пʼятниця, 27 грудня 2019 р.


* Публікація і обговорення
Що з нами не так?
Недавно я зрозуміла, що нам дуже далеко до цивілізованого суспільства. Далеко передовсім не тому, що у нас не такі дороги і мало робочих місць.
Далеко тому, що свідомість наша не змінюється, що кожен живе в собі, практично кожен, своїм «я», навіть тоді, коли варто трішки доєднатися до суспільного «ми».


Дубровиця. 29 серпня біля будинку культури вшановували полеглих захисників України, зокрема Героїв з нашого району. Вперше так офіційно пошановували.
Хто присутній? Скажемо чесно, як завжди, присутні працівники бюджетних установ, які завжди ходять на заходи офіційні, бо так того вимагають, не сумніваюся, що серед них є і ті, хто пішов би і з власної волі. Це люди, які є кістяком у таких заходах. Спасибі всім, хто небайдужий. Є кілька дубровичан, які підійшли на захід, бо вважають за необхідне вклонитися пам’яті. Це пенсіонери, які прожили і набачилися.
Отакий склад глядачів дійства. Та не тільки так у Дубровиці. Так практично всюди. Дуже мало людей йде на урочистості, тематичні вечори, вечори пам’яті та на все інше добровільно. Хоч культура старається, люди працюють, шукають нові форми роботи.
Можливо, з боку організаторів не завжди все ідеально виходить, але люди працюють. А чому ми не йдемо на масові заходи? Як співати і танцювати, щоб ми хотіли це чути та бачити? Як до нас звертатися, щоб ми знаходили час для хліба духовного?
Не йдуть. Різні причини, вагомі і невагомі, в іноді просто ліньки… Хтось у Польщі, хтось в болоті на клюкві, хтось на картоплі, хтось біля телевізора, хтось біля смартфона. Не тільки в будні, навіть у свята людей небагато на культурних заходах.
У кожного своє життя. Як же то потратити дві години і прийти, наприклад, на урочистості з нагоди Дня Незалежності? Це ж вище власних сил. Чесне слово. Як прийти митців побачити, людей привітати?  О, це складно.
Але я, зрештою, саме про день 29 серпня – День пам’яті загиблих захисників України.
Стояла трохи подалік, все чула, але особливу увагу звернула на те, як сприймають вшанування Героїв люди у місті.
Біля «Лілії» пили каву та їли морозиво, у банкоматі знімали гроші, хтось біля лавочки перекладав куплені на ринку речі з сумки в сумку, недалеко голосно сміялися.
На батутах гралися дітки. Хай граються на здоров’я. Це ж для них мир здобували полеглі Захисники. І так ніби два світи у Дубровиці. В одному місці – вшанування, в іншому – суєта суєт.
Кульмунаційна точка – звучить «Вічна пам’ять». Може й не чули там за метрів 50 люди, бо своїм зайняті. Але за 10 метрів парком йшли перехожі. Йшли собі та й йшли. Йшли і не призупинялися навіть на «Вічну пам’ять». І молоді йшли, і літні. Вічна пам’ять, то й вічна. Якось так.
Чоловік з велосипедом призупинився та й каже мені: «Батькам горе, а людям – людське».
Колись, пригадую, як у селі помирала людина, то не бралися до важкої роботи сусіди, пошановували померлого. Не було тоді патріотичного виховання, не було взагалі виховних годин, газет та Інтернету. Була християнська мораль. Повага була…
А що з нами сталося? Що не так? Церкви на будь-який смак, фільми та передачі різного спрямування, від історичних до сучасних, а в Інтернеті теж так багато про війну та Героїв. А що не так? Що з нами не так? Що навіть на хвилину призупинитися не можемо на реквієм, не можемо віддати шану Героям?
Поспішаємо жити, забуваючи часто про тих, завдяки кому мирно ЖИВЕМО.
Кажуть, ми історію не шануємо, але мабуть ми і сьогодення не шануємо, а отже і себе, у певній мірі. А цивілізація починається у головах, це однозначно!
Люба КЛІМЧУК.

Тетяна Крат. На днях у вагон потягу на Одесу в Рівному зайшов молодий чоловік, кульгаючи та опираючись на милицю. У нього була верхня полиця, а на нижніх розмістилася сім’я молода здоровий тато з дружиною та сином. Інтуїтивно із зовнішнього вигляду було видно, що інвалід-атовець. Я йому лише поспівчула вголос, щоб чув молодик із нижньої полиці. Я б помінялася місцями, але у мене теж верхня полиця. Ви вірно зрозуміли здоровий міцний чоловік не поступився інваліду АТО нижнім місцем, а в нього підростає син-школярик. Який приклад для сина? Як потім з’ясувалося це був працівник-пожежник. Він був в АТО і їхав поправляти втрачене здоров’я у відомчий санаторій. В цій історії було, мабуть, соромно і сумно лише мені.

Валентина Королькова. Хто пережив біль чи втрату, той зупиниться. Зупиниться ще той, хто Бога має в душі. Побоїться гріха. Без сумніву зупиниться той, хто має саму душу, а не лише тіло, наповнене непотребом. І це біль для нації, бо Україна душа народу. Рятуймо нашу душу, бо загинемо.

Петро Наумець. Римський імператор Нерон сказав: «Народ хоче хліба і видовищ». Ось вам відповідь на ваш крик душі.
А щоб захотіти хліба духовного, про який ви пишете, то людина має спочатку повірити, що є безсмертна душа.

«ТАМ, ДЕ ЗЛАГОДА» –
друга книжка нашого земляка Олександра Подика із Кураша. Нагадаємо, минулого року у видавництві «Волинські обереги» побачила світ його перша збірка віршів «Зерна добра». Відомий хлопець також своїми краєзнавчими відеосюжетами про рідне село.



Цього разу автор порадував своїх читачів добірною прозою. Друга збірка Олександра Подика складається з трьох розділів, які умовно ділять творчість автора на кілька етапів: «Зі шкільного зошита», «Зі студентських років», «Новими стежками». Свою збірку сашко присвятив найдорожчій людині – своїй мамі Людмилі Адамівні.
Про що його оповідання? Це різножанрова збірка. Частина творів написана в кращих традиціях фантастики, яку хлопець полюбляє ще з юних років. Притаманні його творам також філософські роздуми над одвічними земними істинами про Добро та Зло, життєве призначення людини.
Варто лишень ознайомитися з передмовою до книги, аби зрозуміти, наскільки багатогранна особистість в її автора. «Мир починається не з країни і не з її влади. Мир починається навіть не з громади і не з сім’ї. Мир починається із кожної окремої людини, із людського серця.Бо кажуть, чим наповнене серце, то те говорять і вуста. Буде злагода у серці – буде і в родині, а буде в родині – буде і в країні. Чи ж не краще викинути зі свого серця гнів, злість, заздрість і замінити їх терпінням, добротою, лагідністю, миром? Чи ж не краще жити там, де панує любов та злагода?
Мабуть, не завжди є змога відверто поспілкуватися з людиною, а книжка – це намагання автора поговорити безпосередньо із читачем. Це розмова на рівні думок і серця, де в рядках і між ними ховається те, про що намагається сказати автор», – пише Олександр Подик.
Минулої неділі в Орв’яницькій сільській бібліотеці відбулася презентація цієї книжки. Тут зібралися найбільші поціновувачі творчості молодого автора. Були серед них і редактор його збірки – член спілки журналістів України Надія Свищевська, і новообрана голова районного літературно-мистецького об’єднання «Журавлина» Тетяна Галушко. Вітаючи Сашка з його другою ластівкою, бажали не спинятися у творчих пошуках, крокувати до нових  висот впевнено та невпинно.
Збірка видана коштом автора у видавництві «Волинські обереги» накладом в 100 примірників.

Людмила РОДІНА.

ВОЛОДИМИР МОЗОЛЬ
ВИДАВ новУ КНИГУ



«Пройшло вже багато років з того часу, але і досі хтось вважає борців ОУН і УПА за незалежність України зрадниками українського народу, бандитами та вбивцями. Насаджені радянською пропагандою стереотипи ще досі живуть. Українські повстанці, котрі прагнули будь-якою ціною досягти такої бажаної незалежності, досі залишаються невизнаними, ще досі їх обливають брудом. Багато їх загинуло під час Другої світової війни в лісах та в спецтаборах, але мало хто позбувся своїх благородних ідей. Їхня боротьба зробила внесок в утворення Української держави, у формування національної свідомості», – пише наш постійний автор Володимир Мозоль про героїв своєї нової книги «На теренах Дубровиці».
Ця книга Володимира Романовича побачила світ у видавництві «Волинські обереги» завдяки спонсорській підтримці підприємця Володимира Придюка з Крупового, ДП «Дубровицьке лісове господарство» (директор Віталій Петренко), районної партійної організації ВО «Свобода» (очільник Олександр Задорожний), сина автора Богдана Мозоля.
Матеріал, вміщений у книзі, містить посилання на архівні документи Дубровицького РВ НКВС та МДБ, що зберігаються в архіві УСБУ в Рівненській області, ДАРО (державний архів Рівненської області). А ще спогади свідків, учасників подій та родичів тих, хто боровся за незалежну Україну протягом 1939-55 рр.  на теренах нашого району.
Безперечно, це видання зацікавить всіх тих, хто любить рідний край та хоче знати його історію.
Книга має обсяг майже 450 сторінок і вийшла накладом в 100 примірників.
Людмила РОДІНА.

У КРУПОВОМУ БЛАГОСЛОВИЛИ БУДІВНИЦТВО ЦЕРКВИ ЮЛІАНІЇ ОЛЬШАНСЬКОЇ


































































































29 серпня всі християни східного обряду святкують Горіховий Спас. Але для багатьох мешканців Крупового ця дата відтепер пов’язана і з ще однією визначною подією. Адже саме 29 серпня тут було освячено хрест та наріжний камінь майбутнього храму на честь небесної покровительки нашого Полісся праведної діви Юліанії Ольшанської.

Здійснив чин їх освячення сам архієпископ Рівненський та Острозький Іларіон. Владика привітав жителів села, вірян Православної Церкви України, з такою історичною подією, поблагословив на благу справу та подякував їм за зважену та мудру позицію. «Це було неоднозначне рішення, адже будувати храм у наш час дуже непросто. Однак ви вчинили як справжні християни. Аби уникнути конфліктів, релігійної напруги, наважилися будувати новий храм. Тож вітаю з таким гарним почином, і хай Бог допомагає!».
Місце для церкви обрали дуже мальовниче - в самісінькому центрі села, на невисокому пригірку. Владика Іларіон зауважив, як багато людей зібралося на освячення будівництва майбутнього храму. Особливо ж приємно було бачити велику кількість діток. «Оце майбутнє нашої церкви й України в цілому. Велика радість, що виростатиме це нове покоління українців у вірі, з любов’ю до Бога та своєї Батьківщини», сказав він.
Разом з усіма присутніми архієпископ в молитвах поблагословив жертводавців та будівників майбутнього храму, окропив символічний камінь святою водою, а також вшанував всіх загиблих за незалежність України, відзначивши, що Святе письмо вчить нас особливого ставлення до захисників рідної землі, адже «немає більшої любові над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».
Розділити з крупівчанами радість від такої неординарної події приїхали священики з інших церков та гості з Дубровиці та багатьох навколишніх сіл.

Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар