* На шляху до Великодня

Напекли зозульок і жайворонків

Православні 22 березня відзначали свято 40 святих в честь пам’яті Сорока Севастійських мучеників, що прийняли жорстоку смерть в ім’я християнської віри.

Господині обов’язково печуть 40 булочок у формі пташок. У різних регіонах України вони мають назви птахів – сороки, жайворонки, буслики. У народі вірили, що саме на Сорок святих з вирію повертаються пернаті – сорок різних порід.

Часто пташечок нанизували на невеличкі різочки, лозинки чи очеретинки і так запікали. Їх розвішували на деревах у саду, дарували сусідам або ж роздавали дітям – щоб у господарстві свійська птиця здорова була.

Зі святом усіх!

Ось таких смачних жайворонків напекли  дубровичанка Олена  Коржик та її маленька чарівна  донечка. Ми знаємо Олену, як дуже вмілу господиню з випікання короваїв, тортів, різних солодких смаколиків. Зовсім незабаром – час пасочок. Майстриня пропонує людям замовляти у неї і великодній хліб, випечений по особливому рецепту.

Тепло на Олексія – рік буде врожайним

30 березня православна Церква вшановує пам’ять святого Олексія, чоловіка Божого. В народі це свято називають «Теплого Олекси».

Святий Олексій жив у Римі у IV столітті. Його батьки були дуже заможними. У храмі йому прибачилося, як ховають його маму. То був день весілля Олексія. Він так хотів вимолити матері життя, що тієї ж ночі покинув домівку, батьків і молоду дружину і пішов в місто Едесс, де 17 років жив при храмі і молився. Аж голос з ікони Богородиці при всіх назвав його чоловіком Божим.

Через 17 років він повернувся додому, але не зізнався рідним, хто він. Батько Олексія прихистив жебрака (в якому не впізнав сина) в сараї і давав йому їжу. Олексій молився, а приймав лише хліб і воду. Так минуло ще 17 років. Тоді святий відчув, що скоро помре, і написав про своє життя.

В цей день мисливці і рибалки відкривають сезон. Бджолярі виносять вулики і заговорюють бджіл, аби слухалися лише одного хазяїна. Господарі виносять картоплю для пророщування. Цілющими є тала вода і березовий сік (та бруньки берези), зібрані у цей день.

Люба КЛІМЧУК.

За плечима – довгії літа

«П’є моє коріння сік землі, пролітають стомлені літа…». Рядками цієї філософської пісні, яку  виконує Ніна Матвієнко, почнемо розповідь про Уляну Микитівну Котяш із Залужжя, яка нещодавно зустріла своїх 97 літ.

Просту сільську жінку-трудівницю із Залужжя благословив Бог зустрічати такий поважний вік при світлому розумі та добрій пам’яті, на своїх, як кажуть, ногах. На щастя, є кому розповідать Уляні Микитівні про свою долю довгу, нелегку, Богом написану.

Про іменинницю мені люб’язно погодилася розповісти близька їй людина Тетяна Котяш, дружина онука Валерія.

«Ми дуже любимо нашу дорогу нашу бабусю та прабабусю! Народилася вона 20 березня 1923 року у Залужжі, у простій сільській багатодітній родині. Улянка була п’ятою серед сімох дітей. До польської школи не ходила, доводилося працювати з старшими братами у полі (у батька було багато землі, воли, корови). Як почалася Друга світова війна і брали молодих людей в Німеччину, не оминула така доля і дівчину Улянку. Вже була у дорозі до Німеччини, але в Рівному з третьої спроби, змогла втекти від патруля Рівненської комендатури. Наражала себе на велику небезпеку, аби лишень не бути вивезеною з рідної землі…

За словами Тетяни, тепер Уляна Микитівна згадує, що її врятувала тоді молитва. Однак, новина про втечу Уляни долетіла і в рідне село. Сільські поліцаї змусили відпрацьовувати дівчину на станції, де вона вантажила вагони з піском та деревом. Після війни Уляна працювала на будівництві колгоспу. У 25 років вийшла заміж за свого односельчанина Михайла, який був на 2 роки молодшим. Щоб не бути старшою за чоловіка дівчина «зменшила» у метриці собі роки (тоді таке було можливо). Записали в документах, що вона з 1926 року. Так і понині пишеться в паспорті.

Подружнє життя Уляни не було вистелене квітами. Хата, яку почала зводити молода сім’я, згоріла. Молодятам довелося жити у батьків чоловіка. Народилось у подружжя восьмеро дітей, з яких зараз живе на світі лише одна донька, на Харківщині.

Доля бабусі була дуже тяжкою, пережила вона голод, війну, післявоєнну відбудову. Праця у селі, мозолі, робота зранку до світанку… Все це - її життя. Хіба бачили прості українські жінки часто усмішки своїх маленьких діток, хіба вони могли їм приділити належну увагу? Аби не мокре і не голодне. А скільки за собою діток в ланку несли, геть малесеньких… І колгосп, і хата, і діти, і своє господарство. Життя, як вихор.

Тетяна Котяш продовжує: «Згадуючи своє життя, наша бабуся каже: за 97 років було всякого – як поганого, так і доброго. У 1976 році поховала бабуся свого чоловіка. А зараз вона каже, що зараз тільки жити і жити. Почуває себе іменинниця добре, любить доглядати птицю (гуси, кури). Бабуся постійно виходить на вулицю, поспілкуватись з односельцями. А ще у її кишені мають завжди буті карамельки. Ці прості смаколики, які завжди під рукою, додають Уляні Микитівні настрою і заспокоюють душу. Загалом вважає поважна залужанка, що найкраща їжа – це найпростіша їжа. А як любить вона вишеньок нарвати і з’їсти.

День народження іменинниця святкувала у колі рідних. Бабуся досі може випити трішки вина, вона ніколи не вживала горілки. Живе наша сива голубка біля нас (онука Валерія та його сім’ї), а загалом має Уляна Микитівна 12 онуків, 26 правнуків і 2 праправнуки. Вся велика родина щиро бажає своїй іменинниці доброго здоров’я, щоб тішила рідних своєю любов’ю і своїм теплим поглядом.

«З роду в рід кладе життя мости, без коріння саду не цвісти…». Ми щиро бажаємо шанованій, поважній іменинниці із Залужжя Уляні Микитівні Котяш, щоб тепло її душі і надалі дарувало рідним світло і любов! Хай Господь береже, іменинницю».

Люба КЛІМЧУК