«Скульптор» медичного мистецтва

Перші «проби» скальпеля

Як часто буває в родинах лікарів, любов до медицини Валентину Костянтиновичу передалась в спадок від рідних. Бабуся була військовим фельдшером, а мама все життя пропрацювала медсестрою в травматологічному відділенні Дубровицької ЦРЛ. Тож і маленький Валентин часто проводив там час. Із захватом споглядав, як накладають гіпси та творять інші медичні дива. І йому це так припало до душі, що у 7 класі твердо вирішив – буде лікарем. Тим більше мама та бабуся завжди говорили, що надавати допомогу і рятувати життя – одна з найблагородніших справ.

Початковою сходинкою до цілі для хлопця, сповненого надій і здорових амбіцій, став Буковинський державний медичний інститут (згодом академія та університет).

Ще в студентстві пройшов своє перше медичне хрещення в операційній нашої районної лікарні. Завідувач відділенням дозволив йому самостійно прооперувати зламану ключицю. Було трішки лячно, але той успішний досвід  ще раз довів молодому фахівцю, що медицина – його покликання.

Амбітні хірурги не шукають легких шляхів

Зауважую в розмові, що ортопедія схожа до роботи скульптора. Бо це своєрідне медичне мистецтво потребує такої самої майстерності та вправності.

«Справді, це чистої води рукоділля. Тримаємо і дріль, і пилку, і викрутку, застосовуємо мікроскоп та лазер, тож треба, щоб з руками все було добре. Без вправності тут ніяк», – погоджується лікар.

Тим паче Валентин Костянтинович – профі в оперуванні такої складної частини людського тіла, як хребет. Захопився цим ще під час навчання в Інституті патології хребта та суглобів ім. проф. М.І. Ситенка, де згодом захистив кандидатську та докторську дисертації. Цікавлюсь, чому зупинився саме на цій спеціалізації?

«А всі амбітні хірурги обирають якийсь особливий напрямок. Легких шляхів не шукають. Хребет – найвищий щабель в ортопедії, тому хотілось здолати цю вершину».

Відтоді медик продовжує підкорювати свій «медичний Еверест». Працював в Хмельницькому (лікарем-травматологом міської лікарні), Чернівцях (лікарем-нейрохірургом в лікарні швидкої допомоги та асистентом кафедри травматології, ортопедії та нейрохірургії), був головним вертебрологом Чернівецької області. Неодноразово стажувався за кордоном. Набирався досвіду в іноземних колег з Німеччини, Чехії, Польщі, Іспанії, Італії, Росії, Франції США, Туреччини, Індонезії, Китаю… Бо глибоко переконаний, «якщо лікар перестає вчитись, то він помирає як лікар».

Побачивши зсередини закордонну медицину, Валентин Костянтинович каже, що українські фахівці нічим не гірші. А от до умов та тамтешнього обладнання нашій медицині, на жаль, далеко. Тому сподівається, що медреформа все змінить.

«Ставлення до неї позитивне, бо в такому стані, як зараз, медична сфера не може залишатись. Але все-таки треба починати з економічних перетворень. Якби ми не реформували медицину, якщо немає грошей, то й результат навряд чи буде. Тому як тільки в Україні почнеться економічний ріст, створюватимуться робочі місця і наші люди не їхатимуть за кордон працювати, матимуть гідну зарплату, всі чесно платитимуть податки, наповнюватиметься бюджет, тоді і медична галузь оживе».

Питаю, чи не було в нього думок продовжувати будувати кар’єру в одній з відвіданих країн.

«Про таке не думав. Справа в тім, що будь-де за кордоном ти почуватимешся чужаком. Ніколи не станеш своїм. Та й я люблю Україну. Якщо всі поїдуть, то хто залишиться тут? А нам потрібно  піднімати державу, галузь охорони здоров’я. Творити свій добробут вдома».

Відділення «виросло» до Центру ортопедії,

травматології та вертебрології

І Валентину Костянтиновичу це вдається. Він успішно вкладає свою лепту у розвиток медицини. У 2010 році його запросили  очолити відділення ортопедії та травматології на Рівненщині.

«Місцева влада шукала когось нового, молодого, хто може виконувати складні оперативні втручання. А я лікував рівнян, будучи на Буковині, і отак про мене дізнались і запропонували посаду».

З того часу багато чого зроблено. Відділення «виросло» до Центру з сучасним обладнанням та ремонтом, в якому зараз працює 14 лікарів. Там проводяться унікальні оперативні втручання  рівня науково-дослідних інститутів. В деяких операціях  фахівці закладу навіть піонери. В Центр приїжджають повчитися лікарі зі всієї України. Він активно співпрацює з німцями, поляками, китайцями. Неодноразово закордонні медики відвідували Рівненщину і проводили спільні операції з нашими спеціалістами. За рік лікарі виконують більше двох тисяч оперативних втручань. І зараз, в період карантину, не перестають це робити. «Ковід ковідом», а травми, були, є і будуть. Тож з дотриманням всіх заходів безпеки продовжуємо працювати», – говорить співрозмовник.

Емоції, які за гроші не купиш

Особисто Валентин Костянтинович робить біля 300 операцій на рік в державній лікарні. Плюс оперує в приватних клініках Хмельницького, Одеси та Києва. Кожен пацієнт залишає в душі  лікаря певний слід. І багато випадків закарбовуються в пам’яті.

«Як правило, запам’ятовуються складні пацієнти. Наприклад, згадую чоловіка, який літав на параплані і впав з висоти 40-ка метрів. Відповідно пошкодив хребет і спинний мозок. Не рухав ногами. Близько п’яти годин його оперували. І врешті він почав ходити. Так само рік тому була гучна ДТП. До нас потрапила дівчинка з переломом хребта. І наразі вона також ходить. Найбільша нагорода для лікаря, коли пацієнт після важкого тернистого шляху встає на ноги. Це наш наркотик, який змушує жити роботою. За гроші ці емоції не купиш».

Аби зростало на Поліссі багато талановитих медиків

Кілька років поспіль наш земляк вручав найкращим школярам-біологам іменну стипендію. Планує і надалі продовжувати таку ініціативу.

«Цьогоріч все перебив карантин, але сподіваюсь, що ми неодмінно нагородимо учнів наступного навчального року. До медицини найчастіше школярів приводить біологія. Тому я вирішив таким чином заохочувати та зацікавлювати їх до цього предмету, аби на нашому рідному Поліссі зростало багато талановитих медиків».

Найбільший натхненник – сім’я

Щоденні операції, консультації пацієнтів, робочі поїздки Україною і закордоном… Цікавлюсь, чи встигає відпочивати в такому круговороті справ Валентин Костянтинович.

«Не люблю пасивний відпочинок. Отримую задоволення від своєї справи, тому не скажу, що сильно стомлююсь. На роботі працюю і відпочиваю одномоментно. А коли все ж випадає вільний час,  гуляю з собакою, займаюсь фізкультурою, граю в шахи з сином, читаю книги – як художню, так і медичну літературу. Люблю плавати, подорожувати, знайомитись і спілкуватись з новими людьми. Люблю «похизуватись» нашими досягненнями на міжнародних конференціях і показати, що Україна не пасе задніх в новітніх медичних технологіях».

«На сторінці у «Фейсбуці» бачу багато фото з веломандрів, як захопились таким активним видом спорту?» – також запитую у лікаря.

«Для справжнього поліщука велосипед – це атрибут, без якого нікуди. Тому як його можна закинути (сміється)?  Тим більше це хороший варіант скинути зайву вагу і тримати в тонусі серцево-судинну і легеневу системи. Мені це дуже подобається. Ми навіть організовуємо свої лікарські велопробіги з колегами за певними маршрутами і накручуємо до ста кілометрів за день».

Найбільшим натхненником та стимулом підкорювати професійні та особисті вершини для нього є сім’я.

«Рідні підтримують в такому шаленому ритмі життя. Це дуже важливо. Дружина, правда, вчасно пригальмовує мене, щоб я так швидко «не біг». Вона не з медичної сфери. Працює викладачем психології в РДГУ, кандидат психологічних наук, доцент. Але мене розуміє. Хоча насправді бути дружиною хірурга не так просто».

Старша донька татовим шляхом не пішла і вирішила стати юристом. А от син виявляє до медицини інтерес. «Маю надію, що він стане хірургом і продовжить мою справу».

І ми зичимо, щоб ще не одне покоління Піонтковських  написало успішну сторінку в історії медицини.

Бліц-інтерв’ю

Які найяскравіші спогади з дитинства, що  гріють душу?

Я народився у Висоцьку, потім жив у Дубровиці. Тож найяскравіший спогад, як і у більшості сільських дітей Полісся, це звичайно збирання грибів і ягід, відпочинок з друзями на Горині і рибалка. Ловити рибу, до речі, люблю і досі.

Що, на Вашу думку, означає бути хорошим лікарем?

Насамперед вміти слухати пацієнта. Треба, щоб після нашої розмови з хворим, йому вже ставало легше. І звісно бути відповідальним, уважним та професійним.

Найбільший страх медика…

Втратити пацієнта на операційному столі. Це те, до чого звикнути неможливо.

Яким життєвим принципам не зраджуєте?

Дотримуватись свого слова або взагалі не обіцяти.

Досконалості немає меж, чого б в ідеалі хотілося б досягти? Про що мрієте?

Продовжити свій науковий шлях далі. Докторську роботу я написав, тому хотілося б викласти наші здобутки у  монографії. Простіше кажучи, написати книжку з ендоскопічної хірургії хребта. Власне над цим зараз працюю.

Ваші побажання пацієнтам та колегам напередодні Дня медика.

Хворим  швидкого одужання. Якщо вони вже стали пацієнтами, то щоб максимально швидко перейшли до категорії здорових людей. А колегам хотілося б побажати, аби вони і надалі якісно і професійно виконували свою роботу. А ще щоб наша влада нарешті повернулася до медицини обличчям, вникла у всі її проблеми і підняла галузь охорони здоров’я на якісно новий  рівень.

Леся Кондратик.

* Довідково

Валентин Костянтинович Піонтковський – доктор  медичних наук, заслужений лікар України, головний експерт Рівненського ОУОЗ з ортопедії та травматології, голова правління Асоціації ортопедів-травматологів Рівненської області, член правління ГО «Асоціація ортопедів – травматологів України», Член Міжнародного товариства малоінвазивної та інструментальної хірургії хребта (ISMISS) та Міжнародного товариства ортопедів-травматологів (SICOT). Спеціалізується на виконанні оперативних втручань при патології хребта, ендопротезуванні кульшового та колінного суглобів, важких пошкоджень тазу, загальних питаннях травматології та ортопедії. Постійно проходить курси професійного вдосконалення у провідних клініках світу, проводить показові операції, семінари та навчальні курси для українських лікарів в різних містах. Автор та співавтор 10 патентів,  43 рацпропозицій, 3 підручників, 81 друкованих робіт у вітчизняних та зарубіжних медичних виданнях.