Дорога їх любові квітне не словами

Любов… Як багато про неї сказано, як багато про неї написано, як багато книг присвячено темі любові. Пронести кохання через усе земне життя, аби бути разом вічно – великий дар і великий подвиг. Сьогодні розповідь про такий дар.

Терниста доля сім’ї Павла Лося

У затишній хаті подружжя Михайла Павловича та Анастасії Марківни Лось ми розмовляємо про життя в Міжнародний день сім’ї та напередодні дня політичних репресій. Була ще одна нагода для нашої зустрічі, нещодавно шанованому Михайлу Павловичу зозуля накувала 90 літ. Відзначив свій ювілей господар дому у колі люблячої родини. У будні та свята поруч з чоловіком його  любляча дружина Анастасія Марківна. Щоразу, як спостерігаю за цими гарними і мудрими людьми, за їх поглядами і посмішками, слухаю їх оповіді про життя, розумію, що Бог створив їх один для одного. А ще так приємно чути дубровицьку говірку шанованих корінних дубровичан.

Михайло Павлович та Анастасія Марківна – корінні дубровичани. Чоловік з вулиці, що тепер зветься Макарівська, а його майбутня дружина зростала в іншому кутку, на який казали Калюжа (теперішня Шкільна).

Господар дому виховувася у дружній багатодітній родині, де було шестеро дітей. Батьки Михайла, на той час, були заможніми людьми, бо мали землю, корову, коня. В їх домі завжди був хліб і до хліба, бо працювали ці дубровичани, не покладаючи рук. Гарну родину Павла Лося шанували у місті. Батько Михайла Павловича був вмілим до всякої справи, від брата навчився виготовляти смачні м’ясні та ковбасні вироби, свої знання передав і синам. Маленький Міша ходив до польської школи, а потім вчився в українській. Довоєнний час у нашому краї був непростий, влада мінялася одна за одною. Складно було і у війну. Як німці відступили, то згодом їх літаки бомбили Дубровицю. А скільки молоді забрали тоді до Німеччини на роботу. Важкі часи переживав Дубровицький край.

У 1944 році Павла Лося також забрали на війну. Чотирнадцятилітній Михайло порав господарство, був матері за доброго помічника, бо навчився працювати змалечку. На щастя, батько повернувся додому. Дивлячись на повоєнне лихоліття, він вирішив, що син більше не піде до школи і віддав Михайла вчитися за кравця. Отак у 15 років теперішній ювіляр вступив до Дубровицької кравецької школи. Перевагою було й те, що хлопцю відразу видали карточки на продукти харчування.

– Три роки я учився у кравецькій школі, – каже Михайло Павлович, – но щоб стать добрим кравцем, треба учиться всю жизнь. Перечить батьку я не мав права. Сказано було йти за кравця – я пішов.

Діти попідростали, підмога в хаті була, однак родину Павла Лося у повоєнний час очікувало велике життєве випробування. Боротьба наших повстанців з радянською владою відкладала відбитки на простих сім’ях. До доброго господаря Павла Лося не раз приходили хлопці з лісу, щоб попросить харчів. Хіба міг тоді хтось відмовити людям зі зброєю в руках?

Якось двоє повстанців заночували у Павла Лося на горищі. Був неспокійний для Полісся 1947 рік. Знайшовся «доброзичливець», який про «гостей» повідомив у потрібну службу. Як тільки міліціонер спробував залізти на те горище, то отримав кулю від хлопців з лісу.

У цей час батька Михайла Павловича і старших дітей взагалі не було вдома. Для них трагічна подія у дворі стала прикрою новиною. Однак зовсім скоро господаря і його дружину заарештували, як підозрюваних у злочині. Але розібравшись в обставинах, через три дні їх відпустили.

Як кажуть, світ не без «добрих» людей. У 1950 році справу про вбивство міліціонера поновили. Як результат, безневинний Павло Лось, його дружина та троє старших дітей опинилися на засланні, всі у різних куточках Союзу. Сімнадцятирічний Михайло Лось відбував покарання в Казахстані. Важко було спочатку, але згодом саме кравецький талант допоміг юнаку впоратися з випробуваннями долі. Він багато шив для тих, кого радянська влада засудила через злочини, багатьох з них – зовсім безспідставно. На засланні важко працювали, одяг рвався, треба було його латати. Отак і минали дні у далекому Казахстані, а серце було у рідній Дубровиці. Тут залишилися троє менших дітей родини, їм допомагали добрі люди, рідня.

Згодом родину Павла Лося реабілітували. Однак, досі безневинні звинувачення, заслання, як незагоєна рана, ятрять душу посивілого дубровичанина, бо ж викреслено було із життя роки юності, родина хлопця зазнала великого морального тиску.

Був ще один важкий момент у житті цієї сім’ї. Брат загиблого міліціонера прийшов і підпалив хату Павла Лося. Гасити її не давали. Згоріла дотла оселя і все, що в ній було. У той час погорільців приютили рідні. Але голова родини сказав, що треба будувати дім, щоб не сидіти на шиї у близьких. Так і зробили.

У сім років востаннє бачила батька

Стася (так завжди у юності називали Анастасію Марківну рідні та друзі) дружила з Любою Лось, сетрою Михайла. Дівчатка були дуже близькі, разом сиділи за партою у школі. Якось Стася прийшла у гості до подруги і в її хаті побачила хлопця, якого раніше не зустрічала. Це був Михайло, який повернувся із заслання. Він працював вдома, по хаті були розкидані шматки тканини і нитки. Люба промовила: «Бачиш, Настю, не треба йти заміж за кравця, бо будеш отак, як я, за ним прибирать». А її брат додав, глянувши на гарну дівчину: «А ви постарайтесь». Стася сприйняла ці слова як жарт.

Стася (у дівоцтві Колотуша) виросла у сім’ї, яка теж зазнала чимало лиха. Її батько працював начальником пожежної частини міста. Коли дівчинці було сім років, у її хату прийшли невідомі молоді люди зі зброєю. Вони поставили дружину і чотирьох роздягнутих діток під стіною, наказали господарю  віддати зброю, вийти з хати і показати їм дорогу. Зброї у Стасіного батька не було. Господиня, відчувши лихе, дуже просила хлопців, що сама проведе їх у потрібне місце, діти почали плакати.

Анастасія Марківна згадує:

– Ми кричимо і плачемо, а один  з них виймає нагайку і вже хотів бить маму по спині. А другий його остановив і сказав, що  хватить їй і так бєди. Батька забралі, ми больш його не бачили. Кажуть, його і ще одного чоловіка розстрєляли на Березовій вулиці і закопалі в орв’яницькому лісі. Ми ніколі й не поплакалі на батьковой могилі, наші сльози були тільки з нами. Мати біласа, як пташка, розпитувала про батька, ждала його. Важко було ростіть нас матері.

Почуття, довжиною у 63 роки

Доля звела двох молодих, гарних дубровичан Анастасію Колотушу і Михайла Лося. Вони на той час вже зазнали у житті гіркоти.

Михайло та Стася побралися у 1957-ому. Анастасія Марківна з посмішкою пригадує їх зустрічі: «Йому було 27, а мені – 21. Яке тоді було ухаживаніє? До свадьби може поцоловалися три рази, більш було стидно. Три місяці знали один одного та й поженіліса. Я вже в торговлі працювала, бо вивчиласа в торговой школі. Як були «вєткі» (передвесільне дійство), то я чуть не опоздала, добіраласа з Бережніци, де робила в магазині. Женіх у хаті, а молода позже приїхала. Вже хотів мій Міша розвертаться да й іті додому».

Весілля справили на дві хати, як тоді було заведено.

Поселилися у чоловіка, там жив його брат з жінкою, сестри, свекор і свекруха. «Нам із кладовкі зробілі комнатку, – розповідає Анастасія Марківна, – тісно нам було, алє добре, міріліса. Вельми добра було свекруха. Я часом щось обідюсь на чоловіка, прийду до матері пожаліться. А вона каже: «Дочко, така дівоча доля, буть коло чоловіка, міріться, прістосовуваться. А міріться треба, пока сонце не зайшло. Миша тебе не б’є, от як таке буде, то я вже буду до вас втручаться… А так йди додому».

Зовсім скоро Михайло Павлович вирішив зводить власний дім. І знову ж таки в усьому допомагали молодятам батьки. Без них не справилися б у той час. «Чоловік старший, розумніший – каже Анастасія Марківна, – я йому не перечила. Його слово у хаті було головним. Але сімейний бюджет вела я».

Щонеділі подружжя з дітками йшло у гості до батьків Михайла. Там мати накривала стіл, спілкувалися, тішилися концертам, які ставили онуки. Мати у цій родині була дуже шанованою берегинею родинного вогнища. Завжди збирала коло себе дітей, онуків і правнуків.

Підростало троє діток у Михайла та Стасі. Двоє старших, дівчатка Тамара та Лариса. Декрет у той час був лишень два місяці, онуків няньчили бабусі. А вже молодшого братика Віталія гляділи старші сестрички. У вихідні Михайло Павлович завжди був з дітьми. Тамара Михайлівна та Лариса Михайлівна згадують: «Мама у неділю на роботі в магазині, а ми з татом, він нам і сніданок приготує, і на луг нас повезе, і на річку, посадить на велосипед і вперед, тато всьому нас вчив, давав нам завжди дуже багато душевного тепла. Ми любили з ним бути».

Михайло Павлович хоч і був стриманим і серйозним, завжди шанував свою дружину, помагав їй в усьому. Як була жінка недужа, то відправляв її чоловік на курорт, а сам лишався з трьома дітьми вдома. А родичам навіть не відразу і казав, що його  половинка поїхала відпочивати.

– Як часто вам чоловік казав слово «люблю»? – запитую в Анастасії Марківни. Вона сміється: «Нікогда в жизні, але помагав мені і про нас дбав. То я тепер можу йому сказать, що все одно  його люблю. Любов – турбота і прощення».

Вони крадькома ходили до церкви на Великдень, крадькома хрестили діток, але так і не повінчалися. Про це Анастасія Марківна дуже шкодує. Вона не уявляє жодного дня без свого чоловіка: «Хто я без нього? Тепер він мої ноги (жінка хворіє). Керую їм, що подати, що принести. Я вельми помалєньку йду. А я – його очі. Я хотіла б вмерті хоч на тиждень раньше, не представляю без його своєї жизні».

Обшивали Дубровицю і район

Багато років пропрацював Михайло Павлович у швейному ательє нашого міста. У сімдесятих роках став бригадиром кравецької бригади, де працювало вісім чоловік. Взагалі у той час в ательє трудилося чотири бригади з пошиття чоловічого одягу та п’ять – з пошиття жіночого. Гарні майстри своєї справи працювали у цьому побуткомбінаті: не лише кравці, закрійники, а й взуттєвики, перукарі, фотографи. Підприємство розцвітало. Тканини для пошиття привозили на будь-який смак. Замовлень було дуже багато. Добрими і щирими словами говорить Михайло Павлович про свого колегу і друга Миколу Миколайовича Дуку, також досвідченого кравця. Згодом Михайло Павлович став завідувачем швейного ательє, очолював цей підрозділ 25 років. За місяць, як каже ветеран праці, шив щонайменше чотири-п’ять костюмів та інший чоловічий одяг. А вдома також була швейна машинка, підзаробляв, шив хутряні шапки, які на той час були дуже модними. Михайло Павлович носив одяг, пошитий лише у власному ательє, так само і взуття, виготовлене дубровицькими майстрами, був патріотом своєї справи. Зарплату він віддавав дружині, але завжди мав і власні кошти, які додатково підзаробляв. Ніколи чоловік на скупився на покупки для рідних. В обід приходив додому, порався по господарству і знову на роботу, а у вихідні вдома робив звіти. Доньки пам’ятають, як часто батько розкладав на столі папери, мов учень зошити.

Прості, задушевні, приємні, щирі люди дуже тепло згадують спільно прожиті роки. У народі кажуть «На рушничок стати – повік друга мати». Друга і в горі, і в радості. Саме такі риси, таку підтримку знайшли Анастасія Марківна та Микола Павлович один в одному. А поряд у долі – діти, онуки та правнуки –  квіти їх життя, найдорогоцінніший скарб, вічна життєдайна сила, найбільша їх опора і надія.

Татовою крейдою, яку використовував господар у викройках, донька Тамара любила малювати завдання на дверях. Уявляла себе вчителькою, накинувши на плечі хустку, нею і стала. Шанують у районі заступника директора Дубровицького НВК «школа-ліцей» Тамару Михайлівну Будкевич. А донька Лариса, творча і креативна людина, трудиться у садочку №1 методистом. Лариса Михайлівна часто приглядала за меншим братиком, отож робота з дітьми їй припала до душі. Лариса Михайлівна каже, що не уявляє життя без свого найкращого колективу у «Теремку», без щебету діток. Віталій Лось трудиться у торгівлі. А онуки вже, як весняний цвіт по гілках, по світу роз’їхалися – гарні, молоді, цілеспрямовані. І  правнучки вже є у шанованого у районі подружжя Анастасії Марківни та Михайла Павловича. Хай і надалі зростає ця гарна родина в Україні, родина, народжена з великої любові та двох непростих доль.

«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається…». Так написано в Євангелії. Такі почуття я прочитала у подружньому житті шанованої дубровицької пари, яка разом 63 роки. Піклуватися про обраного супутника життя як про самого себе, служити одне одному, підтримувати та допомагати у будь-яких ситуаціях – і велике щастя, і великий обов’язок як чоловіка, так і дружини. Спасибі вам, Анастасіє Марківно та Михайле Павловичу, за такий приклад любові. Хай світло вашого родинного вогнища, ваших сердець ще горить і горить.

Люба КЛІМЧУК.