четвер, 11 червня 2020 р.


На кордоні – впевнені
та сильні


Приємно читати гарні слова та відгуки про наших земляків, незалежно, де вони перебувають. Бо нашого цвіту, як то кажуть, по усьому світу. Особливо хвилююче зараз, як і раніше, дізнаватися про захисників України, вихідців з Дубровиччини, які стоять на сторожі миру у нашій державі. Як ми знаємо, на Сході перебуває багато військовослужбовців та прикордонників з нашого району. Вони захищають Україну, рідну землю і свою малу батьківщину – Дубровиччину. Сьогодні розповідь про мужню, мудру та відповідальну людину – прикордонника Ігоря Коржика.
Дубровичани Леся Григорівна та Віталій Миколайович Коржики виховали трьох хороших дітей: дві старших доньки Наталію та Світлану, молодшого сина Ігоря.
Зараз Ігорю Коржику 36 років. Він навчався в Дубровицькій ЗОШ №1, а згодом у ліцеї. Закінчив цей навчальний заклад із срібною медаллю. Найкращими словами розповідають про Ігоря його вчителі: відповідальний, старанний, активний і розумний учень. Класним керівником Ігоря була шанована вчителька Алевтина Михайлівна Хрипта.
Тепер дубровичанин Ігор Коржик охороняє рубежі України. Ділюся з вами, шановні читачі, інформацією Донецького прикордонного загону.
Майор Ігор Коржик – заступник начальника відділу, начальник відділення організації проходження служби особовим складом відділу кадрів Донецького прикордонного загону. Має справжню прикордонну родину, адже його дружина також вдягла зелений берет, щоправда, значно пізніше за чоловіка. Але від початку їх знайомства проходила всі випробовування з коханим.
На сайті загону говориться, що Ігор мріяв стати прикордонником ще з дитинства. Десятикласник Ігор Коржик приїхав з батьком у гості до родичів. Це було Різдво 2001 року. Хлопець проходив біля Хмельницької прикордонної академії. «Був обід і всі коробки курсантів йшли повз плац. Ми зупинилися біля КПП, і я дивився, як вони всі крокують – кремезні, горді. Ми прочитали вивіску на паркані академії, і я сказав батькові: хочу бути прикордонником!» – згадує Ігор.
Не маючи серед близьких людей нікого з військовою професією, хлопець тоді вирішив стати прикордонником. Він мав відмінну фізичну підготовку та диплом з відзнакою, тож скласти іспити в академію для нього було не складно. Хоча і готувався до вступних екзаменів серйозно та наполегливо. А вже після навчання, відмінний прикордонник став старшим інспектором прикордонного контролю ВПС «Дергачі». Відправляли його й служити і за кордон, потім Ігор повернувся в Україну і далі проходив службу в Харкові у відділі кадрів.
Його подальша доля вирішилася буквально за день, як це часто буває з військовими. В один момент майору Коржику повідомили про зміну місця служби на Маріуполь, зранку він вже мав бути там. На той час Ігор тільки зустрічався з мабутньою дружиною Оленою і дуже переживав, чи поїде вона з ним. Дівчина без зайвих розмов погодилася їхати з чоловіком в Маріуполь. «Треба, значить поїдемо», – сказала Олена, звільнилася з роботи і вирушила з Ігорем в незнайоме на той час місто.
В Маріуполі подружжя зустріло війну. Чоловік дуже непокоївся за свою кохану. Йому доводилося жити на території Донецького прикордонного загону, проводити оформлення мобілізованих. Ігор готував військових до бойових дій, проводив заняття по вправному володінню зброєю і солдати пам’ятатимуть про ті часи завжди. Товариші по службі згадують, як після бойових сутичок не поверталися бійці (були поранені й вбиті), та на запитання, хто добровільно поїде на передову, Ігор Коржик робив крок вперед. Кожен такий крок відлунювався в серці дружини, що чекала вдома і пропускала кожне «поза зоною» через власне серце.
В той час, коли Олена стійко переживала розлуку з чоловіком, Ігор ніс службу не лише в управлінні загону. Він згадує: «Амвросіївка, Іловайськ, Дмитрівка. Під обстрілами ми з побратимами проводили колони. Коли почалися захоплення наших підрозділів (Іловайськ, Донецьк), ми розбиралися з особовим складом, складали списки людей про місцезнаходження людей, збирали інформацію. Подекуди треба було і супроводжувати затриманих бойовиків. Тоді не було стабільної ситуації, зненацька розпочиналися бої і нові атаки на наші підрозділи». Найважливішим завданням Ігоря Коржика стала допомога у визволенні наших полонених. Є у біографії Ігоря Коржика така сторінка про врятоване життя з полону, яке варте всіх медалей на світі.
Дружина Олена, переживши з чоловіком всі ті буремні часи, нині також служить в Донецькому прикордонному загоні, в центрі зв’язку та інформаційних систем.
У свій вільний від служби час родина прикордонників відбудовує рідне гніздечко. В Маріуполі, що згодом став прифронтовим, майор Коржик і його дружина Олена вирішили лишитися назавжди. «Пропозицій по службі було багато, але це місто вже стало рідним, як і сам Донецький прикордонний загін», - наголошують вони.
Ось такі гарні слова про нашого земляка прочитала на сторінках Інтернету. Дуже приємно, що сьогодні наш спокій бережуть такі відповідальні та цілеспрямовані люди, як Ігор Коржик. Саме завдяки таким офіцерам, їх підлеглим, нашим військовослужбовцям ми маємо мирне небо над головою. Дубровиця пишається нашим захисником-земляком!
Звичайно, уклін батькам, Лесі Григорівні та Віталію Миколайовичу за виховання такого прекрасного сина.
Люба КЛІМЧУК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар