пʼятниця, 27 грудня 2019 р.

Андрій Гриневич: «Чемпіоном можеш не стати, але хорошою людиною бути зобов’язаний»

У Дубровиці населення ледь сягає десяти тисяч. Невелике містечко, де всі практично знають одне одного: когось бачили в спільній компанії, хтось «в друзях» у соціальній мережі, про когось чули чи особисто перетинались. Живуть поруч звичайні дубровичани, а згодом виявляється – не такі вони й звичайні. Бо найцікавіше в цих «умовних» знайомствах те, що насправді ми не знаємо, що це за людина.
Андрій Гриневич в районі відомий як очільник фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Втім разом з цим він – футболіст, тренер діток, депутат і найголовніше – тато маленького синочка.  Напередодні Дня спорту знайомимось з ним більше.
Розкажіть нашим читачам трохи про себе.
Я родом із Золотого, там навчався в школі. Потім був Сарненський педколедж, який закінчив з відзнакою. Пробував вступати до Львівського університету фізвиховання. Але виявилось не все так просто, не за знання туди брали. Тож пішов працювати тренером боксу в себе в селі. У приміщенні початкової школи облаштував зал для боксу, в іншій кімнаті – тренажерку, стояли два тенісні столи. Топили грубки, і займалися з молоддю спортом. Але мені дали зауваження, що це аварійна будівля і не варто там щось робити. Ще якось було – орендував кафе у райспоживспілки (де зараз заклад «Золоте»). Поставили з хлопцями столи і теж грали в теніс. Вищу освіту таки отримав у київському виші. Спочатку бакалавра, а згодом – магістра. У 2011 році мене обрали головою ФСТ «Колос», де по нинішній день працюю.
Чи є нині місце для спорту у житті керівника фізкультурної  організації?
Звичайно. Довелось спробувати себе у багатьох видах. Займався важкою атлетикою, боротьбою. Але найбільше до душі все-таки бокс. Був свого часу призером в Рівненській області. Також зараз граю  за нашу золотинську футбольну команду.
«Колос» опікується насамперед сільським спортом. Кажуть, що село вимирає, молодь виїжджає. А спорт в селі ще живий?
Живий, і передусім завдяки ентузіастам. В деяких селах активно ним займаються, бо є хороші вчителі фізкультури чи фанати цієї справи, і завдяки своєму бажанню вони «піднімають» спорт. В нас є гарні спеціалісти. Питання в їхньому матеріальному заохоченні. Якби було півставки в сільрадах для людей, які займалися б з молоддю і популяризували фізичну культуру, то результат не забарився б. На моє переконання, успіх розвитку спорту в селі залежить від двох чинників – кадрів і бази, умов для занять.
Попри все, району є ким пишатися…
Іноземці знають нашу державу перш за все за нашими спортсменами. Це візитівка України. Так само в нас є своя гордість – майстри спорту, навіть міжнародного класу, кандидати, чемпіони області і України, призери світу, грають хлопці в юнацьких збірних відомих футбольних клубів, є хороші баскетбольні команди.
Ви боролися за спортивний комплекс. Коли він нарешті відкриє свої двері любителям активного способу життя?
В цьому році, якщо все буде добре. Уже збудована сама будівля, накрита, підводять комунікації до стадіону. Зараз йдуть ремонтні роботи всередині. Тож там можна буде вже займатися. Все інше – штучні майданчики, бігові доріжки, трибуни – поступово доробиться згодом.
Коли тільки починав, оббивав пороги з ящиком документів, зіткнувся зі скептицизмом. Говорили, що це марно витрачені гроші і є інші важливіші потреби. Але чим більше вкладатимемо в спорт, тим менше витрачатимемо на медицину. Потрібно дивитися у майбутнє. Та й що краще – привести дитину на стадіон, де пасуться кози і панує розруха, чи у місце з газоном, трибунами, де світло і гарно. Поки в нас в райцентрі немає умов. Команди приїжджають, і елементарно не мають, де переодягтись чи заховатись від дощу. Діти з ДЮСШ змушені займатися по школах. Тож необхідно було створити базу.
Нещодавно Ви стали татом. Хотіли б, щоб син теж пішов спортивною стежкою?
Я хочу, щоб моя дитина передусім стала хорошою людиною. А буде він спортсменом чи знайде себе в іншій галузі, не так важливо. Але в спорт сина обов’язково змалечку віддам. Або ж в танці, я сам ними займався. Спорт – це самоствердження, тут будується характер, з’являється можливість проявити себе і повірити у власні сили.
Дружина теж спортсменка?
Вона любить волейбол і футбол. І підтримує мене – це найголовніше. Ходимо разом на заходи. Зараз рідше, бо з’явився малюк. Спортивних подій в районі відбувається дуже багато. Практично кожна неділя зайнята.
Знайшли себе і у тренерстві боксу?
Радий, що можу дітям передати власний досвід. В нас у залі великими літерами написано: «Чемпіоном можеш не стати, але хорошою людиною бути зобов’язаний». Я на цьому постійно наголошую і навчаю бути людяними і спра  ведливими. Не зловживати своїми боксерськими вміннями, а спрямовувати їх у хороше русло. Мені подобається  з дітьми  працювати, вони по-своєму цікаві, ще не зіпсовані особистості. Географія боксу велика. Приїжджають навіть з Переброд. Буває на заняттях по 20-25 дітей. Є серед них неодноразові чемпіони області, призери на всеукраїнському рівні. 
Існує багато стереотипів, мовляв, в боксі багато ударів, травм. Хоча доведено, що він менш небезпечний, ніж той же футбол. Таке уявлення формується з телевізора, де на видовищних нокаутах заробляють гроші. В любительському спорті все по-іншому. Бокс потребує не лише сили, а й роботи головою. Навики ударів важливі, але до них треба включати розум, аби швидко і правильно приймати рішення. 
Бажано в бокс йти з 10 років, коли дитина готова і фізично, й розумово. Але батьки приводять в шість, і дуже просять позайматись. Вчу малюків найпростішим прийомам в ігровій формі.
Недавно отримали відзнаку Верховної Ради України за заслуги перед українським народом. Якою своєю заслугою особисто Ви найбільш гордитесь?
Сином, напевно. А взагалі я вірю, що все можна змінити. В нас не було ні залу боксу, ні залу важкої атлетики, ні тренажерного, ні тенісного клубу, ні спортивно-оздоровчого комплексу. А нині це все маємо чи невдовзі будемо мати. В мене головна мета – зробити всі передумови для розвитку спорту, щоб молодь жила не у світі гаджетів, а мала можливість займатись. Я над цим працював. Щось вдалось, щось ні. Окрім стадіону, більшість було облаштовано за спонсорські гроші підприємів і благодійників. Дякую, що люди  почули і підтримали. Чимало для спорту Дубровиччини зробив народний депутат минулого скликання Василь Петрович Яніцький, за що  йому теж величезна подяка.
Ви ще й депутат у Висоцькій громаді. Що для Вас депутатство: задоволення амбіцій, додаткові можливості чи зайвий клопіт?
Це скоріше зайвий клопіт. Нажив ним більше ворогів, ніж друзів. Я рішуча людина. Впевнений, що краще робити, ніж сидіти в кабінеті і казати, що нема можливості, нарікаючи на бідну державу. Йшов в депутати від Золотого з ціллю збудувати спортивний зал. До речі, його цьогоріч теж мають здати в експлуатацію. Зараз хочу створити футбольне поле, бо воно в нас одне з найгірших. Питання щодо садочка відкрите і актуальне. Але я практично дивлюсь на речі. Розпочати і не будувати – так не можна. Краще зводити те, що реально. Моя каденція добігає кінця. Що буде далі, важко сказати. Але  депутатством я розчарований.
Хто у Вашому життя залишив найпомітніший слід?
Кожна людина, з якою спілкуюсь, певною мірою залишає слід.  Немалу роль відіграють батьки. Вони створили підґрунтя, щоб пішов навчатись і знайшов себе. Виховали і виростили, за що їм завдячую.
Як і де розслабляєтесь після робочих буднів?
В сімейному колі. Це тиха гавань, в якій завжди затишно і спокійно.
Чи є «золоте» правило, яке Ви ніколи не порушуєте?
Завжди бути чесним. До людей ставитись так, якби хотів, щоб вони ставились до мебе.
Що побажали б спортсменам напередодні свята?
Бажаю запалу та енергії. Не втрачати ентузіазму і бажання займатись спортом. Вони роблять хорошу справ і стають прикладом.
Що чекає в неділю?
Ми скасували заходи на стадіоні, оскільки там активно йдуть будівельні роботи, викопані рови для проведення комунікацій. Тому у парку заплановані змагання з гирьового спорту, армреслінгу і стрільби із пневматичної гвинтівки. І буде проходити по селам чемпіонат Дубровиччини з футболу.
Леся Кондратик

Немає коментарів:

Опублікувати коментар