вівторок, 2 червня 2020 р.


Дарина Кухар:
«Таких, як я, тут дуже мало…»
Спілкування з талановитою Дариною Кухар завжди додавало мені гарного настрою і нових вражень. Вдячна цій Красуні за співпрацю з «Дубровицьким вісником», за цікаві розповіді про життя рідної школи та села у часи  навчання у Висоцькі ЗОШ. Непересічна, по-дорослому мудра дівчина, одна з найкращих випускниць Дубровиччини минулого року – тепер студентка престижного вишу. Вона вивчає іноземні, грає у баскетбол, працює, багато пише, веде свій блог в Інстаграмі і… Про все у нашому інтерв’ю. Як живе сучасна талановита студентка?



Даринко, здається, ніби вчора був випускний, а нині ти студентка найпрестижнішого вузу України. Який він, перший рік навчання, для тебе?
Навчання в університеті Шевченка – це виклик. Це реально тяжко. Я мріяла вступити сюди на факультет журналістики, на іноземну філологію не сподівалася. Але змогла стати студенткою факультету «німецька мова та переклад» (дуже престижний факультет). Перші два тижні мого студенства я думала: «Вау! Навчаюсь в Шеві (то ми так модно кличемо нашу альма-матер)». Наступні два: «Важко, але так буде лише спочатку». На шостий тиждень я зателефонувала мамі з проханням забрати документи. Так почалося моє життя в Києві. Перший семестр – суцільна помилка і депресивний стан. За результатами тестів, які ми писала після посвяти, я потрапила в сильну групу – а отже зі студентами, які готувалися до вступу в Німеччині чи супер-школах великих міст України (Харкова, Дніпра, Одеси і, звісно, Києва). О, київських у нас дуже багато. Проте з мовою Гете у мене завжди все було добре. Англійська – інша справа. У моїй найрозумнішій групі усього першого курсу на філології, на найпрестижнішій та найскладнішій спеціальності, у найліпшому виші країни ця мова була на рівні С1. Це майже рівень корінних британців, котрі з дитинства не чули іншої говірки. Отут справжнє фіаско. Я не вчила англійської ніколи. Ні в школі, ні навіть самостійно. Це – мій найбільший прорахунок. Мій конкретний недолік. Лише у цьому я, учениця Висоцької ЗОШ, поступалася іншим. Коли я підійшла до викладачки і розповіла про цю ситуацію, вона здивовано відповіла: «Это не мои проблемы, решай сама…». Я не знаю, як так вийшло, але у мене одногрупники мають по 19-20 повних років. Мені 17. Вони розповідають, що вступали не одразу після школи, вчили мову на курсах…
Знаю Тебе як людину, яка вміє боротися. Як підкорювала  англійську?
Інтенсивні курси вивчення англійської, самостійна робота в цьому напрямку дали свої плоди. За три місяці мені вдалося однокурсників наздогнати і скласти іспит на високу четвірку. Моя викладачка оцінила сам екзамен у максимум, але оцінки у вересні потягнули донизу. Тому так. «Найбільший прогрес, який ми спостерігали», – це я почула після сесії. Тепер я не боюся цієї страшної, на перший погляд, англійської мови. Вона легша за німецьку. Англійською зараз здебільшого займаюся онлайн, але це теж багато коштує у столиці. У другому семестрі багато предметів нам ведуть англійською чи німецькою. Українську почуєш хіба-що на «Мові професійного спілкування». Але я вже не жалкую. Буду знати п’ять мов по закінченню університету: німецька філологія та переклад, англійська мова, третя західноєвропейська – іспанська, французька або швецька. Третю оберемо групою на другому курсі і почнемо вчити, більшість хочуть іспанську, а я за швецьку. Перспективи дуже приваблюють. Є шанс поїхати навчатися в Німеччину на другому або третьому курсі. Але треба, щоб був середній бал мінімум 75. У мене 85 зараз, нема проблем. Взагалі на курсі у філологів найвищий бал 91, але мене вниз потягла англійська. Все в моїх руках.
Знаю, про Твоє велике хобі – баскетбол. А правильніше сказати, це велика частина твого життя. Андрій Сабан, ваш тренер з Висоцька, – надзвичайно талановитий наставник, зумів навчити вас баскетболу не гірше, як у спортивних школах. Яке місце у Твоєму житті нині займає спорт?
Так, баскетбол – моя велика любов та пристрасть. І тут, в університеті, цей вид спорту – мій супутник життя. Нас якось на потоковій лекції запитали, хто хоче займатися в спортивних секціях, я підняла руку. Дізналась, де спортзал наш і як знайти тренера, показала йому свій спортивний розряд, розповіла про досягнення. Але він захотів подивитись, як я обігрую, кидаю м’яч. Все показала, похвалив, почала грати. На секцію з баскетболу я записалася у першу суботу жовтня. Я входжу в основну стартову п’ятірку команди вузу, поруч з дівчатами, які професійно займаються з 5-ти років. Тренер каже, що мій баскетбол схожий на хлопчачий. А це, на його думку, найвищий рівень майстерності.
Отож, в неділю показала тренеру, що вмію в баскетболі. В понеділок прийшла на перше тренування збірної КНУ, до дівчат з четвертого курсу. Було страшно, але вже за три тижні прийшла перша перемога, перші медалі зі столиці та престижних турнірів. Зараз ми граємо за Всеукраїнську баскетбольну студлігу. Приємно, що спорт у нашому університеті починає розвиватися більше. Багато нових тренерів. Вчасно я сюди втрапила. Маємо мінімум дві офіційних гри на тиждень. За те, що граєш, дають бали до стипендії, але я їх не використовую, забагато мороки і треба купу документів. Для мене баскетбол – це вид релаксу, здоров’я і для тіла, і для душі. Дякую Андрію Романовичу Сабану, що навчив мене достойному баскетболу, бо тут високий рівень, абищо не проканало б.
Скільки коштів потрібно студентові на місяць, аби прожити у столиці?
Розкажу про себе. Для мене особисто, не менше 6000 тисяч гривень на місяць. Я усвідомила, що сума чимала. Аби батькам не було в напряг, пішла працювати. Зараз моя зарплатня складає близько 6000-7000 тисяч гривень на місяць. Але мама з татом звісно ще надсилають мені матеріальну допомогу. Чимало грошей витрачаю на курси мов. А ще – проїзд, книги, одяг та їжа, купую недешеві підручники, наприклад, по 700 грн. віддаю за книги німецькою мовою. Щоправда, є частина безкоштовних підручників. Київ – дороге для проживання місто. Я влаштувалася працювати викладачем у центрі підготовки до ЗНО. Допомагаю молоді підготуватися до ЗНО з української мови.
Як традиційно проходить робочий день студентки Дарини Кухар?
7.00 – підйом. Снідаю, прибираю кімнату, вчу те, що не встигла ввечері, готуюся до роботи, збираюся і йду на 13.00 на пари (але з дому виходжу о 12.00, бо то не Висоцьк, трохи їду). В університеті – до семи, потім – тренування. Лечу, як пуля. Приходжу в гуртожиток близько 22-ої десь, вечеряю і починаю опівночі вчити, до третьої або четвертої ранку. Це якщо без роботи, а робота – в ті дні, коли нема тренувань, або коли вони зранку, або коли пари до 17.20 (це рідко), а не до 19.00. Ну і на вихідних, у середу та п’ятницю працюю. У суботу та неділю прокидаюся о 8-ій, коли пощастить, о 9-ій. Але якось по-іншому тут ніяк, тому, хто хоче в Шеву, треба бути обережним. Вільний час мені тільки сниться за тих чотири години, доки я сплю.
Які твої найголовніші життєві поради абітурієнтам?
Абітурієнтам раджу тверезо оцінювати свої сили і вміння, обирати ту професію, яка подобається, не керуватися лише тим, яка зарплатня. У будь-якій справі можна стати професіоналом і мати гори золота. Тобто, тут мало допомоги. Навіть не завжди завдання скажуть, аби раптом балів не було більше, ніж у них. Багато показухи і пафосу. Але всюди є і хороші люди. Мені вдалося знайти спільну мову з дівчатами на баскетболі. Дуже привітні і щирі. Також сусідка у кімнаті хороша, і більшість студентів саме моєї групи (нас 10). Друзі є, правда, небагато. Дуже тут всі борються за себе, мало простих.
Пригадую свій перший рік навчання у Львові, я дуже сумувала за мамою та Дубровицею. Напевно, кожній людині потрібен час для звикання, для освоєння в новому середовищі…
В першому семестрі телефонувала мамі по сто разів на день, зараз один раз, буває, два. Це не через те, що я вже не сумую – через те, що постійно зайнята. А от в першому семестрі я дуже потребувала маминої підтримки, голосу, жартів, сміху. Хоча перший семестр я теж працювала, грала і в баскетбол, і все інше. Багато плакала тоді. Через інциденти на квартирі, де жила, дівчата любили розважатися, а не вчитись. Ще й англійська ця в універі. Все наклалося одне на одне. Перші місяці у Києві. Хто підтримає краще від мами? Я сумую за гойдалкою вдома в дворі, багато спогадів теплих про Висоцьк, про рідну школу, про чудових вчителів. Безмежно сумую за батьками, люблю їх дуже і безмежно вдячна за все. Мама про мене дуже піклується, якби могла, то  щотижня, певно, передавала б мені смаколики, але я кажу, що не варто. Однак, вона часто шле мені на «нову пошту» улюблені биточки і пиріг.
Так, для навчання і відпочинку дуже важливо, які у тебе сусіди по кімнаті. Бо від цього залежить комфорт, спокій, умови для підготовки до пар. Як вирішилася твоя ситуація з квартирою?
Коли щойно приїхала навчатися до Києва, то питання з житлом вирішити непросто. Спочатку, ми понадіялись на гуртожиток, але нас підвели. Дівчат, з яким ділила квартиру, знайшла за день до початку навчання через рієлтора. У двокімнатній квартирі  ми жили четверо. Непоганий район Києва. Моїми сусідками були студентки з університету культури та мистецтв. Так би мовити, творчі люди. Співали Поплавського і Вінника посеред ночі. Я ніколи не бачила, щоб вони готувалися до пар. Мою домашню їжу без просу брали, мій одяг. З дому їм нічого не передавали з продуктів. Ну хоча б попросити можна? Жодних правил етикету спільного проживання для моїх сусідок не було. Не звикла я до такого. На щастя, зараз з житлом все добре, бо завдяки своєму тренеру я отримала місце в хорошому гуртожитку, одну з найкращих кімнат.
У пісні є такі гарні слова: «Як тебе не любити, Києве мій?». Ти закохалася у місто каштанів?
Ооо, це пречудове місто, краса всюди та й годі, милуюся щодня. Все б пофотографувала і виставила б у соцмережах, але не можу так багато. Усім би мої очі зараз, і не страшно тут, у столиці. Велике, але комфортне, класне місто. Не треба боятись жити і навчатися у Києві, я навіть не губилася тут. Просто разочок квартиру переплутала десь у вересні. Але з ким не буває.
Можливо, ти поділишся мріями із читачами нашої газети, а ми всі побажаємо, щоб вони обов’язково збулися.
Хочу, щоб одного разу німці не зрозуміли за моєю вимовою, що я не їх співвітчизниця, тобто хочу вдосконалити мову. Але це не про те, що я не люблю Україну. От просто тут, у виші,  трохи стикнулася з таким незрозумілим ставленням: «Ти з села? А як ти сюди попала?». Це від викладачки почула. Занижувала мені оцінки, бо я в Німеччині не була і батьки не мільйонери. Дуже вже вона несправедливою до мене є, бо таких, як я (випускниця звичайної сільської школи), на нашому факультеті справді дуже мало. Але я все зможу. Перемога буде за мною! Колись я надішлю цій викладачці відео з Берліна і розкажу німецькою, як там, у Дойчланд. У нас паркуються під універом студенти. А я на метро. Романтика, є коли подумати і музику послухати. Передусім хочу досконало вивчити мову! А інші мрії поки що не такі важливі. До речі, я змінилася. Тато каже, що дуже постаршала, може, він має рацію, вже не боюся так, як раніше, висловити свою думку, вказати на несправедливість, помилитися, перепитати.
Від всіх читачів газети щиро бажаю Даринці перемог у навчанні, спорті, і, звісно, хороших людей поруч. І щоб німецька з її вуст звучала так, як мріє дівчина. На шляху до Європи Україні потрібні такі талановиті молоді спеціалісти. Щиро дякую землячці за спілкування і сподіваюся, що далі буде…

Люба КЛІМЧУК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар