четвер, 25 червня 2020 р.


Уклін Герою

– Сину, іде війна!
Стогне земля з яворами.
Сину, що буде з нами?!
– Мамо, ніхто не зна!
– Сину, моє дитя
Мрія моя єдина!
– Мамо, ти в мене одна:
Ти – це моя Україна!
Мамо, іду… прости…
– Візьми собі хрестик натільний.
– Мамо, все краще – ти
Світ, що любити навчила.
– Сину, моє дитя!
Боже святий, відпускаю…
Бо Україна одна
У серці з краю й до краю.

Було в жінки щастя. У рік той далекий, дарунок від Бога принесли лелеки – довгожданe єдину дитину, мов сонечко яснеє – крихітку сина. Своє янголятко кохала, плекала, мов квітку ростила, всю душу вкладала. Злетіли роки несподівано, хутко, зростила орла сизокрила голубка. І сином своїм не натішиться мати! Їй тільки б радіти, онуків чекати.
Війна! Враз пекельним вогнем налетіла і «градами» душі людей обпалила. На фронті синок. Від думок та від болю посивіла враз. Але мати вірить у долю, з дороги не зводить, заплакані очі, чекає синочка од ранку до ночі, а ночі без сну, у молитвах до Бога: «Візьми мою душу за сина живого…». Та Бог не почув, не достукалась мати…
Багато односельчан-вихідців з нашого села були учасниками АТО. Вони залишили свої домівки і нашу квітучу поліську землю, щоб захищати Україну, її волю, її незалежність. Їм усім болить те, що розривають на шматки нашу землю. Бо нам є що захищати, нам є що берегти! На жаль, один із наших односельчан не повернувся до рідної домівки.
Це – Сокол Юрій Вікторович.
Така доля. Одному всі стежки – дороги з дитинства відкриті і широкі, другому – шлях вузький і терновий. Хтось все життя для себе живе, багатіє, а хтось – для людей, і за них його віддає. Смирення, любов до рідних і близьких, мабуть, супроводжували Юрія по його такому короткому, молодому життю. З дитинства, з батьківського дому ніс Юрій у життя свою доброту, тепло, терпимість, які у нашому сьогоденні все рідше і рідше зустрічаються, як унікальні скарби. Але я впевнена, що думки і почуття Юрія були сповнені жагою до життя. 
Народився Юрій у простій, селянській родині, мати Марія Степанівна та батько Віктор Іванович виховували сина у любові до праці і рідної землі. Юрій був для батьків усім, був їхньою надією, опорою, сенсом їхнього життя. Але тяжке горе увірвалося в цю родину. Одного дня батьки замість такого рідного голосу почули в слухавці тільки невимовно довгі гудки. Мати серцем відчула що сталася біда і зраненою пташкою полетіла у далекі, буремні світи шукати свого єдиного синочка… та не судилося.
5 років минуло від того страшного дня. 5 років невимовної туги, пекучого болю і пекельних страждань. Через 5 гірких років мама Юрія скаже такі слова: «Сьогодні 5 років, як ти не з нами. Нема таких слів, щоб передати, як нам тебе не вистачає. Герої йдуть високо в небо, і десь курличуть журавлі! А я тебе все кличу, кличу на грішній, грішній цій землі. Мені б лиш погляд твій зустріти й з обіймів, щоб не відпустити…».
Юрія, в нашому селі та й не тільки, знали майже усі. Його смерть – це непоправна втрата для батьків та для усіх нас. Він був добрим, веселим, відповідальним, працьовитим і чуйним хлопцем. Молодим, сповненим мрій і надій…
Серце Юрія перестало битися 16.06.15 р. Поховали героя у його рідному селі Людинь. Світлий, добрий спомин про героя завжди житиме у серцях його земляків, бойових побратимів, волонтерів, рідних та знайомих.
Таїса ЯЦУТА,
директор Людинського сільського клубу.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар