Поліського поля ягода

Із настанням літа в попередні роки багато наших земляків їхали не ніжитись на море, а працювати  на польського  пана. Їх чекали лани овочів та фруктів… Та й, напевно, цьогоріч закриття кордонів і карантин не стримають заробітчан. Адже на кусень хліба десь заробляти треба. Аграрій Максим Разкевич з Бережок мріє, щоб така можливість в людей була і в нас на Дубровиччині. Щоб краяни не шукали кращої долі за тридев’ять земель, а мали роботу біля дому та сім’ї. Два роки тому він заснував власну ягідну справу. Не завжди все вдавалось, як хотілося. Траплялися  «підніжки» від погоди та скептицизм від інших, але чоловік продовжує наполегливо турувати  шлях до мети.

У нашому бурштиновому районі так уже повелося, що із землі забирають, а не в неї вкладають. Цікаво було поспілкуватись з людиною, яка старається робити навпаки. Відтак про «підводні камені» аграрного бізнесу та плани – з перших вуст.

Не помиляється той,

хто нічого не робить

– За освітою я вчитель історії і правознавства, закінчив РДГУ. Та ще в університеті знав, що вчителювати не піду, бо вже тоді почав займатися бізнесом і успішно рухався в декількох напрямках.  Потім була низка злетів і падінь, безліч помилок і втрачених можливостей. Але, як кажуть, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Я встиг попрацювати і будівельником, і вантажником, і водієм. В цей же час перепробував десятки бізнесів, набиваючи все нові й нові шишки і отримуючи такий важливий досвід. Займався продажем електроінструментів, мобільних телефонів, кондиціонерів, встановленням супутникових антен, будівництвом спортивних майданчиків. Навіть встиг побути власником кав’ярні, на якій дуже сильно погорів.

Заснувати власну агрофірму прийшов задум після того, як вперше поїхав закордон в Європу і побачив, що кожен клапоть землі там оброблений, доглянутий і засаджений. Наші ж поліські краєвиди нагадували закинуті і забуті людьми території. Сотні гектарів земель в селах перетворилися на чагарники. Колгоспи розпались, а люди зайняли, скільки їм було по силі обробити поля.

Якось приїхав в гості до свого дядька Дмитра в Бережки. Я був зачарований – він перетворив свій город біля дому на квітучий сад, де поселились різні види малини, полуниці, смородини, лохини, ожини і багатьох інших видів садових рослин, про які раніше навіть не чув. Я загорівся ідеєю розвинути це все, перетворити маленьку справу для душі на потужний бізнес. Ринок ягоди в Європі та й у світі дуже швидко розвивається, люди хочуть їсти здорову, натуральну продукцію. Попит перевищує пропозицію – і це дуже цікаво для бізнесу.

Складна наука садівництва

– Восени 2018-го врешті вирішив дати старт моїй справі. Скептиків і критиків було в рази більше серед найближчих друзів і знайомих. Мало хто вірив в успішність цього бізнесу. Ми висадили 20 тисяч саджанців малини, 15 тисяч – смородини і 10 тисяч –  полуниці на площі 5,5 га. Було допущено масу помилок: смородина посаджена дуже густо, в малини малі міжряддя, а полуниці не підійшов грунт. Та все це маленькі неприємності, якщо ти маєш ціль. Висновки ми зробили –потрібно рухатися далі.

Зараз розумію, що садівництво – це ціла наука. Як і в будь-якому бізнесі, тут не обійтись без помилок. Наприклад, після торішньої повені пів гектара наших насаджень малини опинились підтоплені упродовж п’яти днів. Для її коріння цього достатньо, щоб згнити. Ми понесли збитків на більше ніж 100 тисяч гривень. В цей час керівництво сільради по звичному знизувало плечима, мовляв, в них немає коштів на відкачку води, що не було для мене великою новиною. І тільки завдяки швидким домовленостям з керівництвом управління водного господарства нам вдалось запустити цей процес за рахунок моєї фірми, що врятувало і наші насадження, і десятки городів односельчан.

Про амбітні плани

– Нині вже маємо три гектари малини. А ще по пів гектара смородини і полуниці, які будемо пересаджувати на інші поля. Плани у мене в голові дуже амбітні, аби дав Бог їх втілити в життя. Якщо все буде добре, то на осінь висадимо 10 га смородини в Узліссі, як я і обіцяв жителям цього села. Також в нас буде величезна кількість власних саджанців малини. Нарешті зможемо розширитись в Бережках і зайти на нашу площу в Лютинську (по плану маємо висадити близько семи гектарів малини). Єдина ділянка, на яку поки що не рухаємось, це Орв’яниця-Соломіївка. Там ще чимало робіт з викорчування дерев. Цю площу засіюємо гречкою, аби спушити грунт, який десятки років ніхто не обробляв.

Полуницю висадимо в Бережках. Якщо раніше планували засаджувати нею також величезні площі, то зараз, думаю, займемось розведенням саджанців. Їх потім по партнерських договорах будемо передавати сімейним господарствам. Точної схеми поки немає, але приблизно це виглядатиме так: до нас звертатиметься людина, яка хоче співпрацювати. Ми виїжджаємо до неї, оглядаємо земельну ділянку для посадки, прораховуємо кількість саджанців, проводимо роз’яснювальну роботу по правильному догляду за рослинами і заключаємо договір. За ним домогосподарство зобов’язується всю ягоду продавати нам, а ми в свою чергу повинні забирати весь врожай, аби він не згнив в полі, як в нас часто в Україні буває.

Таким чином по плану восени матимемо 10 га малини, 10 га смородини і розсадник полуниці на 2 га. Якщо все вдасться, будемо найбільшою садовою агрофірмою району, і надалі плануємо тільки розширюватися.

Також в Бережках обробили ділянку в 2 гектари, на якій хочу посадити сад: яблуні, груші, вишні, горіхи. Але буде видно, як справлятимемось з роботою. Зараз такий час, що дуже тяжко щось точно спрогнозувати. Пандемія поставила серйозну підніжку світовій економіці, а особливо нашій.

Від 400 до 800 гривень за день

не в Польщі, а вдома

– Вирішив не йти шляхом фірми «Харбері», яка зконцентрувала всі насадження в одному місці – над Варшавською трасою. Їй доводиться возити людей автобусами з інших районів, щоб збирати врожай. Працівники виїжджають рано і повертаються пізно додому, від чого дуже перевтомлюються. Тому я не випадково вибрав саме ці населені пункти  в нашому районі для подальших робіт. Всі мої поля оточені великою кількістю сіл, де вдосталь влітку людей без роботи. Наприклад, до площ в Бережках не далеко добиратися із Любикович, Залужжя, Колок, Узлісся. До поля в Лютинську близько Сельцю, Ясинцю, Людині і навіть через річку Велюні.  А площа в Орв’яниці рівно посередині між Берестям, Соломіївкою, Грицьками і Нивецьком. Відтак  по ідеї має вистачати робочої сили на полях, а для місцевих жителів з’явиться можливість сезонного підробітку. Адже всі знають, що на ягодах можна непогано ззаробляти: за день нелегкої праці – в середньому від 400 до 800 гривень.

Однак до цього ще необхідно дійти. Треба  не тільки посадити, а й виростити наші насадження. Поспостерігавши за ними, розумію, що їх потрібно  доглядати, як дітей: вчасно допомогти піднятись, напоїти, не дати шкідникам наблизитись до рослин.

Ідея з великою перспективою

– Як я бачу агрофірму через 5 років? Надіюсь, що всі наші площі будуть засаджені. А це немало. Якщо, наприклад, в Лютинську зайняти всю нашу ділянку (це 22 га), то звідти можна буде отримувати за скромними підрахунками 150-200 тонн ягід і зайняти в сезон 300-400 людей. Однак поки що це тільки статистика, в реальності все набагато складніше, але ми будемо прагнути  до цього.

Думаю, що саме наявність гідної роботи в нас вдома, навіть, якщо вона сезонна, може втримати людей в Україні. Не треба буде їздити по закордонах. Приміром, маючи наявні у нас види ягід, ми сезон збору зможемо розтягнути з початку червня і до кінця вересня. Спочатку плодоноситимуть по черзі три види полуниці (рання, середня і пізня), далі смородина, а потім ранній і пізній сорт малини.

Тому хочеться втілити свою ідею по максимуму. Завдяки її реалізації, по-перше, зумію дати великій кількості людей роботу і додатковий заробіток, по-друге, матиму постійний прибутковий бізнес, який в майбутньому лишиться моїм дітям. І по-третє, цей двигун, який я запускаю, орієнтований на експорт, він буде зобов’язаний вивозити з країни  продукт, а завозити валюту, що безумовно є дуже позитивним для майбутньої сильної Української Держави,

Розвитку і вдосконаленню немає меж

– Садівництво – складна, але вдячна справа. В мене є друзі з Ківерців (ТОВ «Кліома сервіс»). Вони багато мені радять, рекомендують, повчають, за що їм дуже вдячний. Як каже один з їхніх директорів, не зважаючи на те, що вони більше 10-ти років займаються ягідництвом, і вже мали б все знати, так само продовжують припускатись помилок, експериментувати, постійно відкривають щось нове і щось вдосконалюють. Мені здається, цей процес безкінечний. Головне встигати іти в ногу з часом, щоб не лишитись далеко позаду.

Про два типи чиновників

– В нас в районі вкрай складний стан. Ми майже не маємо власного виробництва і це велика проблема. Не зважаючи на те, що порожніх приміщень для цього вистачає – інвесторів не видно. Я думаю, якщо вони не йдуть до нас, то ми повинні йти по них. Тож потрібно нашим чиновникам різних рівнів підніматися, сідати в автомобіль і їхати на бізнесфоруми в Європу. Це не так складно і не так далеко. Совкові принципи давно не діють – вибрали чиновника, він сів в крісло, і корона виросла, якій треба кланятись, заходячи в кабінет. Ще досі таких дерслужбовців маємо чимало. Вони забувають, що ми, платники податків, громадяни України, їх всього лиш найняли на роботу і вони є нашими працівниками. На власному досвіді можу сказати, що зустрічав два типи чиновників. Наприклад, голова Лютинської сільради, настільки тягнув мене-інвестора до себе на поля, що ми з ним по коліна в грязюці з них вийшли. Така ж ситуація була з сільським головою  Соломіївки. Оце я розумію люди хочуть отримати інвестора в свій населений пункт. І їм це вдалось. Якщо все вийде, а я в цьому не сумніваюсь, то саме їхні люди отримають роботу, а не хтось інший.  А були й такі управлінці, що ведуть себе наче вони, як мінімум, київські міністри, а не сільські голови  або чиновники  середньої ланки. І це погано. Такі службовці відштовхують інвестора, а в результаті втрачає громада.

Держава не повинна

заважати бізнесу

– Завжди відчував себе патріотом, ще з дитинства писав вірші про Україну. В студентські роки встиг побувати в лавах ВО «Свобода». Тоді була гаряча кров і холодна голова, а «Свобода» більше нагадувала братство. Поїздили ми по різних мітингах, і з «беркутом» не раз тягалися під стінами Верховної Ради. З часом погляди стали поміркованішими, але однозначно залишились патріотичними. Просто зараз бачу по-іншому, як нашій державі піднятися з колін. В першу чергу потрібно відроджувати економіку. Вдягнута, сита, щаслива людина не шукатиме «старшого брата» на Сході чи на Заході. Вона комфортно почуватиметься в своїй незалежній країні.

Щодо підтримки державою аграріїв, то можливо якісь великі  агрохолдинги мають певні дотації. Ми не отримуємо нічого. Але в мене й тут думка трохи інша. Я не прагну, щоб країна мені щось дарувала. Не думаю, що це справедливо. Все, що вона повинна зробити – не заважати. Недавно Саакашвілі сказав, що в першу чергу слід  прибрати регуляцію, тут я з ним згоден.  В нас дуже багато незрозумілих служб займаються незрозуміло чим. Людям треба  дати вільно розвивати  свій бізнес і все організується саме собою.

Починання зустріли з любов’ю

Нещодавно в Дубровиці відкрилась крамничка пана Максима з м’ясними, рибними та ягідними смаколиками, тому запитали і про неї.

– Наш магазинчик – це маленький експеримент. Ми плануємо продавати там наші натуральні продукти в різних видах - свіжі, сушені, варені в кампотах і так далі. Також хочеться побільше виставити різної якісної продукції, яку донедавна не було де придбати в нашому місті. Дубровиця, я б сказав, з любов’ю зустріла таке починання, і вже маємо багато постійних клієнтів. Хто спробував один раз, обов’язково заходить постійно.

Про життєві принципи

– По життю – в бізнесі і в сім’ї – стараюсь тримати слово. Якось так вийшло, що потрапив в компанію друзів, де цього правила дотримуються. Якщо вже, як кажуть, «вдарив по руках» – потрібно виконати. Так само виховую своїх синів. Коли їм щось обіцяю – обов’язково дотримую слова, щоб бути для них прикладом, пустих обіцянок їм не даю.

Головне – йти вперед

– В цей тяжкий для людей та держави час хотілося б побажати всім не здаватися, це стосується будь-яких справах – бізнесу, роботи чи особистого. А навпаки завжди йти вперед. І навіть якщо щось не вдається, не опускати руки, а вперто рухатись до переможного фінішу.

Леся КОНДРАТИК.