* 9 березня – день народження Тараса Шевченка

«Кобзар»: книга, яку знає цілий світ

Шевченко творив її несвідомо – як віддушину. Бо не мріяв стати поетом – а лише художником. А вона перевернула його життя –запроторила у каземати, а згодом нарекла генієм.

Якби хтось задумав створити рейтинг найвідоміших книг України, у ньому, без сумніву, лідером був би «Кобзар». Його перекладено на сто п’ятдесят мов світу. Загальний наклад обраховується мільйонами примірників. У Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

Книга являлась світу у найрізноманітніших форматах. Український майстер Микола Сядристий створив найменший «Кобзар», розміром трохи більше половини квадратного міліметра. Він внесений до книги рекордів. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Зшито збірку павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. Неозброєним оком, звісно, таку книжку не прочитаєш. Треба брати мікроскоп. Найбільший «Кобзар» можна побачити у музеї українського генія, він сягає двох метрів у висоту і півтора в ширину.

А от перший його варіант був не звичною нам товстою книгою – а маленькою брошуркою. Вона вміщувала лише вісім творів. Тарас Григорович подав цей «Збірник творів» до друку без назви. Саме видавництво нарекло його «Кобзарем» через ілюстрацію. З того часу книга перевидавалась більше сотні разів. За найцікавішими її екземплярами «полюють» колекціонери, залюблені у творчість  Шевченка.

Таке неординарне захоплення і в нашого земляка, уродженця Нивецька, Івана Шмигельського. Чоловік з 70-их збирає свою домашню бібліотеку. Вона налічувала більше тисячі книжок. Чимало перевіз в село на Полісся, мішками роздавав, коли війна змусила покинути домівку в Луганську, де Іван Васильович мешкав. Зараз у його невеличкій квартирі теж стоять стелажі, вщент забиті літературою. Серед усього розмаїття на чільному місці «Кобзарі». Назбиралось їх у пана Івана два десятки. Різних років та з різною історією. Є нові, сучасні. Як, наприклад, «Кобзар» в «камуфляжі», виданий для українських солдат. Аби на фронті була не лише важка артилерія, а й духовна зброя.

Особливо дорожить він точною копією першовидання «Кобзаря» 1840-го. Настільки добротно віддруковано, що коли береш до рук, гортаєш, то враження – тримаєш оригінал. Старі ілюстрації, шрифт, давні слова, писані самим Шевченком без втручання сучасних редакторів – все це додає такого ефекту. 

А взагалі «Кобзар» у Івана Васильовича з’явився ще в шкільні роки. І купив він його сам – на зекономлені копійки.

«Моє знайомство з Тарасом Шевченком почалось із вишитого портрета. Такі в багатьох домівках висіли. В нас він донині зберігся. Народився в читаючій сім’ї. Дідусь по маминій лінії був дуже грамотною людиною. Вмів толкувати Біблію. А для цього треба було її розуміти і не раз перечитати. В дитинстві із задоволенням слухав його біблійні настанови та премудрості.

По іншій лінії – старший брат батька був завідуючим хатою-читальнею «Проствіти» у Польщі. Татова сім’я колись жила в сусідній країні. Коли почали формуватися кордони, його з родиною насильно виселили. Так вони потрапили до Нивецька. Але до цього будували на польській території українське середовище. Дядькове посвідчення завідуючого я ще особисто бачив. Шкода, що воно не збереглось. В часи репресій такі речі боялись тримати. Як і «Кобзарі».

До слова, за велінням долі пан Іван повторив шлях своєї рідні. Він також свого часу став одним із засновників товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на Луганщині. Сіяв українське на Сході. За власний кошт видавав єдину україномовну газету. Разом з однодумцями відроджував козацькі традиції. За що і поплатився. Коли почався бойовий конфлікт, в його будинок полетіла міна. Дивом вдалось врятуватись. Тож як і його батько мусив кидати нажите гніздечко і ставати переселенцем.

 «Мені помстились. Значить це «заслужив», значить правильно все робив, – міркує пан Іван. – А щодо першого «Кобзаря», купив його у восьмому класі за копійки, які давали на обід. Як зараз пам’ятаю, розповсюджував книжки в Бережницькій школі Антон Хомич. Мабуть, це була чи не перша збірка Шевченка в моєму селі. Її тоді зачитали до дир. Передавали з рук в руки. Так вона і загубилась. Хотілося б оте видання в капроновій обкладинці десь  віднайти».

Окрім «Кобзарів» збирає колекціонер інші книжки українського генія та літературу про нього. Має кілька томів з творами та малюнками Шевченка. А ще величезну енциклопедію. Якщо випадає можливість, обов’язково щось купує у букіністів. Вони пана Івана добре знають, тож приберігають книжкові раритети.

«Мене дивує, що старі видання люди просто викидають в макулатуру. Тому хочеться навпаки побільше зібрати та зберегти. Взагалі мрію провести виставку «Кобзарів» та іншої літератури на Дубровиччині».

Найбільше відкликається в душі пана Івана поема «Гайдамаки». А на шафі вісить вишитий «Заповіт». Такий душевний подарунок колись йому презентували ще на Луганщині.

«Дивовижно, наскільки  правдиве і досі актуальне Шевченкове слово. «Кобзар» дає нам змогу усвідомити, хто ми є. Треба пам’ятати про це. А ще бути не «поганими правнуками», а достойними спадкоємцями «славних прадідів великих».