Життя-шиття

Анни Покидько

У сімейному гардеробі Анни Покидько з Берестя майже немає одягу, до якого вона не доклала б руки. Та й у шафах замовників красуються створені нею вбрання. Ось уже 25 років завдяки своїй фантазії та вмінню кравчиня втілює найсміливіші дизайнерські бажання клієнтів, шиє сумки та ремонтує речі. І зараз  не уявляє, що могла б займатись чимось інакшим. Хоча колись плани були зовсім не такі.

У дитинстві пані Анна не проявляла до шиття жодного інтересу – суконь для ляльок не творила і ескізів не малювала. Та й у родині ніхто не пішов цим шляхом. Батьки все життя трудилися в колгоспі. А вона після закінчення дев’ятого класу дуже хотіла стати вихователем. З подружкою завезла документи в Сарненський  педколедж. І поки чекала екзаменів мама мудро підказала: «От вивчилася б на швачку, шматок хліба мала  завжди». Так і зробила. Три роки освоювала кравецьку науку в Березнівському училищі. А на четвертий – найкращих учнів відбирали на курс закрійників. І серед них була й моя співрозмовниця. Отак випадково почалась її історія любові до шиття.

«І про це ніколи не шкодувала. Життя не завжди балувало. Бувала скрута і непрості моменти. Мати й батько рано померли. Допомоги не мала. Потім склалися так обставини, що залишилась сама з трьома дітьми. І в будь-якій ситуації моя справа виручала. Видно, Бог наперед знав, що буде так важко, тому й подбав про мене», – розповідає жінка.

Будучи в декреті з трьома дітьми, працюючи кондитером в райспоживспілці, кухарем в школі, пані Анна не полишала ножиць та голки і приймала замовлення вдома. Поєднувала кілька робіт, стараючись всюди встигнути. Були періоди, коли вона трудилась майстром цеху на сарненському підприємстві з виготовлення чохлів на меблі та швачкою в ательє в Дубровиці. І весь час в її душі зріла мрія – відкрити власну кравецьку справу.

«В голові  роїлись думки: а може не зможу, а може не буде попиту. Та й коштів на це не мала. Тому наважувалась довго. А потім мені підказали, що в сільській раді є нагода винайняти приміщення. В центрі зайнятості закінчила курси для підприємців-початківців. Освоїла основи бізнесу і відкрила ательє. Виявилось не так страшно, як здавалось. Люди одразу почали приходити. Без роботи не сиділа. В будь-якій справі головне зробити перший крок. А ще щиро молитись та вірити, що все вдасться. І це обов’язково станеться».

Сім років пропрацювало ательє майстрині в Бересті, де разом з нею надавали послуги ще дві швачки. Туди звертались не тільки з села, а й з різних куточків  району. Дві вишиті сорочки та сукня поїхали навіть до Італії, аби на чужині зігріти душі земляків частинкою рідного колориту. Не відмовляла пані Аня, коли хтось просив відкрити секрети кравецького фаху. Жінки хотіли навчитись шити для себе, тож вона радо допомагала їм в цьому.

З недавнього часу жінка облаштувала затишну майстерню вдома. Незліченна кількість котушок з нитками, згортки тканин, речі, які чекають її рук, готові вбрання – все це створює її особливий творчий світ, де кравчиня почувається, як риба у воді. Ну і звичайно, на чільному місці – швейна машинка, має таких помічниць аж чотири.

«Про це в студентстві й мріяти не могла. Тоді купити машинку  було дуже складно. В магазинах їх не продавали, тож привозили по запчастинах з інших міст або країн і збирали на квартирах. Саме там на другому курсі купила свою першу радянську «Чайку». Вірно прослужила вона мені довго. Зараз служить іншій жінці, якій її віддала».

За більше двох десятків років роботи, чого тільки не доводилось шити та ремонтувати кравчині. Їй під силу все – від елегантної випускної сукні до шуби, від рюкзаків до покривал та гардин. При чому за стільки часу прикрих моментів з безповоротно зіпсованою річчю не згадує.

«Зараз серед жінок популярно перешивати намітки (колишня домоткана лляна тканина). З них виходять оригінальні блузки, спідниці та плаття. Сучасні наряди з колоритною особливістю. А ще дають нове життя шубам. Не хочеться йти і купувати верхній наряд за 10 тисяч, коли в шафі він вже є. Правда, колись були популярні широкі і довгі. Їх укорочую і перешиваю по фігурі. Завжди раджу,  що краще підійде і яку родзинку додати. Часом якась невеличка деталь кардинально змінює образ. За роки практики зрозуміла одне – немає жінок з негарними фігурами, не всі просто вміють правильно підібрати одяг. Вдалий фасон може приховати недоліки і вигідно підкреслити переваги. Все обговорюємо наперед. Зазвичай замовниці приносять фотографії з Інтернету, і за цим зразком шию вбрання».

За модними тенденціями жінка не слідкує. Вважає, що головне, аби наряд підходив людині, і в ньому було комфортно. Таким принципом користується і у своєму гардеробі. Вона майже не купує одяг в магазинах. Хіба що взуття. Все інше – справа її рук. Бо ж якщо ти швачка, то дуже хочеться, аби все пасувало ідеально, так, як ти собі вималювала в уяві. Та й виходить значно дешевше. У її шафі зібралась вже ціла колекція з кількох десятків власноруч створених суконь. На кожне свято – радує себе новою. Як і тішить доньку та синів гарними обновками.

Також пані Анна створює еко-сумки з цупкої тканини. «Зараз пакети кругом. Викидають їх на смітник, потім літо палять, а ми дихаємо поліетиленом і пластиком. Я пам’ятаю, колись користувались паперовими і тканинними торбинками. І було зручно. Краще мати одну сумку, ніж гори пакетів. Я стараюсь сама відмовитись від них, і допомагаю в цьому своїм клієнтам».

Згадує кравчиня, що доводилось шити рюкзаки для АТО. Попросили зробити з брезенту сім великих наплічників для військових, в яких вони переносять екіпірування.

«Ми лягаємо спати і встаємо спокійно. Без страху і вибухів навколо. Можемо працювати, виховувати дітей, радіти дрібницям і тішитись довгожданим сонечком під мирним небом. Поки ці хлопці воюють і охороняють наш спокій. Війна показала цінність миру і пробудила патріотизм. Тому також приносять мені блакитну й жовту тканину і я роблю прапори», – додає жінка.

В ці непрості коронавірусні часи вона вдячна  Богу, що має достатньо роботи. Кожного дня працює з ранку до вечора. Пошила за карантин біля тисячі захисних масок найрізноманітніших кольорів. А коли очі та руки втомлюються біля машинки, йде відводити душу на город чи в квітник. Квіти додають барв у її життя.

«Моя робота – моє улюблене заняття, моя душа, моє натхнення. За неї не перестаю дякувати Господу. Якщо декого напружують робочі будні, то я свої люблю. Коли в житті трапляються якісь неприємності, то як тільки сідаю за машинку – розслабляюся, й усе роздратування зникає, – наостанок говорить кравчиня. – Потрібно любити те, чим займаєшся. Лиш тоді відчуваєш себе щасливим. І хочеться ще більше творити красу, яка, як відомо, рятує світ».

Леся КОНДРАТИК.