вівторок, 2 червня 2020 р.


КОЛИ ЦІНИ НА НАФТУ ЙДУТЬ В МІНУС,
НАЙЦІННІШОЮ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВІРА В ДОБРО
Що таке карантин? Це коли ціна на нафту йде в мінус, але тим більш цінними стають порядність, людяність та добро. Лілія Хомич із Колок читачам нашої газети відома в якості блогера та мами двох особливих діток. А ще вона, як виявилося, дуже самобутня поетеса, жінка, котра нестямно закохана у квіти, і людина, яка відчайдушно бореться із раковою пухлиною. Як їй це вдається в умовах карантину, спробували з’ясувати із її дописів на сторінці «Фейсбук».
Коли його, себто загальнодержавний карантин, оголосили, з усіма витікаючими «принадами», Ліля якраз збиралася до Києва на шосту хімію. І тут - транспорту нема, елементарну захисну маску купити ніде. Звернулася у відчаї до облдержадміністрації, бо могли піти водночас нанівець старання багатьох попередніх місяців, «п’ять хімій – коту під хвіст», порадили скористатися послугами «блаблакар», щоб дістатися до столиці. І тоді на поміч прийшли зовсім сторонні люди: хтось підказав водія, що може довезти до Києва, хтось допоміг зорієнтуватися в логістиці вже в самому престольному граді, хтось підтримав морально, допоміг коштами. Коронавірус таки справді знімає маски і дає повніше уявлення, хто є хто, аніж не один пуд солі, з’їдений за менш екстремальних обставин. Так, спільними стараннями дві хімії Лілія пройшла в умовах карантину. Як їй? Відповім словами самої жінки, звернутими до підписників на її сторінку в соціальній мережі.





«Мабуть, прийшла пора знову розповісти трохи більше особистого. Цього разу про те, що допомагає не з’їхати з глузду і навіть так собі нічого жити. Не без матеріального. Якби не ваша допомога на початку цієї «ракової історії», можна було б одразу складати лапки і чекати кінця. Тому реально мене з того світу витягуєте ви, дітей моїх рятуєте теж ви, а я лапками гребу до берега і блаженно посміхаюсь, бо ридання заважатимуть диханню.  Саме тому кожний з вас має право знати, як я вигрібаю.
Найперше, що допомогло справитися, вірніше, допомогла, – це психологічна практика, розмови з психологом. Одна з них – лист власному Страху. Бажано дати йому ім’я, визначити його і віднестися з повагою. Він головний все-таки серед тих, хто  визначатиме подальші твої дії. Мусиш з ним домовитися і зробити з нього свого союзника, ні в якому разі не ворога. Принаймні в моїй історії це було перше, що я зробила. Я перестала боятися. (Попервах страх прив’язував мене до ліжка так, що я навіть боялася ворушитися,  не те, що сідати в човен, склала лапки). За допомогою гештальт-терапії під тонким супроводом сестрички Вікторії Костенко ми й написали той доленосний лист і навіть отримали відповідь (лівою рукою писала собі від імені свого страху). Я, справді, змогла опанувати себе. Я майже Перемогла. Підтвердженням цього стало запрошення від клініки взяти участь в Міжнародних Клінічних Дослідженнях. Це означало, що левову частину лікування хіміо і таргетну терапію оплачуватиме компанія-спонсор досліджень. Головним моїм страхом було, що не зможу подолати сум, необхідних на лікування, – не саме лікування.
Часу боятися в мене вже не було – розпочалися хімії. Все навколо дуже-дуже швидко зарухалося. Пощастило з командою лікарів, які зі мною працюють. Після розмов з ними, іноді і мовчазної підтримки, навіть дружнього підморгування, з клініки приїжджаю окрилена. Так-так, окрилена. Хоч ось ти вже без волосся, без звичних сил і фізичних можливостей. І в цьому найбільша вада раку і хімій. Вони тебе обезличують абсолютно. Лиса, сіра, без брів і без вій. Тінь. Власна тінь, боїшся зустрічати своє обличчя в дзеркалі. Можна скільки завгодно говорити для втіхи красивих слів і що все це минеться,  але ти бачиш себе в тому  дзеркалі і сама собі готова співчувати. Ти торкаєшся своєї незвично лисої голови, і вона тобі мерзне. Мерзне ось уже майже 5 місяців.  Найбільше, чого чекаєш, щоб волосся знову виросло. Бо людина має здатність жити не до і не після, а Вже... Ось просто в цю секунду, і всі твої емоції мають право Бути. Їх не треба соромитися чи боятися. Рак показує тобі тебе, – нас – справжніх. Такими, Ким Ти Є Насправді. Так тінь, так безлика. Але Ти Душа, не твоє тіло, не твої маски визначають в тобі тебе. Тільки Душа, тільки вона є те, Ким є Ти. Слухай її, показуй її, і от на неї, не на твій лик реагуватимуть інші. Скільки інших душ відгукнуться на твою,  стільки ти навколо себе й маєш світла і основне твоє завдання (завдання кожного) переконати себе і інших, що Ми Всі Одне, коли ми – Душі. Те, що ти робиш для когось – робиш для себе. Коли ми  тіла – то лиш ляльки. Ляльку легко зламати, спотворити її красу, обезцінити. Душа таки безсмертна.
Це буде довгий текст, не кожна птиця долетить до його середини... Але ж ви в мене з тих, хто долітає, правда?
Слідуюче, що я зробила, в принципі, те саме, що робила з дитинства – почала читати нову книжку. А книги теж просто так до рук не потрапляють (як і вірші друзів на ФБ, моїх глибоких друзів, хоч ми ніколи не бачилися, але я вже можу пізнати вас за розмірами ваших ямбів та хореїв, будьте благословенні, мої любі поети)... Так от про книги, то були три томи «Бесіди з Богом» Генрі Волша. Поки світ заходив в нинішню стадію божевілля, я бесідувала з Богом, та й продовжую донині, тільки вже без книги...
Вона мене багато чому навчила. Запам’ятайте собі назавжди, що Бог не є каральна сила. Бог є любов. Все, що ви робите зі своїм життям – ви робите самі. Зробіть правильний Вибір, а вже він визначає послідовність дій і наслідків. Кари чи милості за власний вибір. Хвороби, трагедії, біди – то не є кара, то є шанс. Шанс змінитися, відкритися зробити новий вибір, зустріти нових людей, нові можливості. Будь-які ситуації в житті, і втрати теж, – це  перш за все нові можливості.
Далі були квіти. Ти чіпляєшся за землю, як і вони. Здається, плутаєш уже ногами, важко ходити, бо почуваєшся, як космонавт в невагомості, але виходиш в квітник, і він дає тобі сили. Розмовляєш з пуп’янком, з замерзлою брунькою, п’єш колір капілярами і вростаєш в землю, пускаєш повітряний корінець. Будьте близькі з землею, з чимось живим, і самі житимете.
Дуже підкосила смерть собаки. Тося була неймовірним зарядом щастя. Я не знаю, навіщо так трапилося, як трапилося, але то величезна втрата і для мене, і для Богданки, вона ще знаходить її шерстинки і ховає від мене, каже, стало все навколо сірим. Тому зараз я надіюсь, що цей світ подарує нам знову маленьку Велику радість. Допоможіть нам знайти, купити цуценятко карликового пекінеса. Десь я впевнена, воно вже народилося, і чекає саме на нас. (Зараз такою пухнастою Великою радістю в Лілиному домі вже став гарненький песик Каспер).
На днях купила собі книжку, привабила заголовком і рожевою обкладинкою (я тепер на диво собі, до рожевого не байдужа), а ще в ній небанальних порад багато. Слухайте себе, в будь-яких обставинах дозволяйте собі самій себе втішити - букет, то букет. Йой, най буде! Не треба ждати кращих часів. Пам’ятаєте? Ми живемо не до і не після. Вже.
Ну і тепер мені знову потрібна допомога. Вже зовсім трохи лишилося до операції, яка не безкоштовна, і на неї вже в мене не вистачає коштів. Ще два блоки хімій, а там і променева, після операції в іншій клініці (Інновація). Більше місяця потрібно буде десь селитися в Києві, щодня їздити на сеанс. Їх буде приблизно 23-25.
Але... З нами Бог і ніякої паніки. В будь-якій незрозумілій ситуації – роби добро, роби щось красиве, будь найкращою (им)».
Однозначно, минеться епідемія, залишаться позаду всі карантинні обмеження, всі перепони, що видавалися нездоланними. І мені дуже хочеться згодом написати, що в житті Лілії Хомич сталася приємна подія – її хвороба поборена. Бог бачить, як необхідна на Землі така обдарована, світла та щира людина. Вірю, що цей час також скоро настане. А віра – це велика сила…
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар