вівторок, 2 червня 2020 р.


Життя у ритмі танцю

Мистецтво танцю нікого не залишає байдужим. А особливо  щире захоплення викликають па у виконанні юних танцюристів. Напередодні Дня захисту дітей розповім про дівчат, які підкорюють не лише районну сцену, а й паркети по всій Україні. Берестівчанки зачаровують глядачів елегантними бальними рухами, за що зібрали у своїй колекції десятки нагород.











На знімку:
Катерина та Софія з тренером Володимиром Колісніченком.

Отож знайомтеся – семикласниця Катерина Присяжна. Вже 4,5 роки спортивно-бальні танці – невід’ємна частина її життя. А почалося все завдяки хореографу Володимиру Колісніченку. Тренера запросили у Берестя мами, аби їхні діти творчо розвивались. Він погодився. І ось упродовж кількох років долучає до цього мистецтва наших хлопців та дівчат, тренуючи їх спершу в селі, а тепер у Дубровиці.
«Спочатку не планувала, що зайду так далеко – їздитиму на професійні змагання і стану юніором. У вісім років навіть до кінця не розуміла, що собою являють бальні танці. В Інтернеті подивилась, що це дуже красиво і граційно. Захотілось відкрити для себе щось нове. Спробувала, і мене захопило», – розповідає дівчина.
Якийсь час вона  виступала сольно. Допоки  на гурток не прийшов Стас Жакун з Колок. Їх тренер поставив в пару і відтоді (за виключенням певного періоду) вони разом підкорюють паркет у ритмі вальсу, танго, самби, ча-ча-ча і т.д. Особисто Каті більше до душі спокійні та ніжні танці. Хоча із задоволенням виконує й запальну та драйвову латину.
До карантину танцівники мали два-три заняття на тиждень. Перед конкурсами робота ще активніша. Як і в будь-якому спорті, не завжди буває просто. І за кожним виступом на сцені ховається наполеглива праця юних спортсменів.
«Наші тренування дуже інтенсивні. Спочатку розминка, потім працюємо над технікою. А ще на додачу навчання, уроки, концерти та активності в школі. Звісно, такий ритм інколи втомлює. Та якою б виснаженою не виходила із залу, я почуваюсь щасливою. Танці  заряджають мене позитивом, виховують характер, прагнення до перемоги в будь-якій справі. Роблять справжньою леді – жіночною та граційною. І для здоров’я, фігури та гарної осанки це дуже корисно. Тому ніколи й думки не виникало покинути улюблене заняття. Навпаки хочеться розвиватись і досягати більшого. Навіть зараз, на карантині, стараюсь кожного дня самостійно займатись. Хоча вже дуже скучила за тренуваннями».
У бальні танці можна закохатись лиш завдяки  розкішним нарядам. Тут важливі не тільки витончені рухи, а й образ танцівника. Адже він привертає увагу суддів, а отже є складовою перемоги. І якщо найменші бальники можуть виступати в одязі без вишуканостей, то старші мають зачаровувати красою нарядів і яскравим макіяжем.
«На змаганнях зовнішньому вигляду приділяють велику увагу. Якщо конкурсант виглядає не за вимогами, можуть знизити бали. Є навіть спортивний комісар, котрий слідкує за зачіскою, взуттям, нарядом танцівників. І якщо щось не так, дає зауваження, або взагалі може не допустити до продовження участі у змаганні. На підготовку та  створення образу йде багато часу. Але ті кілька хвилин, проведені на паркеті, варті всіх зусиль. Це шквал радості та захвату від того, що тобі аплодують, а значить твоя робота не була марною».
На рахунку танцівниці близько трьох десятків змагань, багато дипломів та медалей. А ще маленьких та великих кубків, котрим відведена окрема полиця. Однак найбільше Катя гордиться кубком з Різдвяного балу-2018.
«Це щорічний фестиваль, де збираються майже півтори тисячі учасників з усіх куточків України. Приїжджають навіть із закордону. Тому було приємно отримати головний кубок серед сильних професійних спортсменок у моїй категорії. Це стало для мене  величезним натхненням. Ведучим та суддею події був Влад Яма. Мала нагоду на одному із змагань бачитись там і з Оленою Шоптенко».
Загалом, розповідає Катя, конкурси бувають різні – у містечках і обласних центрах, з великою конкуренцією і не дуже. Але завжди це гарні події з прекрасною музикою та фотозонами. На них приходь звичайні глядачі, аби насолодитись святом грації та краси.
Не з кожного змагання вдається повертатись з перемогою чи призовим місцем. Тому питаю, як спортсменка відноситься до невдач?
«Ставлюсь до цього спокійно, тому що це перш за все досвід. Мені важливо показати свій рівень, побачити помилки, щоб надалі їх виправити з хореографом, навчитись новому. Можливо, перейняти щось від дівчат, які здобули першість. Я собі сказала, що танці – це спорт, а в спорті бувають злети і падіння. Головне не падати духом. Адже інколи від поразки можна отримати більше мотивації, ніж від перемоги», - по-дорослому розмірковує семикласниця. У будь-які моменти вона вдячна за підтримку батькам та хореографу.
Цікавлюсь, чи дуже строгий тренер Володимир Колісніченко.
«Він в міру вимогливий, тому дуже хороший викладач. Знає, як правильно пояснити і в нього легко вчитись. Допомагає і вірить в нас. Тренер хоче, щоб ми досягали гарних результатів, і старається для цього зробити все. Завжди дає поради і настанови. Наприклад, щоб глядач бачив тільки легкість рухів та нашу посмішку на паркеті, навіть якщо щось дається важко або трапляється екстремальна ситуація. А таке буває часто у конкурсантів – щось падає, вилітає пір’я з сукні, зачіска розплітається, сережки злітають і т.п. Я якось через поспіх погано  застібнула взуття. І хоч воно спадало, таки дотанцювала».
Окрім хореографії, Катерина захоплюється фотографуванням. Любить «ловити»  на камеру краєвиди та красиві кадри природи. Від школи брала участь у фотоконкурсі, де серед багатьох учасників в Києві зайняла друге місце. Срібло їй принесла світлина присипаної снігом калини. А ще вільний час, якого має не так і багато,  проводить за читанням. Нещодавно дівчина отримала титул «симпатія глядача» на конкурсі «Книгоманія-2020». Питаю, яка література найбільше їй до душі.
«Подобаються книжки, які чомусь навчають, з яких можу взяти для себе корисне. Серед улюблених – «Дівчата можуть все». Це книжка про жінок, які досягли висот в різних сферах, наприклад, в шахах чи балеті. На таких хочеться рівнятись і їх наслідувати».
Ще однією берестівською  перлинкою є одинадцятирічна Софія Зарченко. На перше заняття з хореографії маленьку Софійку у п’ять років привела мама. Це заняття їй дуже полюбилося. Тоді родина дівчинки мешкала в столиці.
«Потім так склалося, що ми повернулися додому, в рідне село Берестя. Однак  маму не покидала думка, щоб я знову танцювала. А оскільки в нашому районі танці ніхто не викладав, вона зі своїми близькими знайомими запросила вчителя з Рівного. Так в моє життя повернулось улюблене заняття, –ділиться дівчина. – Коли вперше побачила, як танцює наш викладач, була вражена, наскільки це красиво. Хотілось чимскоріш й собі так навчитись. Але це виявилось не так легко: три рази на тиждень були заняття, пізніше індивідуальні уроки. Тренер завжди кожен наш крок і рух відточував до ідеальності. На карантині щодня їх повторюю, але це зовсім не те, коли працюєш з вчителем і він бачить та виправляє твої помилки».
За майже п’ять років занять спортивно-бальними танцями Софія може пишатися чималою кількістю нагород: має 25 кубків та 27 медалей за перші та другі місця.
«Де ми тільки не були: в Рівному, Тернополі, Львові, Києві, Полтаві, Житомирі, Луцьку... Особливо  згадуються конкурси в Одесі та Ізмаїлі. Це міжнародні змагання, де виступали дуже сильні учасники з різних країн. Наш тренер зазвичай нас реєструє на ті змагання, де багато конкурсантів. Наприклад, в Одесі було 1700-от», – продовжує танцівниця.
А от найбільш пам’ятними для Софії стали  нагороди, отримані  в Житомирі, адже дались їй непросто.
«Посеред танцю розірвалась застібка на туфлі. Я ледве дотанцювала. На очах вже стояли сльози, які насилу вдалось стримала. Тоді одержала два перші місця. Коли мене нагороджували, плакали і я, і мама».
Спортсменці дуже хотілося б танцювати в парі. Однак хлопців займається таким  видом мистецтва значно менше, тому партнера знайти непросто. «Чомусь хлопці з цього сміються, хоча це теж спорт, який вимагає великих зусиль», – зауважує дівчина.
Сукні для виступів мама Софії шиє у знайомої  рівненської швачки. Та знає всі стандарти та правила створення подібного вбрання. Мама з донькою спочатку обирають фасон, колір і тканину, узгоджують це з тренером і віддають у руки майстрині. У колекції маленької танцівниці є вже сім красивих нарядів. Перед карантином пошили новий, однак його так і не довелось одягнути. Сподіваюсь, що зовсім скоро це вдасться виправити, і на паркеті спортсменка  засяє в чудовій обновці.
Своє танцювальне хобі Софійка поєднує із не типовими для дівчинки захопленнями. З недавнього часу полюбила футбол та бокс.
«З футболом познайомилася в школі. Тепер у нас є своя шкільна команда, в якій я граю. Дуже сподобався цей вид спорту. Також  в захваті і від боксу. Через пару занять мене перевели в старшу групу, де діти займаються по кілька років. Хвилювалась, аби все, що пояснює тренер, запам’ятати і схопити. Буду і надалі старатись не підвести його. Не знаю, вийде з мене футболіст, боксер чи танцівник, але поки всіма цими захопленнями я живу. І отримую від них багато вражень та емоцій, які словами не передати. Раніше думала, що коли виросту, стану хореографом. А тепер в роздумах. В танцях завжди мріяла навчитись новому, чогось досягти. Напевно,  всі танцюристи, які їздять по конкурсах і бачать, як інші стають чемпіонами України, цього прагнуть. Але дуже надіюсь, якщо все буде добре, з допомогою свого тренера Андрія Миколайовича в майбутньому зможу  поїхати  на змагання з боксу та спробувати  свої сили і в цьому виді спорту. Якщо хлопці не хочуть танцювати, то я буду боксувати».
Під опікою хореографа Володимира Колісніченка багато талановитих танцюристів. І про кожного можна писати матеріал. Приємно, що діти, які опановують танцювальну науку в маленькому містечку, гідно змагаються з вихованцями великих студій обласних центів. Все-таки талант і праця можуть чимало. А ще отримала задоволення від спілкування з позитивними, наполегливими та розумними не по роках дівчатами. Зичу їм підкорення нових вершин та здійснення всіх мрій та бажань.
Леся КОНДРАТИК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар