вівторок, 2 червня 2020 р.


Війна справжня та міфічна: про що
не розповідали радянські підручники
Незважаючи на декомунізацію, 9 травня в Україні продовжують відзначати перемогу СРСР у Другій світовій війні. Щоправда, кілька останніх років 8 травня влада відзначає «альтернативний» день перемоги – День пам’яті і примирення. Водночас традиційне радянське свято – День Перемоги 9 травня – також залишилося в офіційному і народному календарі.
Пропонуємо вашій увазі маловідомі факти про Другу світову війну, про які у школах не розповідали понад 70 років.


1. Нацистська Німеччина і комуністичний СРСР 1 вересня 1939 року розпочали Другу світову війну з нападу Польщі й поділу її території та інших країн. За рік до цього волиняни (а це і територія теперішньої Дубровиччини - ред.) збирали кошти для польської армії. В архівах збереглася фотографія, як у Луцьку святково передавали військове спорядження, куплене на зібрані гроші.
До червня 1939 року був оголошений новий збір коштів на будівництво військового корабля «Волинь» для польського флоту. Часті військові паради, підготовка до можливої війни відволікали населення від страждань та дискримінації за національною ознакою. Про це нагадували члени Організації українських націоналістів, які виступали за створення Української держави на своїй землі, тому що їх особливо переслідували.
У ніч з 1 на 2 вересня 1939 року польські каральні органи за підозрою у співпраці з ОУН арештували близько 10 тисяч українців. Паралельно було оголошено мобілізацію, і до Війська Польського було залучено 120 тисяч українців. 10-11 вересня над Луцьком з’явилися перші німецькі бомбардувальники. Таким чином, західняки першими розпочали боротьбу з нацистами у мільйонній польській армії.
2. 11 вересня у Червоній армії СРСР були утворені Український та Білоруський фронти для «визвольного походу» у Польщу. А вранці 17 вересня 1939 року радянські війська, за узгодженням з нацистською Німеччиною, перейшли польський кордон. Саме тому війська Рейху так і не зайняли Волинь, хоча встигали це зробити.
О 7:00 того ж дня керівник генштабу Вермахту Франц Гальдер видав наказ німецьким військам зупинитися на лінії Львів – Володимир-Волинський – Брест – Білосток. Для західних областей розпочався так званий «золотий вересень» 1939-го, який радянська влада підносила як свято визволення і писала, що місцеве населення радо це вітало. Насправді ж у перші дні «золотого вересня» розпочалися арешти всіх, хто належав до ОУН або просто критично ставився до нової влади. За міжнародним правом, цей «визвольний похід Червоної армії» був типовою анексією, а його результат – окупацією чужих земель.
Із 1939 до 22 червня 1941 року, українці зазнали масових репресій та тортур радянської влади, а з 23 червня 1941 року і до кінця перших двох тижнів липня 1941 року під час відступу радянських військ у тюрмах спочатку Західної України, а надалі на всій її території енкавесисти розстріляли понад 30 тисяч людей, які не встигли вивезти у концтабори.
3. Чисельність українців у арміях союзників складала: 6 мільйонів у Червоній армії, 120 тисяч у Війську Польському, 100 тисяч в Українській Повстанській армії, 80 тисяч в армії Сполучених Штатів Америки, 45 тисяч у військах Британської імперії, 6 тисяч у військах Франції.
4. Україна на третьому місці за кількістю втрат у цій війні – 8-10 мільйонів. На другому місці – Росія (14 мільйонів, хоч слід пам’ятати, що ця країна є багатонаціональною і людей власне російської національності у ній – меншість, так було і є нині). На першому місці – Китай (15 мільйонів).
5. Донедавна всі підручники з історії писали, що нацистський план «Ост» передбачав знищити не лише всіх євреїв, а й слов’ян: українців, поляків та росіян і звільнення життєвого простору для німців. Насправді плани щодо долі слов’ян на загарбаних нацистами територіях не передбачали повного їх винищення, а політика Третього Рейху щодо українців взагалі не була сталою і змінювалася залежно від ситуації на фронті.
Тривалий час оригінал плану «Ост» вважався втраченим, він складався з кількох документів, розроблених у різний час від лютого 1940-го до вересня 1942 року. Певний час план «Ост» був відомий за меморандумом експерта Міністерства окупованих східних територій Ергарда Ветцеля. Згідно з цим документом, йшлося не про знищення, а про виселення 65% західних українців, а решту хотіли поступово онімечувати.
Кілка десятиліть тому один із оригінальних документів плану «Ост» знайшов у німецькому архіві й оприлюднив Університет Гумбольдта. У ньому йдеться, що колонізація окупованих територій передбачала широке коло економічних та інфраструктурних перетворень – будівництво нових шосе, залізниць і навіть нових міст; також були визначені джерела фінансування цих проектів. План було розбито на п’ятирічки протягом 30 років після завершення війни.
План «Ост» розроблявся для післявоєнних часів, але так ніколи й не був затверджений остаточно, а в 1943 році його припинили розробляти.
6. «Друга світова» і «Велика Вітчизняна» – не тотожні поняття ані хронологічно, ані географічно. Радянський Союз довго підтримував міф – Велика вітчизняна війна, яка окреслювалася періодом 22 червня 1941 – 9 травня 1945 років. Таким чином, СРСР звертав увагу суспільства лише на період оборони від нацизму лише території Радянського союзу. Але водночас приховувалося, що Сталін і Гітлер спільно розпочали Другу світову війну з нападу на Польщу, а також були агресорами щодо України та країн Балтії.
Після договору у Рапалло у 1922 році аж до травня 1941 року Радянський Союз надавав величезну допомогу Німеччині. І гітлерівці перші свої військові навчання проходили в Росії. Участь України у Другій світовій війні не обмежувалася протистоянням СРСР та Німеччини у 1941-1945 роках. Ми були бездержавним народом, а тому наші співвітчизники проти нацистів воювали у складі 7 армій - в Червоній армії, Українській повстанській армії, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США.
7. Гітлер назвав битву за Київ найбільшою битвою в історії світу. Оборона Києва у 1941 році тривала 72 дні – довше, ніж опір цілої Польщі у вересні 1939 року. Наприкінці вересня радянські війська були розгромлені, 665 тисяч червоноармійців, за німецькими даними, потрапили у полон. Перед відступом із Києва радянські підрозділи НКВС розстріляли політичних в’язнів, а 24 вересня 1941 року за допомогою радіокерованих мін підірвали сотні споруд у центрі міста. Вибухами було зруйновано 324 старовинні будинки Хрещатика, тисячі киян загинули, 50 тисяч лишилися без даху над головою. Нацисти використали зруйнування центру Києва як привід для звинувачення у його руйнуванні євреїв і незабаром почали їх масово знищувати у Бабиному Яру.
8. 1-2 березня 1943 року у відповідь на дії радянських партизан німецькі та угорські підрозділи розстріляли декілька тисяч мирних мешканців та спалили майже всі будинки в селі Корюківка на Чернігівщині. 9 березня 1943 року нацисти зібрали всіх мешканців села і живцем їх спалили. Упродовж 3-х днів вони вбили 6700 людей, спалили 1290 будинків. Таким чином, саме українська Корюківка, а не білоруська Хатинь, було найбільшим поселенням в Європі, яке дотла знищили разом з усіма жителями німецькі карателі. Однак чомусь радянське керівництво символом найбільших гітлерівських звірст зробило Хатинь. А Білорусія з огляду на цей факт аж до розпаду Радянського Союзу забезпечувалася товарами першої необхідності за особливим статусом.
9. Під час наступу радянських військ у 1944 році їх командування розпочало тотальну мобілізацію цивільного чоловічого населення на території України. Новоутворені польові військкомати забирали на війну навіть 16-17-річних юнаків. Українців без належної підготовки використовували як «гарматне м’ясо». Адже комуністичний режим усіх, хто жив під нацистською окупацією, розцінював як зрадників. Часто у бій вони йшли без зброї і у цивільному одязі, за що отримали назву «чорносвитники», «чорна піхота».
10. Із вигнанням нацистів з України 28 жовтня 1944 року наша країна не отримала волі, а відбулася зміна німецького окупанта на радянського. Результатом відновлення радянської влади на українських землях стали масові репресії та депортації сотень тисяч українців, поляків та кримськотатарського народу, смерть від масового голоду у 1946-1947 роках.
Після вигнання нацистів з України на її території вся військова потуга була спрямована проти національно-визвольної боротьби ОУН і УПА. Багато повстанців, опинившись у скрутному становищі, правдами-неправдами, щоб вижити, мобілізувалися у радянські війська й разом наближали перемогу. Згодом у 1945 році каральні органи НКВС багатьох з них за націоналістичне минуле кидали у концтабори.
Наша газета також розповідала про одного з таких ветеранів, на жаль, нині вже покійного Дениса Івановича Щура. Чоловіка було позбавлено всіх військових нагород і він пройшов радянські спецтабори за типовим на той час звинуваченням «за зв’язок з українськими націоналістами». До речі, нагороди ветерана так і не знайшлися навіть після його реабілітації.
Таких «подвійних ветеранів» було дуже багато, але радянська влада про них не згадувала навіть у рамках головного пропагандистського радянського свята «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». І сьогодні на телеканалі «Інтер» звучить «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» - цей заклик-клятва, що стосується увічнення пам’яті громадян СРСР, які загинули у роки «Великої вітчизняної війни». А серед забутих у радянський період були військовополонені, інваліди війни, жертви Голокосту, остарбайтери, учасники так званих «прикордонних конфліктів».
За матеріалами Лесі Бондарук з Українського інституту національної пам’яті підготувала Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар