерні упередження, а сталий мейнстрімівський жанр). Чекайте палкого, геть не платонічного кохання! Аж раптом виявляється, що за цією нібито легковажною диспозицією ховається не просто зіткнення двох доль, а двох світів, точніше, двох Україн, кожна зі своїм історичним досвідом, але спільними травмами і втратами. Інтрига, закручена на початку розлогого тексту, не відпускає до самого кінця роману».

Під час презентації можна буде поспілкуватися з письменниками, придбати роман «Забудь-річка» та інші книги Братів Капранових, взяти автограф.