Спогади  про  Майдан  ніколи  не  залишають  душу

«Своїм життям, у великій мірі, завдячую журналістці каналу «1+1», – каже учасниця Революції Гідності Валентина Баньковська.

Про Євромайдан багато написано і сказано, чимало й відзнято відеосюжетів. Як і все у житті, для нас ці події вже стали історією і переважна більшість українців говорить про Революцію Гідності тепер з нагоди знакових подій. Але для його учасників Євромайдан став частиною долі, і спогади про ці дні часто пульсують у їх скронях. «Хочемо жити у новій країні», – це основний месидж Революції Гідності.

Тоді небайдужі згуртувалися довкола цієї спільної ідеї і спробували змінити світ довкола себе. Вже після Майдану пройшло переосмислення того, чого хотілося і того, чого зрештою досягли… Про це часто говоримо з тривогою, розчаруванням і навіть ностальгічно.

Дубровичанка Валентина Баньковська часто пригадує дні, які провела на Майдані у Києві. За її словами, це була боротьба, надія і певність, що ось-ось заживемо, як у справедливому і згуртованому суспільстві. Саме надія вела українців на барикади, а певність – на смерть, під кулі снайперів. Євромайдан згуртував людей, зробив їх однією великою сім’єю! Спогади про ті дні для нашої співрозмовниці дуже близькі. Нещодавно вона знову побувала у столиці, там, де прагнула з небайдужими українцями змінити наше суспільство.

– Я завжди думала, що буде у моєму серці, як повернуся туди, де бачила революційне життя і смерть, де прості українці творили нову історію держави. У пам’яті часто спливають ті обличчя, вулиці, будинки. Неможливо вирвати з серця такі переживання, – ділиться думками Валентина Тихонівна. – Цього року мені випала нагода побувати у Києві, там, де в дні Єромайдану, я з земляками боролася за щасливу Україну. На запрошення телеканалу «1+1» я взяла участь у створенні документального фільму про журналістів каналу, які брали участь в Революції Гідності та бойових діях на Сході. Скажу наперед, саме завдяки Аллі Хоцянівській, журналістці цього каналу, я сьогодні живу і бачу над собою це чудове блакитне поліське небо. Якби не ця вродлива, розумна  і смілива дівчина з великими очима, хтозна, як склалася б у ті буремні дні моя доля і доля ще двох учасників Революції Гідності. Алла буквально врятувала нас від переслідування і погоні.

Учасниця Майдану пригадує: «Журналісти також були безпосередніми учасниками Революції Гідності, вони висвітлювали ті події, фактично самі ставали мішенями. Ми ж, протестанти, не мали доступу до інформаційних джерел, отож обступали журналістів і просто розпитували, що відбувається довкола нас, у кабінетах влади та в Україні загалом. 

Отож їхала до Києва і хвилювалася: «Чи зможу я розповісти на телебаченні про той пройдений шлях і свою рятівницію? Чи на часі наша зустріч, коли в країні така непроста ситуація, і в АТО ще гинуть наші хлопці? Знову й знову наверталися спогади: «Стрілянина, розпач, крики, дим. Ще з двома учасниками Революції Гідності, які не можуть добре рухатися після отриманих травм, ми залишилися фактично беззахисними на вулиці столиці. Чесно кажучи, думала, що ми не врятуємося, бо сподіватися на допомогу не було звідки. На Грушевського дорогу перегороджували шлагбауми і вулицю контролював «беркут» з тітушками. З боку Інститутської «Беркут» і міліція повністю оточили урядовий квартал. Силовики перестали пропускати навіть працівників Верховної Ради. Ми у пастці біля Маріїнського парку. Біля мене двоє знесилених людей, я можу спробувати врятувати лише одного. Господи, кого ж мені  спасти, кого? Обмаль часу на роздуми, бо хвилини вирішують нашу долю. Якби не автомобіль телевізійників, то ми просто потрапили б у пастку до своїх ворогів. Саме Алла Хоцянівська у той час прийняла сміливе рішення зупинитися і забрати нас в своє телевізійне авто. Це й врятувало наше життя. Вже цієї осені гуляли з Аллою там, де відбувалися ті доленосні події. Змінилося багато. Звісно, нема барикад, нема такого напруження, не ті люди довкола, і інші думки в їх головах. Біля стадіону Лобановського викладено підвищення на зразок постаменту, і від сильного вітру тріпочуть прапори України і Білорусії. Це місце загибелі білоруса Жизневського Михайла Михайловича. Він став другим загиблим від рук «силовиків» на вулиці Грушевського.

Читала, журналісти натрапили на кадри, на яких знято цього героя під час виконання ним Гімну України. Гімн країни, що стала для Михайла другою Батьківщиною. Це, напевно, його останні прижиттєві кадри. Вічна слава Герою України! Ось підходимо до будинку профспілок.

Будинок профспілок – один із символів Революції Гідності, там розміщувався штаб протестувальників. В лютому 2014 року під час пожежі загинули в ньому десятки людей. Зараз споруда накрита захисною тканиною. Тут йдуть ремонтні роботи. Минулого року у стінах цього символу Революції Гідності було відкрито «незаконне» кафе, лише під тиском протестувальників заклад було закрито.

Як відомо, Будинок профспілок горів у ніч на 19 лютого 2014 року під час масових акцій протесту в Києві. Будівлю, яку активісти використовували як штаб Національного опору, під час штурму підпалили силовики. Як бурхливі дні майдану, мерехтять лампадки та вогники, вони ніби душі тих, хто відійшов у вічність, хто понад усе хотів бачити Україну щасливою.

Ділимось з Аллою спогадами. Розповідає журналістка: «Лежить чоловік розпластаний, а тітушка знову і знову, то піднімає, то опускає лопату на живіт майданівця, завдаючи травми. Підбігаю до них, кричу, а вони – сміються. Докази є. Свідки є. Фотознімки,  відеоролики є. Тількі винних нема. Чомусь зараз намагаються перевернути все з ніг на голову. Кому це потрібно? Я пройшла МАЙДАН з фотоапаратом і карамельками в сумочці. Я пишаюсь, що   була поруч зі справжніми людьми, і якби повернути час назад, не роздумуючи, знову кинулась у вир тих історичних подій. Адже ми не РАБИ, і раби НЕ МИ. Наша правда, совість наша, а значить і Бог на нашій стороні».

Минуло кілька років, а день, коли мало стати краще, так і не настав. Люди розчаровано спостерігають за війною та стрибками долара, несправедливістю і свавіллям у судах, кажуть, що нічого не змінилося.

Не можна сказати, що в результаті Майдану дуже змінився наш суспільний лад. Але з іншого боку, не можна сказати, що все залишилося так, як і було. Як на мене, саме поняття «Революція Гідності» означає ментальну зміну, зміну у свідомості людей – вона відбулася. З’явився патріотизм, якого до Майдану не було в широкому загалі суспільства.

Майдан – це взірець народного, національного єднання: коли сотні тисяч, мільйони людей, які один одного ніколи не бачили, не знали, і після цих подій, можливо, ніколи не побачать і не знатимуть – збираються в одному місці, об’єднані єдиною метою, які небайдужі до своєї держави, своєї нації, своєї родини, коли люди борються за краще майбутнє. То це, звісно, події, які не забуваються.

Насправді, не кожна держава, не кожен народ може похвастатися тим, що в нього були такі моменти в історії, коли відбувалося справжнє народне єднання в боротьбі проти злочинного режиму. Якою буде наша Україна завтра залежить лише від нас.

Спогади і роздуми записала

Любов КЛІМЧУК.

Жодна революція не відбувається спонтанно, тому я події на Євромайдані розділив би на «свої» кілька етапів:

– Підготовка: люди сприймають Майдан як явище, котре виникло за один день, внаслідок відмови тогочасного керівництва держави від Євроінтеграційного напрямку та побиття студентів. Проте градус напруги в суспільстві підігрівався самими представниками режиму: Врадіїївка, «мовний» закон Ківалова-Колесніченка, суди над патріотами за графіті, за бюст Сталіна, заборона червоно-чорних прапорів на стадіонах! Тодішня опозиція ще навесні 2013 року в обласних центрах країни провела чисельні акції «Вставай, Україно».

– Піднесення: перші акції, мільйонники, коли на грудневих недільних віче збирались мільйони однодумців, котрі вимагали від влади прості рішення – звільнення Захарченка, Азарова, Попова. Проте гарант, котрий обіцяв почути кожного, не почув мільйонів… В грудні 2013-го на Майдані був достаток харчів (фрукти, солодощі, «перше-друге» на вибір), а вже в січні 2014 року, доводилось брати кашу, до котрої смакувала ковбаса виробництва Василя Конончука. Цікава історія була з Конончуковими мациками, які я дав знайомим хлопцям, вони їх крутили, нюхали, боялись їсти, а як розкуштували, то дякували, казали: «вези ще!». Грудень 2013 – січень 2014 років – це концерти відомих гуртів та виконавців, повалення Леніна на Бесарабці, чергування в Київраді та по периметру, Новий Рік на Майдані в очікуванні змін, марш Бандери 1-го січня в честь дня народження Провідника, чудова самоорганізація активістів (прибирання снігу, сміття, будівництво барикад).

На банері «Рівненщина» Рівненського намету приємно було читати назви населенних пунктів нашого району: Висоцьк, Вербівка, Лютинськ, Берестя (всіх не пригадаю, треба фото дивитись)... На «йолці» був червоно-чорний прапор з написом «Бережниця». На Інститутській я натрапив на напис на дерев’яному бруску... Шахи.

– 18 лютого 2014 року я був дома у Дубровиці, дивився по телевізору, як в черговий раз протестувальники пішли до Верховної Ради. Був серед них і мій брат з друзями. Телефоную до брата, питаю, чи молотка взяв, каже – ні. Накричав на нього, чого туди пішов непідготовленим! Добре, що знає центр Києва, то вийшов неушкодженим. Наступного дня 19 лютого я вже був у Києві в повному «бойовому» спорядженні: саморобний бронежилет з листів металу (незручний, проте вселяв віру у захищеність), шолом радянського зразка – презент активіста, краєзнавця, пізніше учасника АТО Василя Вороб’я, куртка-непромокашка. Вранці 20 лютого, після нічного чергування, обійшов передові позиції майдану з думкою, що от і ще одну ніч відстояли і поїхав спати. Коли проснувся, то брат, Микульський Б.М., Лосік Ю.Є. повідомили, що на Майдані розстрілюють... Я запропонував вирушити до військової частини, бо ж треба зброя, проте Богдан Михайлович як фаховий військовий зауважив: як тільки ми перелізем загорожу, солдати матимуть право відкрити по нам вогонь! Проте чомусь правила військового статуту не діяли по відношенню до «зелених чоловічків» у Криму та на Донбасі…

Цікава ситуація (котра яскраво характеризує свідомість і організованість мешканців Києва) була, коли співвласник готелю «Либідь» Мстислав Скоробогатов дозволив організовано, через службовий вхід, заводити активістів на відпочинок, сон, в душ. На ніч заводив я групи «Правого сектору», «Свободи» у готель. Ви не уявляєте, яке це було блаженство покупатись і виспатись на м’якому матраці, а не в коридорі чи залі Київради. Під час чергового такого візиту в готель, котрий розміщений навпроти цирку (проспект Перемоги), нас помітили місцеві мешканці, котрі згодом оточили готель, вважаючи активістів Майдану – тітушками. Пішов я з начальником охорони готелю пояснювати, що ми майданівці, а не тітушки, що власник підтримує Революцію Гідності, показавши посвідчення, ми порозумілись.

За шанс змінити країну одні віддали життя, а інші (і таких більшість) вчергове проголосували на виборах за політичні проекти, за солодкі обіцянки, гречку чи 100 грн.

Олександр Задорожний, заступник голови районної ради.

Меценат Віктор М’ялик: 

випробувань, що випали на нашу долю, вистачило б на декілька поколінь. Героїзм, мужність, прояв українського Духу сколихнули світ. Слово «Майдан» стало символом нескореності. А згодом слово «війна» увійшло болем у наші серця. Найкращі сини пішли захищати нас і наші родини. Ми стаємо свідками і учасниками народження нової української нації. Кожен пройшов свій Майдан, тепер кожен перемагає свого ворога. Байдужих немає.

Для мене майдан був і є проявом людської гідності і нашої єдності. Більшість полеглих на Майдані Героїв лише починали жити. Сьогодні вони охороняють Україну з Небес, а ми тільки починаємо розуміти значення їхнього чину для всіх нас – подвигу, завдяки якому народилась нова незалежна Нація. Досі  достеменно невідомо, скільки ж сміливців поклали життя у протистоянні з жорстокістю та свавіллям диктатури, але ми свято берегтимемо пам’ять про кожного з них – знаного і незнаного.

Я багато разів був серед учасників революції гідності, спілкувався і завжди захоплювався силою їх духу, підтримував майданівців найнеобхіднішим. Це мій невеличкий вклад у ці історичні події. Я горджуся тим, що зміг своїм дітям показати, як творилася новітня історія України.

Сергій Столярець, керуючий КП «Будинкоуправління»

Я був учасником всіх майданів, бо бачив, що в Україні необхідні зміни. Однак, як завжди, революції роблять романтики, а користуються ними зовсім інші люди. Піднесення та благі наміри, що переслідували учасники Майданів, передбачали якісно нові правила гри в політиці.

На жаль, нашим політичним елітам бракує чотирьох великих «П»: патріотизму, професійності, працьовитості та порядності. Тому в Україні назріло купа невирішених проблем, навіть в близькій для мене сфері ЖКГ, які не потребують великих капіталовкладень, а просто своєчасних та фахових рішень. Правда, руки до них в уряду та Верховної Ради так й не доходять.

Головна проблема нашої української ментальності загалом: ми багато і гарно говоримо,  але дуже повільно втілюємо сказане в життя.

Хоча, безперечно, досягнення майданів є. В Україні вже сформувалося громадянське суспільство, якому не байдуже, що робиться в державі тепер, й якою буде Україна в майбутньому. Це заслуга насамперед молодого покоління. Саме молодіжні громадські організації забезпечуюють системний неупереджений моніторинг діяльності влади й спонукають її до адекватних рішень на вимоги суспільства.

Революція Гідності остаточно завершила етап ідентифікації населення з своєю Батьківщиною, що був розпочатий ще Помаранчевою Революцією. Нині Україна вже не розмежовується на Схід та Захід, а є єдиною країною. І це великі надбання.

Добровольчі батальйони, що першими стримали натиск сепаратистів – теж з активістів майдану. Гідність та свобода, Україна понад усе – для нас це вже не просто слова.

Вчора дивився по телевізору футбольний матч в Харкові між Україною та Сербією. Вболівальників – повен стадіон. Піднесення й єднання. Ми стали іншими…