понеділок, 30 грудня 2019 р.


Тетяна Швайко: «Єдиний розумний спосіб навчати – це подавати приклад»
Молодь не охоче йде  працювати в село. Це ні для кого не секрет. Тому по-своєму непересічним став фестиваль «Молодість». Винуватцями дійства були 23 випускниці вишів, які у вересні вперше переступили поріг шкіл району у якості вчителів. З однією з них ми познайомились. Тетяні Швайко – 23 роки. Ще донедавна вона була студенткою Острозької академії. Нині ж сіє добре і вічне на уроках англійської у Мочулищенському НВК. А з цієї середи починає освоювати ще одну відповідальну роль – завуча з навчально-виховної роботи. Отож про вчительський фах, мрії та переживання вустами молодого педагога.


Розкажіть трішки про себе. Що надихнуло на професію вчителя?
Народилась у Сварицевичах. Там закінчила школу на відмінно. Далі університет – з червоним дипломом. Напевно, я належу до тих дивних людей, які у виборі професії не керуються розрахунком. Після навчання перебувала за кордоном на роботі. Саме там зрозуміла, що хочу займатися справою до душі. Гроші ніколи в мене не були в пріоритеті. Тож коли неочікуванно запропонували посаду педагога, не вагаючись приїхала. Я знала, що буду вчителькою в селі і це абсолютно не лякало. Навпаки завжди хотіла нею стати. Для мене вчительство – щось настільки трепетне, настільки сакральне. Бо маєш можливість «посіяти» хороше в дитині. Ми складаємось із знань, вражень, емоцій, нас формує наше оточення. Так і з дітьми. Запам’яталась фраза, яку взяла як гасло у своїй роботі: єдиний розумний спосіб навчати – це подавати приклад. Тому я сама стараюсь стати кращою. Адже розумію, що мої дії, слова, поведінка певним чином впливають на учнів. Є звісно свої труднощі. Не все так веселково, як здавалося на перший погляд. Але відчуття про помилковість вибору немає.
Держава, на жаль, не завжди гідно оцінює молодих спеціалістів…
Так і є. Молодь потерпає найбільше в грошовому плані. Бо прийшовши в школу, максимум на що може розраховувати – це «гола» ставка, без всяких надбавок. Маю друзів, які попрацювавши трохи, кидали вчительство і їхали за кордон. В мене вийшло навпаки. Не знаю, як буде далі, можливо теж розчаруюсь. Втім поки своє місце бачу тут, у школі.
Як це – опинитися по іншу сторону класу так би мовити? Які враження залишились після першого уроку?
Це все відбулося дуже спонтанно. Приїхала в розпал  навчання, через два тижні після початку. І мене одразу завели на урок, до якого я зовсім не готувалась. Не було ні підручника, ні конспекту. Але все пройшло добре і продуктивно. Вирішила використати безпрограшний варіант – форму гри. Дітям сподобалось.
Англійська – наука непроста. Як зацікавлюєте школярів? Можливо, є якісь лайфхаки?
Найперше, наводжу приклади з власного досвіду. Я мала можливість пожити за кордоном, і майже не знаючи тамтешньої мови, спокійно могла сходити до магазину, щось купити чи запитати.  Англійська – той універсум, який і в Африці здатен виручити.  Стараюсь все пояснити простими словами, придумуючи ігри та асоціації. Наприклад, у ролі допоміжних дієслів в мене виступають помічники Чіп і Дейл. Не зовсім методичні правила навчання, але вони працюють. І це для мене головне. Дітей можна зацікавити, багато залежить від вчителя. А щодо лайфхаків, в п’ятому класі дала домашнє завдання, щоб кожен перед ліжком гарненько вивісив алфавіт. І хочуть того чи ні, кожен день прокидаючись, будуть бачити його, і в голові обов’язково щось відкладеться. Це стосується і слів.
Вивчення будь-якої мови – процес тяжкий. І взяти цей «мовний бастіон» можна лиш терпінням і працьовитістю. По-іншому ніяк. Ні педагог, ні підручник, ні відео-урок не допоможуть в повній мірі. Вони звісно виконають свою місію. Втім поки сам не візьмешся за регулярну роботу, значного результату не буде. Потрібно весь час практикуватись. Мова швидко забувається. Навіть по собі бачу. В університеті знала трішки краще. Але діти тримають мене в тонусі. Багато працюю, в тому числі і над собою. Даю вивчити скоромовку, і сама ходжу та повторюю її, поки ніхто не бачить. Бо ж маю показати приклад.
Як гадаєте, молодість допомагає у вчительській роботі?
Я багаторазово ставлю себе на місце дітей. Бо ще поки свіжі спогади, сама не так давно була за студентською та шкільною партою. Згадую, які помилки допускали мої наставники, що мені не подобалось і що лякало. Дуже не хочеться, аби мої учні переживали подібні відчуття. Це допомагає оздоровити атмосферу на уроці, внести більше неформальності. Щоб не було цього – вчитель стоїть біля дошки з указкою, а учні відповідають, строго піднявши руку. В нас все відбувається вільніше.
Що намагаєтесь донести до вихованців?
Не всі можуть бути науковцями, головне – займатись справою, яка до душі. Важливе завдання школи, щоб діти вийшли з її стін не суперрозумними, а просто хорошими людьми. І в складних ситуаціях не забували про людяність і не розчаровувались в добрі.
А який Ви педагог – дуже строгий?
Я по своїй природі не можу бути строгою, бо дуже м’яка людина. Намагаюся сприймати дітей як собі рівних. Але не слід забувати про субординацію. Часом доводиться, як я жартую, вдягати чорний костюм і трошки втихомирювати.
Посада завуча в 23 роки – це дуже відповідально. Лякає вона чи навпаки сприймаєте з ентузіазмом?
І те, і інше. В мені завжди борються дві стихії. З одного боку, активність, бажання звернути гори, а з іншого – моя скромність і невпевненість. Це трохи заважає, бо посада вимагає бути лідером. А я лідер наполовину. І цю половину треба надолужувати. Є до чого рости. Це, напевне, той випадок, коли інші люди більше в тебе вірять, аніж ти сама. І їхні надії я повинна виправдати.
Чим живете поза роботою, які маєте захоплення?
Дуже люблю читати книжки, особливо історію. Взагалі, здається, що я народилась трошки не в тому часі. Мені до душі 50-60-ті роки 20 століття. Обожнюю ту атмосферу, вінтажні речі. Фільми про цю добу можу передивлюватись сотні разів. Знаю всіх режисерів та акторів. А ще захоплює британська культура. Мрія всього життя – побувати в Лондоні, побачити на власні очі Біг Бен, Букінгемський палац.
А про що ще мріється?
Відкрити свою школу. Хотілося б, щоб вона була неформальною, щоб навчальний процес був сповнений чогось нового і креативного. Щоб вчителі з учнями за чашкою чаю обговорювали небуденні речі. Мистецтво, наприклад. Виховувати смак до прекрасного – так важливо для загального розвитку. Але це захмарна мрія, яка напевно ніколи не збудеться. А з іншого боку, ніколи не кажи ніколи. Життя задихається без мети і мрії.
* Бліц-інтерв’ю з Тетяною:
Продовжіть фразу Рене Декарта: «Для того, щоб удосконалити розум, треба…».
Побільше читати. Всюди і все. Читання – той еліксир, та їжа, яка наш мозок тренує.
Улюблена книга...
Френсіс Скотт Фіцджеральд «Великий Гетсбі», а з української літератури – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, перечитувала її два рази.
Найкращий спосіб проводити вільний час…
Слухаючи себе. Якщо хочеться закутатись в ковдру, включити фільм і нікуди не виходити, бо цього зараз потребує внутрішній стан, так і робити. Не змушувати себе до чогось, не зраджувати своїх бажань.
Що цінуєте в людях?
Відповідальність, щирість. Не люблю  людей з подвійним дном. Але їх не так легко вирізнити. А ще скромність, щоб не було вихваляння і показової демонстрації своїх якостей чи якихось здобутків.
Яка музика поліпшує настрій?
Вінтажна, інструментальна. Дуже люблю джаз. Він мене завжди заспокоює і впорядковує думки.
Якби мали можливість, щоб змінили  б у світі?
Перше, що спадає на думку – зробила  б цей світ добрішим. Обставини, пережиті події роблять людей озлобленими, байдужими, зневіреними. І через призму цього вони дивляться на життя і оточення. Проблеми завжди є і будуть, час проходить, дні пробігають. І ми часто не встигаємо порадіти дрібницям, подихати на повні груди, насолодитись моментом. А в цьому і є смак життя.
Щастя це…
Здоров’я і радість моїх рідних. Для щастя насправді багато не треба.
Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар