четвер, 25 червня 2020 р.


ХАЙ СІЛЬСЬКА МЕДИЦИНА
ЗМІНИТЬСЯ НА КРАЩЕ

Оксана Олександрівна Рока – кривицька сільська медичка. Так її здебільшого називають односельці. Іншими словами кажучи, вона сільська жінка з усіма клопотами, що їх несе кожна з них на своїх плечах. Те ж господарство: поле, город, свині, кури, гуси чи качки та всіляка інша живність. Усе, як у всіх, з тією лише різницею, що сільські жінки відповідають тільки за дітей, чоловіка та господарку, на власний розсуд розподіляють свій день, а в неї – на першому місці здоров’я земляків, сільський ФАП, а віднедавна вже амбулаторія Тож туди маєш добігти своєчасно, вділивши домашнім клопотам та родині недоспані нічки та ранки. Чоловік вже з цим змирився. А ще троє дітей – дві донечки й синочок. Це вже зараз вони підросли. А скільки уваги та ласки до цього мали розділити з сусідськими дітлахами. Бо у матусі вистачало снаги зігріти теплом свого серця кожного. Інакше в медицині не приживаються.
Клятва Гіппократа для неї – не просто слова. Вони – дійсно клятва! Після закінчення Криворізького медучилища пройшла гарний вишкіл в четвертій міській Криворізькій дитячій лікарні, у відділенні патології новонароджених. Різні випадки, критичні ситуації виробили в ній прекрасні фахові навики.
Однак через життєві обставини мусила повернутися додому. Спочатку працювала медичною сестрою в рідній школі. Згодом тодішній заступник головного лікаря Василь Романович Семеняка «зманив» її до ФАПу. Велику роль в становленні молодого спеціаліста зіграла й Малафей Наталія Михайлівна.
«Це чудовий лікар. І людина прекрасна. Довгий час вона очолювала мережу первинних медичних закладів району. Була нашим першим порадником. Позаочі ми любовно називали її «наша мама», - каже пані Оксана.
З великим теплом згадує й своїх старших колег Галину Леонідівну Стрельчук та Софію Адамівну Колоду з сусідніх ФАПів. Вони завжди підтримували та підказували в роботі.
А робота сільського медика ой непроста. Інколи, каже Оксана Олександрівна, вичерпавши всі медичні засоби, доводиться лікувати добрим словом. Адже під її опікою в більшості випадків – літні та самотні люди. А сердечного тепла хочеться кожному.
От і поспішає сільська медичка на виклики о будь-якій порі. Вдень ще раніше доїжджали в амбулаторію лікарі. Однак недугу не заплануєш. Вона може настати зненацька. І травми, і сердечні напади, і стресові ситуації. Яких тільки оказій не підкладало життя. І завжди мусиш бути на висоті.
«Буває, вхопила сумку, мчу на виклик, а в голові все рояться думки, що ж це може бути. Бо ж на дільниці знаєш майже кожного. А зробиш маніпуляції. І довго ще аналізуєш потому, чи правильно діяв, чи нічого не упустив. Полегшено зітхнеш, тільки, коли пацієнт піде на поправку. Бувають такі випадки, що сам довго відходиш. Найважче втрачати людей, боротися за їхнє життя і виявлятися безсилим», – каже жінка.
А медики – вони ж не боги. Не чарівники, що можуть повернути здоров’я змахом чудодійної палички. Тож в їх роботі бувають і темні полоси. Коли розумом ти розумієш, що нічим уже не зарадиш, а серце ще довго плаче від безсилля.
На щастя, таке трапляється дуже рідко. «Я схвально сприймаю реформи в медицині. Більше уваги звертається на профілактику захворювання, щоб не дододити його до критичних станів. Змінюється саме оснащення. Он яку красуню-амбулаторію отримали ми, мешканці поліської глибинки. Вірю, що незабаром у нас з’явиться й лікар на місці, який подібно до фельдшера знатиме достеменно анамнез недуги кожного свого пацієнта. Тоді й долати її буде легше».
А з вірою людина почувається окрилено. Ми вітаємо цю душевну жінку з прийдешнім професійним святом та зичимо, щоб її мрії про позитивні зміни в сільській медицині швидше втілилися.
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар