вівторок, 2 червня 2020 р.


Вікторія МОЗОЛЬ:
«…ЦІНУВАТИ ЖИТТЯ, ВСТИГАТИ ТВОРИТИ ДОБРО ЩОДНЯ»

Її сторінка в «Фейсбуці» наповнена публікаціями про вчительські будні. Всюди з світлин дивиться усміхнена вчителька та захоплені учні, відчувається,наскільки їм гармонічно разом. Вікторія Мозоль – в педагогіці не новачок. Вже не один рік вона працювала вихователем групи продовженого дня в Орв’яницькій школі. Багато наших земляків знають її як одну з креативних представниць анімаційної групи «Майстерня свята «Капризун». Цього року пані Вікторія спробувала себе в новій якості, почавши разом з першокласниками підкоряти вершини НУШ. Як їй все це вдається і коли вона все встигає; звідки черпає ідеї для нових уроків та заходів; як знаходить стежинку до диячих серець – сьогоднішня наша розмова з цією цікавою та винахідливою освітянкою?









Бути вчителькою – це Ваша заповітна мрія, чи хотілося чогось іншого, але доля розпорядилася по-своєму?..
Згадуючи свої дитячі мрії про професію, із задоволенням усміхаюся. Своїми планами про майбутнє ділилася завжди з старшою сестрою, а вона корегувала мої мрії. Взагалі розмови йшли про професію поліцейського, стюардеси, провідниці потягу. Але сестра була до них всіх категорично проти. Проте мені все-таки вдалося об’єднати всі хороші сторони професій моїх мрій в одну – професію вчителя. Адже вчитель, як поліцейський – завжди є взірцем порядку, як стюардеса – пізнання чогось нового, як провідник – джерело різноманітного спілкування. Для мене вчитель – це людина неординарна, креативна, незрозуміла для інших, і просто людина, яка безмежно щиро любить своїх учнів.
Якою запам’яталася рідна школа, Ваша перша вчителька? Чи наклали вони відбиток на Ваш фаховий вибір та власне педагогічний почерк?
Як людину мене формувала Степангородсь-ка старенька добра школа і сусідка – вчитель української мови Люба Максимівна, з якою я йшла в школу та зі школи. Я постійно слухала її розповіді про вчительську долю, бачила, як зупиняють її батьки школярів, випускники і говорять про життя, а вона рекомендувала, як краще чинити, була порадником і консультантом у формуванні не однієї долі. Згадуючи шкільні роки, пригадую з теплом у душі три «перші вчительки». Так склалося, що за чотири роки початкової школи мене навчали чудові класоводи: Ольга Олександрівна, Ліда Григорівна і Ніна Денисівна. На зміну їм у середній та старшій школі у вихованні школярки брали участь три класні керівники. Кожного з цих людей згадую з почуттям вдячності і теплом, і іноді, вирішуючи якусь життєву ситуацію, чітко усвідомлюю, що саме так радив би чинити один із моїх наставників, кожен з них залишив свій відбиток у моїй свідомості.
Кажуть, перше враження – визначальне. Пригадайте Ваше знайомство з новою школою, новим колективом, чи змінилося з часом їх сприйняття?
В Орв’яницьку ЗОШ (на той час) прийшла працювати в 2001 році вихователем групи продовженого дня. Керівником закладу тоді була Федора Микитівна Корень, згодом їй на зміну прийшла Алла Іванівна Буткевич. Склад колективу практично не змінювався, проте кожен з нас змінюється впродовж життя. Як і мене мої колеги пізнають щодня з різного боку, так і я їх, оскільки, на мою думку, як би довго ти не спілкувався з людьми – пізнати їх до кінця неможливо.
В дитинстві закладаються основні звички, риси характеру, якими мрієте бачити своїх вихованців?
Я хочу бачити своїх вихованців щасливими. На мою думку, не кожна дитина може оволодіти на високому рівні знаннями з усіх навчальних дисциплін, а от стати хорошою людиною зобов’язані всі. Можливо, зараз я скажу те, що буде виглядати дещо фантастично, але я бачу своїх учнів добрими, вихованими, щирими, порядними людьми, які будуть шанувати свою сім’ю, Батьківщину і цінуватимуть своїх земляків. Я б хотіла, щоб вони змінили життя і устрій нашого народу. Нехай вони живуть в Україні і мають ТУТ сім’ю і спроможність її гідно забезпечити.
Розкажіть про свій педагогічний досвід. Найстарші Ваші вихованці, скільки їх загалом?
Оскільки вихователем я працювала не один рік, то своїх вихованців зустрічаю на вулиці дорослими людьми, які створили свої сім’ї, дехто став уже батьками.
Вчителі – прекрасні актори. А в артистичному середовищі трапляється маса курйозів, розкажіть про деякі з них…
Людина, здобуваючи професію вчителя, автоматично стає природженим актором, бо протягом робочого дня виконує безліч ролей і кожна з них заслуговує свого Оскара. Вчитель, переступивши поріг школи, змушений забути про своє особисте життя і почати працювати з школярами емоційно налаштовано тільки на свого основного глядача – учня, який хоче бачити тільки хороше в своєму наставнику.
Розповісти про цікаві моменти на уроці –це означає певною мірою розкрити таємниці своїх учнів. Цього зробити не зможу, але про деякі, приємні для мого серця моменти розкажу. Коли я захворіла і не могла добре розмовляти, одна з учениць мені пошепки повідомила на вушко, що буде молитись Богу, щоб я одужала. Запитуючи школяра, з якої причини пропустив заняття, той по-дорослому мені відповів: «работу дєлалі». або запитує учениця: «Вікторіє Василівно, скажіть чесно, що робити, щоб мати круту тачку, але без крутого чоловіка?»..
«Ще один наш загальний курйоз». Завдячуючи своєму чоловіку, я здійснила кілька корисних для себе подорожей. Під час однієї з них я побачила різницю українських батьків від європейських. Ми з Максимом були присутні на майстер-класі з декорування футболки. Я старалася виправляти всі помилки Максима, щоб малюнок був ідеальним. На відміну від мене європейські мами гордо стояли і лише спостерігали за роботою своїх діток. Організатор мені повідомила, що на таких заходах ми, слов’яни, відрізняємося від європейців тим, що завжди прагнемо роботу дитини зробити ідеальною і інколи навіть виконуємо  все за них. Європейці змалечку привчають дитину до самостійності і ніколи не звертають увагу на якість зробленого, а гордяться, що це дитина зробила самостійно.
В світі нема нічого сталого. А наскільки знінилася школа, скажімо, за десять останніх років, і головне – чи змінилися за цей період школярі?
Наші діти приходять до школи маленькими, але дуже дорослими. Вони, наприклад, вчать і рекомендують мені, як зустрічати чоловіка з роботи, що потрібно робити, щоб у сім’ї були діти, як гарно зробити макіяж, бути «крутою». Школа була і є чимось світлим, веселим, радісним. Не школа змінюється – учні змінюють школу, адже діти ХХІ ст. не можуть навчатися у минулому столітті
Напевно, «капризунський» досвід неабияк допомагає заволодіти увагою учнів, чи як тепер прийнято казати «здобувачів освіти» і на уроках? Які саме анімаційні «фішки» пускаєте в хід на уроках?
Так, безперечно. Діти люблять ігрову форму засвоєння матеріалу. Водночас досвід роботи педагогами дає можливість успішно функціонувати «Майстерні свята «Капризун».
Я якось побувала у вас на уроці і, скажу відверто, позаздрила малим чомудрикам, що мають таку невимушену атмосферу для здобуття знань. Це тільки перші враження? Про «плюси» НУШ сказано і написано багато. Чи є в неї «мінуси»? Що б Ви  змінили в цій освітній системі?
У цьому році я вперше стала класоводом, і одразу запрограмувала себе працювати згідно з реформами. Ще однією новинкою у системі освіти є інклюзивне навчання. Згадую про це, тому що у нас інклюзивний клас, отже зі мною в класі працює асистент. По-різному вчителі ставляться до асистента, який постійно перебуває на уроці, але для мене це гарний порадник, і як я інколи жартую, «мій директор». Мій асистент – це моя хороша колега, людина, яка мене підтримає, зрозуміє, а де потрібно, скаже не завжди те, «що хочеш чути» –Потерайко Людмила Володимирівна. До цієї новинки (інклюзивна освіта) ми ставимось дуже позитивно, адже завдяки їй діти з особливими освітніми потребами мають змогу здобувати освіту на рівні з іншими дітками. Присутність асистента дає можливість вчителю приділити цим дітям максимум уваги.
У світі немає речі, до якої ставлення цілковито позитивне або цілковито негативне, НУШ не вийняток. Завдання НУШ, на нашу думку, не «навчити і виховати», а сформувати особистість, яка буде здатна приймати правильні вагомі рішення, оцінювати ризики, застосовувати досвід у проблемних умовах, успішно самореалізуватися, як особистість, громадянин і фахівець. Люди чують звідусіль, що діти ідуть у перший клас гратися. А моє завдання, як вчителя, під час гри сформувати навичку усвідомленого читання, каліграфічного письма, вміння висловлювати свою думку, робити елементарні математичні обчислення.
Один із Ваших учнів – Ваш син. Як Ви гадаєте, мама-вчитель – це перевага чи зайвий клопіт для дитини?
Я рада, що є вчителем свого сина, проте Максим моєї думки, напевне, не поділяє. Перевагою є те, що я добре знаю, чим він цікавиться, чим живуть діти його віку, і плануючи урок, на це орієнтуюся.
Не завжди тема однаково захоплююча і цікава, що допомагає підігрівати інтерес до навчання?
Своїх учнів мотивую вчитися для того, щоб у майбутньому здобути професію, яка дасть змогу заробляти гроші, і їхніми словами «купити круту тачку, брендові речі, і не забути купити путівку на відпочинок батькам».
Сучасна освіта потребує, окрім ентузіазму, й чималих фінансових вкладень. Хто сприяє в цьому?
Цьогоріч держава забезпечила першокласників новими меблями, комп’ютерною технікою, роздатковим матеріалом. Особисто хочу подякувати батькам своїх першокласників, керівнику місцевого агроформування «Промінь» Кулику А.Є., сільському голові Білотілу О.М. за фінансову підтримку.
Звісно, оформляючи клас НУШ, потратила і немалу свою власну суму грошей.
Хто Ваші основні помічники, соратники, поплічники на шляху НУШ?
Основні мої помічники у школі – це мій асистент Потерайко Людмила Володимирівна, яка є соратник і плече підтримки. Вести сторінку у «Фейсбуці» допомагає мій незмінний оператор Правник Ганна Василівна.
Крім студії «Капризун», маєте інші захоплення?
Коли мене запитують про хобі, я згадую повчання куратора в педагогічному коледжі. Нас, майбутніх педагогів, які переважно мали повернутися працювати в село, наставляла мудрий вчитель математики. Ми, студенти, запитували навіщо нам, вчителям початкових класів, вивчати предмети, які зовсім не мають відношення до нашої професії? Куратор впевнено розказувала, що в селі прийде до вас сусідка-бабуся,  попросить допомогти виконати завдання для онука, який навчається в 10-11 класі чи є студентом. І якщо ви не впораєтесь, гріш ціна вам як педагогу. Бо бабуся чітко знає, що вчитель має знати все, а те, що ви лише вчитель початкових класів, для неї нічого не означає. І з того часу я почала захоплюватись всім: хореографією, вокалом, різними жанрами декоративно-вжиткового мистецтва, вивчати астрономію, історію культури різних народів і взагалі багато читати, щоб працюючи в селі, не підвести імідж вчителя. Слова мого куратора – це цілковита реальність, простий педагог має знати і вміти все, а особливо в ті часи, коли у нас не було «розумного» Інтернету. Це зараз, якщо мені мої допитливі учні ставлять запитання, на яке  відразу не можу дати відповідь, я відповідаю: зараз загляну, що нам скаже «Google». А років десять тому доступу до будь-якої інформації не було, і основним джерелом знань були педагоги. На мою думку, і в сучасному світі гаджетів основним «освітнім океаном» є мудрий, креативний, розумний педагог.
Зараз карантин. Чим наповнює цей період вчитель НУШ, чи підтримує зв’язок з своїми учнями та їх батьками і яким чином це відбувається?
На карантині вчитель займається тією роботою, якої не бачать ні учні, ні батьки. Це робота з дидактичним матеріалом та документацією. Звичайно, не втрачаємо зв’язок зі своїми вихованцями та їх батьками. Однак наше спілкування відбувається віртуально.
Яке Ваше вчительське кредо?
Моє кредо: проживи день так, щоб було не соромно за свої вчинки і слова. Я людина мрійлива, і мені так хочеться, щоб ми всі навчилися помічати чужу біль, вміли допомагати тим, хто в біді, бачити змучені очі, виправляти вчасно життєві помилки, просити щиро вибачення, бути вдячними, цінувати життя, встигати творити добро щодня.
Дякую за спілкування.
Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар