четвер, 11 червня 2020 р.


Тендітна жінка із сильним характером

Доля посилає випробовування, витримати які під силу не кожному. Когось вони ламають і змушують пуститись берега. А когось загартовують і дають сили все здолати. Хтось стає озлобленим на світ, а в когось в душі проростає добро.





Життя Світлану Охмак не балувало змалку. Народилась вона у батодітній сім’ї у Велюні. У родині було шість дівчат і п’ять хлопців. Один з братів, на жаль, рано пішов у засвіти через трагічний випадок – його вбило блискавкою.
Батько  був любителем оковитої. І вся відповідальність за велике сімейство лягла на плечі матері. Самотужки «підняти на ноги» стількох дітей було непросто, тому Світлана майже все дитинство провела в інтернатному закладі. Навчалась там з першого до сьомого класу. А коли приїжджала на канікули додому, то каже, що її дитячі будні проходили, як у всієї сільської малечі –  і по чорниці в ліс їздила, із бабусею корови пасла, і по господарству та на городі допомагала.
Після закінчення школи пані Світлана вступила до  Дубровицького училища. Освоювала на той час популярну та престижну спеціальність прядильниці. Але недовго. На другому курсі вийшла заміж. Сімейне життя починалось ніби й добре. Але з часом розлетілось на друзки. Головний подарунок, який жінка отримала від цього шлюбу – двійко дітей. Це найбільше щастя і найбільша рана у її серці. Страшне випробовування для матері – спочатку радіти маленькому згорточку, а потім втратити свою дитину. П’ять років тому від хвороби серця помер її син.
Ця рана ніколи не загоїться. Єдине, що втішає і притупляє біль – донька і діти, які потрапили до неї під опіку. Історія Світлани Юріївни як опікуна розпочалась у 2010-му. Залишившись сама з сином та донькою, вона взяла ще трьох племінників.
Сестра жінки пішла кривою дорогою. Заглядала в чарку. Ні вмовляння, ні зауваження не діяли. Тож врешті її позбавили батьківських прав. Діти спочатку жили неофіційно у пані Світлани, а через рік вона оформила опікунство. Адже добре знає, яке гірке інтернатське життя.
«Бувало до дітей батьки приїжджали, а я тільки виглядала матір. Вдома ще були маленькі брати й сестрички, тому часто навідувати вона нас не могла. Забирала тільки на канікули. Звісно, було важко», – згадує співрозмовниця про своє дитинство.
Ось так пані Світлана стала багатодітною мамою. Люди говорили всяке. Дехто дорікав, що, мовляв, зробила це заради грошей.
«Але я тоді й не знала, що за них мають щось платити. Стало просто шкода, що при живій рідні діти будуть скитатися по інтернатах чи чужих сім’ях».
Як часто беремось судити, не ставлячи себе на місце інших. Кинути камінь може кожен, а от підтримати і зрозуміти здатні далеко не всі, як не прикро.
Також їй  говорили: «Краще поживи  для себе». Але та звикла жити для дітей.
Згодом сім’я поповнилась ще двома вихованцями: хлопчиком, якому на той час не було й двох рочків, і сімнадцятирічною дівчиною. Це теж племінники пані Світлани, але вже іншої сестри.  А зовсім недавно у її домі з’явився малюк 2,5 років. Його матір ще не позбавили батьківських прав. Тож хлопчик не під опікою жінки, а поки у неї на вихованні.
«Старалась дати дітям все, що могла. Будинок в селі Біле нам придбала сільська рада, – розповідає жінка. – Зробили там легенький ремонт, пофарбували, побілили і заселились. І хай у нас не все «під євро». Головним для мене було, щоб діти  жили в теплі, були ситі і одягнені».
Через дитячу броню пробитись не завжди легко. Траплялись різні моменти. Але будь-які труднощі пані Світлана долала завдяки турботі та любові.
«Таким дітям потрібна увага. Їм треба показувати любов, яку вони не бачили і яку не відчували. Лише нею можна розтопити дитячі серця».
З часом дівчата повиходили заміж і звили свої сімейні гніздечка. Старші хлопці повиростали і пороз’їжджались по роботах. Не дають зараз засумувати жінці семирічний першокласник Сергійко і дворічний малюк.
«Я вважаю себе щасливою. Якби жила сама, не знаю, що зі мною  було б. А так діти поряд. Будинок наповнює дитячий лепет і сміх. І від цього собі радієш. Аж  на душі стає краще».
Правда, терзають думки про хворобу Сергійка. Хлопчик має вроджену ваду серця. Пані Світлана з ним об’їздила медзаклади Рівного та Києва. Досі регулярно обстежуються та перебувають на контролі у лікарів. Через проблеми зі здоров’ям він часто пропускає школу, та ще й карантин додався. Однак попри все  хлопчику навчальний заклад подобається. «Бо тут не треба спати, як в садочку», – цитує малюка, посміхаючись, жінка.
Пані Світлана – ще й вправна господиня та творча натура.  Раніше мала велике господарство. Тримала свині, кози, гуси, качки, індики... Садила біля 70 соток поля й городу. А зараз діти пороз’їжджались, тому й господа стала значно меншою.
Від трудових буднів моя співрозмовниця завжди любила відпочивати за творчим заняттям.
«В інтернаті навчилась техніці макраме, вишивати, в’язати спицями... Люди просили, то я рушники вишивала. Раніше були популярні й оздоблені хрестиком простирадла, подушки, серветки. А коли грижа в спині почала турбувати, перестала цим займатись».
Натомість жінку захопило створення фотозон, паперових квітів, веєрів та декоративних цифер. Почалось все з дня народження Сергійка. Захотілось йому зробити гарне свято. Перші рази не все ідеально виходило, але з кожним разом вдавалось все краще й краще.
Тепер роботи пані Світлани радують замовників у Рокитно, Жадені, Перебродах, Будимлі. Її квіти прикрашали урочистості в місцевій школі. Якщо хтось хоче додати родзинки у своє свято, майстриня із задоволенням  допоможе.
Оздобила  майстриня й весілля доньки. Все – від бутоньєрок до фотозон – справа її рук. Навіть вбрання для сцени з фатину пошила  на власній машинці. Декілька ночей працювала над декором.
Світлана Юріївна – тендітна жінка із сильним характером. Позитивна людина, з якою приємно було поспілкуватись. Вона ні на що не нарікає, натомість мріє у цей непростий час, аби всі були живі та здорові. І щоб в Україні нарешті запанував  мир.
«А все інше прикладеться, – каже жінка. – Не втрачаймо оптимізму і надіймось, що все буде добре».



Немає коментарів:

Опублікувати коментар