Найперша наука – життєва мудрість

З приходом весни оновлюється природа, все оживає, наповнюється новим змістом, світ стає кращим. На цей поклик вічної молодості прискорено починає битися серце, відгукуючись на першу квіточку чи розквітлу вишню, щебетання птахів чи обважнілу від цілющого пилку бджілку. Одно слово, світ по вінця наповнюється красою. І немає значення, чиє серце співає: чи це сімнадцятирічна юнка, чи двадцятирічний легінь, чи людина поважного віку, в якої обличчя закарбували зморшки життєвого шляху, а на руках відбилась печать важких сільських буднів. Одинокість, самотність, спогади… А було ж колись, а було… Але я сьогодні на гостинах у жінки, яка привітним поглядом випромінює внутрішнє тепло, і хоч живе у добротному будинку сама, аніскільки не відчуває смутку чи зневіри. Коли запитую у Пестини Степанівни, як проводить вільний час, вказує на купку газет, які, до речі, читає у вісімдесятип’ятирічному віці без окулярів.

Народилася Пестина Добринська у селі Кураш, звікувала у ньому, не виїжджаючи ніколи за межі області, не кажучи вже про чужі краї. Її некваплива розповідь заворожує, а оптимізм, жага до життя створює таку благодатну ауру, в якій відчуваєш приплив позитивної енергії і ще відчуття чогось такого, що вічно живе у серці і ніколи не вмирає. Вона з тих поліщуків, хто міцно зрісся зі своїм родовідним корінням, продовжуючи звичаї і традиції свого села, прикрашаючи будні важкою селянською працею, теплотою родинних стосунків та своєю мудрістю, які успадкувала від генетичного коріння та набувала впродовж життя власним надбанням.

Таке рідкісне ім’я дівчинці дали батьки, виявляючи любов до донечки, яка, підростаючи, пізнавала всі ази нелегкого сільського життя. У підлітковому віці взимку вчилася прясти, шити, ткати, а влітку пасла з сільськими дітлахами череду корів. Впродовж нескінченного літнього дня серед пастуших забав опановувала, крім просторічних та діалектних говірок, різні вуличні сленги, які підсвідомо переносилися до загальновживаних слів. Запам’ятала на все життя, як одного літнього вечора покликав батько, посадив дівчинку перед собою і запитав: «Це правда, що ти говориш непристойні слова?». «Так», –  відповіла з острахом Пестинка. «А ти знаєш, що з кожним твоїм поганим словом всихає і вмирає земля, бо їй боляче таке слухати? Земля – наша годувальниця: не вродить жито, картопля, огірки, помідори, і як ми тоді будемо жити?». З того часу Пестина не лише не говорила лайливих слів, а вчила дітей бережно відноситися до природи, до всього живого на землі. А я слухаю і дивуюся, якою глибоко повчальною є народна педагогіка: вона ніколи не буде застарілою у жодному соціумі чи поколінні. Бо не кожен з поліщуків міг здобути освіту, а повчання батьків завжди дає очікувані результати. І впевнена, якби кожен навчав своїх дітей народної мудрості, то сьогодні не горіли б ліси і не продовжувалася б війна на сході нашої країни.

Пестина Степанівна відтворює у спогадах трагічні сторінки нашої історії. Батько як політичний засланець відбував покарання у сталінських таборах. Хату спалили. Тож всі сімейні клопоти лягли на плечі матері, яка виховувала п’ятеро дітей. «Дуже хотілося вчитися», - пригадує моя співрозмовниця. Закінчила чотири класи. І коли старший брат, який працював на залізниці, запропонував сестрі піти вчитися далі, мати відповіла запитанням: «А корови хто пасти буде?». Отже, від цих слів залежала доля дівчинки в майбутньому. Колгоспні ділянки, домашнє господарство забирали час, молодість, сили. Про особисте життя ніколи було навіть мріяти. І коли вже не сподівалася зустріти свого судженого, сталося, як у тій приказці: знайдуть хлопці і в чорній сорочці. Коли вийшла заміж, чоловік Петро в службових справах змушений був часто відлучатися з дому. Тому вся хатня робота, а також виховання трьох дітей лягли на плечі Пестини Степанівни. Коли діти навчалися у школі, допомагала розв’язувати задачі. Якщо було складно розв’язати кількома способами, то каже, що вміла пояснити: «Спробуй розв’язати з кінця наперед!». Пройшли, пробігли роки. Донька Ольга здобула вищу освіту, живе з сім’єю у сусідній Білорусі. Син Віталій мешкає у своєму селі, виховав двоє дітей. Найменший Олег з дружиною Людмилою і двома дітьми живуть у місті Сарни. Пішов за межу вічності чоловік Петро.

Пестина Степанівна, незважаючи на свої поважні роки, порається по господарству. В оселі чисто і прибрано. Але такий уже неспокійний характер, що до всього треба прикласти руки. Багато часу приділяє городу. Це з-під її невтомних рук восени виростають помідори-велетні, якими пригощає всіх, хто завітає на подвір’я. Старається вчасно посадити городину. І хоч рання весна, жінка-трудівниця показує на поличці у коробочках минулорічні петрушку та кріп, які пахнуть, нагадуючи про вітаміни та працелюбну вдачу.

Вслухаюся у кожне слово досвідченої, мудрої, працьовитої поліщучки, берегині роду. У жодному слові не вловила нарікання на самотність чи скарги на когось. Тихо, неквапливо вихоплює з пам’яті сторінки з пережитого, ділиться своїм духовним надбанням, пригадує і пригадує цікаві події, зустрічі, нанизує їх на нитку спогадів і своїм оптимізмом утверджує жагу до життя, до свого багатого духовного світу, який з колиски плекає у мальовничому поліському селі Кураш.

 Надія Свіщевська.