вівторок, 2 червня 2020 р.


КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА:
ТУТ НА ШІСТЬ МІСЯЦІВ БУЛА СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ

Що ви знаєте про республіку, яка проіснувала на окупованій німцями Волині цілих півроку?
Щороку навесні Волинь традиційно відзначає річницю створення легендарної Колківської республіки. Хоча коли запитати пересічного українця, що він знає про цю республіку, яка проіснувала на окупованій німцями території цілих шість місяців, і де тимчасово, до визволення Києва, була навіть самопроголошена столиця України, упевнена – більшість і не чула про таку назву.
Хто цікавиться історією, згадає, що була така на Волині в роки війни. Але то не дивно: комуністична влада зробила все, щоб стерти з пам’яті людей сам факт існування незалежного українського державного утворення у далекому 1943 році. Бо це ніяк не вписувалося у міф про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів», мантри з якого й досі використовує російська пропагандистська машина у війні проти України. Після війни Колки втратили статус райцентру і стали провінційним селищем Маневицького району. На думку деяких істориків, вони мали б стояти в одному ряду з Крутами і Базаром – як символ нескореності українського духу.



Скромний знак Колківській республіці у її столиці

КОЛКИ – ТИМЧАСОВА СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ
У волинських архівах і музеях збереглося небагато оригінальних документів періоду Колківської республіки. Відійшли вже у засвіти свідки й учасники тих подій. НКВС і КДБ знищили чимало матеріалів, вилучених під час обшуків і облав на повстанців. Тільки спогади, які встигли зафіксувати історики, краєзнавці, журналісти, а ще матеріали допитів у кримінальних справах, порушених проти учасників українського руху спротиву, дають цілісну картину того, як навесні 1943 року на теренах історичної Волині у древньому містечку Колки, заснованому на берегах Стиру князем Романом Мстиславовичем, утворилася міні-Україна – прообраз незалежної української держави. Як у княжі часи, так і в 1943 році поліське містечко, заховане між непрохідних боліт і лісів, стало неприступною фортецею для ворога й острівцем української свободи. В оточенні окупантів, які навіть у помислах не допускали української незалежності, воно протрималося у глибокому німецькому тилу більш як півроку. З квітня по листопад УПА утримувала українську владу з усіма її інститутами і повністю контролювала територію площею 2,5 тисячі квадратних кілометрів.
Датою створення Колківської республіки історики називають квітень або травень 1943 року. Перша спроба повстанських підрозділів вибити німців із Колок була ще ранньою весною. Німецький гарнізон відійшов, але невдовзі повернувся з новими силами і повстанцям довелося відступити. Але вже на Великдень вони атакували ворога потужними силами й увійшли в містечко одночасно з трьох напрямків.
Очевидці згадували: вже під вечір біля церкви відбувся великий мітинг, на якому керівники УПА оприлюднили свою програму боротьби з німецьким і радянським окупантом під гаслом: «Волю народам – волю людині!». Усе відібране у німців зерно, худобу постановили повернути селянам і закликали їх обробляти землю, садити і сіяти, бо весна у розпалі. Тоді ж створили міську управу. На в’їзді до містечка було встановлено заквітчану тріумфальну арку з написом: «Колки тимчасово до визволення Києва – столиця України».

У ЦЕРКВАХ І ШКОЛАХ ЗВУЧАЛА УКРАЇНСЬКА МОВА
Поступово відділи УПА звільнили від німців і червоних партизанів інші населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області та Степанського і частини Радивилівського районів Рівненщини. Всього під контролем адміністрації Колківської республіки опинилося до чотирьох десятків населених пунктів.
Колки стали не лише адміністративним, а й військовим центром. Тут дислокувався штаб командувача УПА-Північ Клима Савура, поліційний відділок, надрайонна Служба Безпеки (СБ), Революційний суд, школи артилеристів і мінерів, кінної розвідки та політосвіти. У Колках запрацювало багато підприємств, які забезпечували всім необхідним, насамперед, повстанську армію, підрозділи якої стояли у довколишніх лісах на території до 100 кілометрів із заходу на схід, або, як казали повстанці - «Від Пшебраже (польська колонія і центр самооборони поляків у Ківерцівському районі – авт.) до Постійно – Україна самостійна» (Постійне – село на Рівненщині – ред.).
У тогочасних Колках також працювали дві перукарні, їдальня для повстанців, млин, зброярня, чоботарня, 6 кравецьких майстерень, що займалися пошиттям повстанських одностроїв, пекарня, молочарня, навіть готель. Серед повстанців знайшлися спеціалісти, які відновили роботу місцевої електростанції і подали струм у госпіталі, школи, інші важливі об’єкти. Для забезпечення населення продуктами діяли заготівельні контори і переробні пункти.
Гроші на території повстанської республіки не «ходили», тому що геть знецінилися. Розраховувалися з мешканцями повстанською валютою – бофонами (бойовий фонд), своєрідними облігаціями, що використовувала УПА для розрахунків із населенням за харчі, одяг, худобу. На Волині та й у нас ще й досі у старих довоєнних будинках можна знайти у схованках цю валюту. Що це за грошова одиниця? Командир УПА від імені української держави зобов’язувався господареві компенсувати вартість відданого на потреби повстанської армії майна. Зокрема, кабанчика вагою 100 кілограмів. Щоправда, не уточнялося, коли компенсують...
До початку нового навчального року Колківська адміністрація провела вчительську конференцію і видрукувала свій буквар. Уперше за багато десятиліть люди почали чути рідну мову в школі та церкві, бо служба Божа у храмах відбувалася українською мовою.
Улітку назріла гостра потреба захистити селян на жнивах. Загони з Пшебраже, де зібралося понад 10 тисяч поляків, не лише нападали на українські села, грабуючи й убиваючи, а й викрадали збіжжя з полів, бо таку масу народу треба було якось прогодувати. Тому постало питання організації загонів самооборони. 30 серпня Клим Савур видав указ, у якому наказав: «Кожен надрайон, район, село повинні стати військовим табором, а весь народ – здатним до оборони і наступу».
Невідома сотня УПА

НАВІТЬ ДІТИ БУЛИ ЗАЛУЧЕНІ В ДОПОМОЗІ ПОВСТАНЦЯМ
Велику увагу командування УПА приділяло організації медичної та санітарної служби. У віддалених селах створювались невеличкі шпиталі на 5-10 ліжок, аптечні пункти. Великий повстанський шпиталь, яким завідувала дружина командира Рубащенка (Степана Коваля), розмістився у селі Ситниця. Допомагали там місцеві дівчата. Такий же шпиталь діяв і в самих Колках.
В архівах СБУ колись читала кримінальну справу «Вишні», дівчини із Ситниці, під керівництвом якої військову підготовку пройшли 20 місцевих дівчат 1920-1925 р.н. У 1943 всі вони пройшли навчання або на курсах кухарів, або на медичних. Дівчата збирали одяг, матраци, продукти, тобто все, що треба було для роботи госпіталів УПА. Керувала ними окружна провідниця, яка відала господарчою частиною, Парасковія Нагірна, вона ж «Вишня». У 1948-у свідки на допитах розкажуть у деталях, як Парасковія Нагірна вступила в «антирадянську націоналістичну організацію» і як організовувала госпіталі «для банди ОУН-УПА». Доля засудженої «Вишні» невідома...
У тій же Ситниці в хаті Сергія Поліщука діяла повстанська друкарня, де працювало шість молодих хлопців і дівчина. Пізніше, у 1944 році, у селі Вілька на Рівненщині криївку з цією друкарнею видасть місцевий мешканець, і всі вояки підірвуть себе гранатою. Серед загиблих буде і Роман Поліщук, син господаря хати. Цю історію описала в своєму листі свідок тих подій Марія Павельчик із Харківщини. Роман був її двоюрідним братом. У Ситниці, за словами Марії, теж працювали різні майстерні, діяли медичні курси і курси зв’язківців для охочих (а таких було багато). Майже все доросле населення, і навіть діти, були залучені в допомозі українським повстанцям.
Вона надіслала кілька пожовклих знімків, які дивом уціліли, бо багато підручників і літератури забрали чекісти в 1944 році у сховищі її родичів. На одній із них – осінь 1943-го, похорон повстанця на цвинтарі Ситниці. Біля священика стоїть поранений у руку командир, почесна варта вояків із рушницями на плечах, які віддають останню шану побратимові, і сільські мешканці. На іншій – освячення могили загиблих вояків у с. Ситниця, велелюдне людське зібрання військових і цивільних. Мене вразило, як багато там дітей! Цю могилу радянська влада пізніше знищила безслідно.
І ще одне фото 1942 року, на якому – учні 7 класу місцевої школи зі своїм директором Наумовим. Майже дорослі, красиві хлопці у вишиванках і білих сорочках із краватками (і це глухе Полісся!), дівчата гарно вбрані. Вони посміхаються в об’єктив і, напевне, ще майже нічого не знають про УПА. Пройде лише рік, – їхнє життя круто зміниться і змусить взяти до рук не книжку, а зброю. Хоча директор Наумов, його син Юрій разом із місцевими вчителями на розпорядження адміністрації з Колок устигнуть підготувати і видрукувати підручник для шкіл – «Українознавство», за яким вчитимуться діти Колківської повстанської республіки з першого вересня. А вже у першому бою з червоними партизанами Юрко Наумов із товаришами загине. Трохи пізніше не повернеться з бою, але вже з німцями, і рідний брат Марії Павельчик, який теж на тій фотографії залишився навіки молодим і щасливим.

НІМЦІ КИНУЛИ НА ЗНИЩЕННЯ КОЛОК ФРОНТОВУ ДИВІЗІЮ
Німці боялися потикатися в райони, які повністю контролювала УПА. Хоча добре усвідомлювали небезпеку, що визріває в них у тилу. Диверсії на залізниці, погроми, саботаж заготівлі хліба і м’яса – то одне. Але мати в тилу таку неконтрольовану силу – німецьке командування такого допустити не могло. Восени кілька разів робили спроби знищити Колки місцеві гарнізони, ведучи наступи одночасно з кількох напрямків. Українські повстанці відбивали ці атаки легко. Для боротьби з непокірною республікою ворог змушений був зняти з фронту регулярні частини з танками, артилерією та авіацією. Кількаденні бої закінчилися поразкою українців. 4 листопада 1943-го Колківська повстанська республіка фактично перестала існувати. Під час німецьких авіанальотів загинуло до 500 колківчан і містечко майже дощенту вигоріло.
Повстанці зі штабом відступили в село Комарове. За свідченнями очевидців, вони протрималися там ще до грудня. Ось що повідомляв у наказі № 7 комендант воєнної округи «Турів» 16 листопада 1943 року: «В останніх часах німці посилили сильно кампанію винищування відділів УПА. В акціях беруть участь літаки і танки. Хвиля німецького нищення і терору охопила всі простори між Горинню і Стиром. На Цуманщині, Колківщині та інших сусідніх районах повно німецького війська. Все граблять і палять. Не лишають нікого і нічого. По селах дуже шукають за криївками. Населення під сильним німецьким терором показує місце криївок. Акцію ведуть широко і на довгу скалю». Відійшли упівські підрозділи з цих теренів лише під натиском відступаючих німецьких фронтових частин у січні 1944-го.

ЯК ПОМИРАЛИ СПРАВЖНІ ГЕРОЇ
Коли німці атакували Колки, де містилися 5 повстанських шпиталів (80 поранених), підпільниця Василина Демчинська – «Циганка» зуміла евакуювати шпиталі в сусідній ліс.
Як згадувала Тетяна Мусіївна Барбелюк («Байда»), Василина Демчинська «в 1943-му займалася лікуванням повстанців у створеній на той час Колківській республіці – створили вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ – їй вдалося вберегти всіх своїх поранених – на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир«. Історія смерті Циганки теж героїчна – солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка у вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, мы тебе подарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла всю обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла…
Підготувала Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар