пʼятниця, 27 грудня 2019 р.


Життя у ритмі танцю
Розповісти історію без жодного слова. Через погляд, дотик,  рух достукатись до глядача. Таку феноменальну здатність має лише танець, переконана Лілія Гаврильчик. Вона вже шість років веде дітей у світ ритму і музики, викладаючи хореографію у Дубровицькому НВК «Ліцей-школа».  Скільки за цей час зробила постановок, не може й злічити. Втім остання особисто мене зачепила за живе найбільше. Безслівно провела трагічними сторінками життєпису України. Хто приходив на урочистості до Дня Незалежності, думаю, згадають. Після цього захотілось більше дізнатися про молодого хореографа.


Зустрічаємось у танцювальному залі. У її царині все за класикою – дзеркала у повен ріст, станки, як у фільмах про балет. На стінах повно грамот та подяк. Зазвичай тут гамірно, наче у вулику. Кожного дня проходять уроки з хореографії та гуртки. Вихованців у Лілі чимало.
«Тільки гурток відвідують по 20, 30, а то й 60 дітей. Часом не знаєш, як розірватись і приділити час всім. Але нікому не відмовляю. Бо так можна запросто обрізати крила і відбити охоту займатися танцями. Нездібних дітей не буває. У кожного є іскра таланту. В когось її видно одразу, інший досягає її завдяки величезному бажанню, терпінню і роботі над собою. І часом починає ще краще танцювати, ніж дитина, наділена хистом від природи».
«Ви суворий педагог?» - питаю у викладачки. Бо переді мною тендітна усміхнена дівчина, тож не уявляється, як вона вимогливо муштрує дітей.
«Якщо чесно, хотілося б бути суворішою. Але це ніяк не виходить. Я, мабуть, дозволяю дітям більше, ніж інші вчителі. В ліцеї й так все дисципліновано. Треба, аби учні мали емоційну розрядку. На більшості заняттях вони сидять, а тут   викидають енергію, випробовують своє тіло в різних рухах, тренують пам’ять, збагачуються культурно. Це не просто фізкультура, це мистецтво».
А головне – школярі разом Лілією поринають у вихор танцю. Про свою пристрасть до нього дівчина може говорити годинами. Каже, це не просто робота чи хобі, вона цим живе.
«Для мене танець – щось сокровенне. В ньому ділюсь з глядачем часточкою  душі. Через рухи показую, як бачу цей світ, свої думки і переживання. Він дає можливість проявляти себе різною в кожному номері – якою можу бути, якою хотіла б стати, якою мене інші ще не знають».
Цікавлюсь, як народжується та чи інша постановка. Бо ж ми бачимо результат на сцені, і не завжди здогадуємось, яке воно – творче закулісся.
«Часто все починається з музики. Ти відчуваєш ритм і загоряєшся бажанням щось під нього поставити. В голові одразу малюється картинка. Буває ідея приходить після перегляду фільму чи завдяки звичайним життєвим ситуаціям. Інколи може навіть наснитися. Тобто надихає все, що чуєш і бачиш. Складність в тому, що ми розмовляємо тілом. Рухами потрібно розповісти історію глядачу. Часом думаєш день, тиждень, як зробити так, щоб тебе зрозуміли. Бо в кожний танець стараюсь внести якусь ідею. Навіть в найпростіший. Здається, що ж особливого в польці? Але цим танком показуєш, яким був цей народ, як він виглядав, яку культурну родзинку мав. Останню роботу назвала “Незламні”. Скільки б не нищили українців  Голодоморами, розстрілами, війною, ми все одно встаємо і рухаємось далі. І це особливо треба пам’ятати зараз, коли за стільки років війни опускаються руки, і з’являється зневіра. Ми маємо бути  незламними, аби тисячі смертей не були марними. Не стояти на місці, не забувати, що йде війна, не бути байдужими, не чекати, що добробут впаде з неба, працювати і  починати розбудовувати країну із себе. А ще хотілось донести задум дітям, щоб вони серйозніше ставились до історії. Коли вперше виступили з цим номером, глядачі встали і аплодували. Було приємно, що це болить не лише мені».
«Танець триває кілька хвилин, але за кожним ховається великий шмат роботи, – продовжує дівчина. – Підбір музики, костюмів, образів, рухів. Все найцікавіше відбувається за сценою. А скільки курйозів трапляється? Рветься одяг під час виступу, діти забувають костюми вдома, якось доводилось шукати заміну за годину до виходу на сцену. Втім яка гордість розбирає, коли в дітей все вдається. Їхній прогрес та завзяття і є найбільшим мотиватором і натхненником».
Історія любові до танців у молодої викладачки починалась, як і в її вихованців – ще змалечку. Вона добре пам’ятає свій перший виступ. Тоді шкільна сцена здавалась такою величезною. Ліля була в образі заморської красуні. А креативна мама поставила східний танок, який зірвав овації. І дівчинці це настільки сподобалось, що далі її життя було у ритмі танцю – шкільні концерти, районна сцена, гурток у Сарнах, дубенський коледж, столичний університет і насамкінець робота хореографом. Про вибір професії жодного разу не пожаліла, навпаки має ще багато планів і мрій, пов’язаних з нею.
«Є робота, яку монотонно виконуєш, а є – якою живеш. Яка займає всі думки і вільні хвилини. Коли не помічаєш, як пробігає день. Коли переповнює наснага і прагнення творити. І лиш ввечері вдома розумієш, наскільки ти виснажена, скільки емоцій віддала. А зранку знов натхненно йдеш до своїх вихованців».
* Бліц-інтерв’ю
Що грає в наушниках у хореографа  Лілії  Гаврильчик?
Слухаю все – від класики та року до сучасних композицій. Діти тягнуться за новинками, тож стараюсь не відставати. Але разом з тим намагаюсь сіяти поміж них любов до класичної музики і народних мотивів.
Які люди імпонують?
Щирі, прямі і правдиві, які говорять не за спиною, а чесно і відкрито в очі.
Щастя – це…
Займатись тим,  що любиш. Щастя – коли переповнений емоціями, натхненням, коли є куди рухатися. Щастя, коли ти комусь потрібний і корисний.
Найкращий відпочинок…
проведений в тиші на природі. У щоденному ритмі, серед гаму і шуму, часом немає часу зупинитись і почути себе.
За що подобається сучасний світ, а чим дратує?
Подобається за інформативність, постійно пізнаєш щось нове й нове. А дратує байдужістю – до себе, до країни, до ближнього.
Якою бачиш себе через десятки років?
Активною, як завжди, в роботі. Успішною як в сімейному плані, так і в професійному. А головне – щасливою.
Яка фраза мотивує по життю?
Особливої немає. Є лиш правило – менше ліні, більше роботи, і все буде добре.

Школа – нова, а лінійка – ще та
Білі банти, море квітів, вірші, виступи поважних гостей, діти, вистроєні буквою «п»… Подібна картина Першовересня була надцять років тому, так він пройшов у багатьох школах і зараз. З одного боку, це традиції, які творять особливий дух. На велику лінійку збирається в повному складі вся шкільна родина, приймаючи до свого кола схвильованих першачків. Розчулені батьки втирають сльози і повторюють: «як швидко біжить час». Старшокласники під оплески ведуть за руку малят. Лунає срібний перелив дзвіночка першокласниці на плечі випускника. Це справді завжди виглядає  зворушливо. Якщо така лінійка триває 20 хвилин, без пафосних гостей і не під палючим сонцем – чому б і не розпочати з неї перший робочий день?


А з іншого боку, ми творимо нову школу. Тому, можливо, пора додати до усталених традицій нових креативних нот? Робити свято для дітей, а не для вшанування шкільних звичаїв. Тим більше альтернатив є багато. І в деяких закладах їх уже успішно втілюють в життя. Організовують квести, флешмоби, тематичні вечірки, мистецькі пікніки із майстер-класами, конкурсами і забавами, сімейні свята з фотозонами, стендами мрій і чаюванням. Список можна продовжувати. І все для того, щоб цей день зарядив дітей позитивом, а не запам’ятався спекою, нудними промовами і втомою. Формальностей й дисципліни їм буде вдосталь і впродовж навчального року.
Цікаво, що за кордоном часто урочистості не проводяться, бо свята Першого дзвоника просто не існує.
Як діти йдуть до школи в Норвегії, трішки поділилась наша землячка Інна Шаргородська. Цьогоріч вона – мама першокласника. Тож не з чуток знає всі особливості тамтешнього шкільного життя.
«Такого свята, як Перше вересня у Норвегії немає. Перший день в навчальному році нічим не відрізняється від всіх інших. Звичайний повсякденний одяг, ніякої форми, ніяких гучних промов, ніяких чиновників, ніяких квітів. Це день зустрічі зі шкільними друзями та вчителями. Всі збираються на кілька хвилин на подвір’ї, де піднімають прапор, і ректор вітає знову у школі. А далі учні розходяться по уроках. Єдине, для першого класу проводять екскурсії по  школі і території, влаштовують ігри для  знайомства між собою. Саме ж навчання починається ще до першого вересня – в третій понеділок серпня».
Що повинна знати і вміти дитина, щоб її прийняли до школи?
До навчального закладу в Норвегії йдуть в рік, коли дитині виповнюється шість. Школа для того й існує, щоб там навчатися. Ніяких особливих навичок чи певного рівня знань не вимагають. Дитина має вміти лише звичайні побутові речі. Якщо ж учень з обмеженими фізичними можливостями, то в такому випадку йому надається асистент, який допомагає як у навчальному процесі, так і в повсякденні.
Ви – мама першокласника, тому на власному досвіді знаєте, як це – зібрати дитину до школи. В нас – це недешеве задоволення, а як в Норвегії?
Дороге задоволення лише в тому, що потрібно мати достатньо великий набір одягу в школі на особистій поличці. Як мінімум,  чотири пари взуття (повсякденне, в якому приходиш до школи, змінне для класної кімнати, гумові чоботи та спортивне взуття), а також верхній одяг для будь-якої погоди. Але ми вже до цього звикли, бо відповідний набір мав бути і в садочку. Щодо решти, то в підготовці до школи купили лише рюкзак і пенал з олівцями. Більше нічого не потрібно. Все інше забезпечується школою.
В Україні відмінили форму, чи є вона у тамтешніх закладах?
Шкільної форми немає. І діти, і вчителі вдягаються у зручний для них одяг, переважно в спортивний.
За освіту доводиться платити?
Навчання безкоштовне. Єдине, за що платять батьки, це група продовженого дня при необхідності. «На штори» чи щось інше ніхто не здає. В Норвегії практикується активна участь батьків в житті школи. Наприклад, так звані «суботники», коли  мами й тата приходять прибирати в закладі і територію навколо. Батьки ініціативні і в організації шкільних заходів. На той же День Незалежності, приміром, мають спекти торт, продати його в імпровізованому святковому кафе і купити шматок для своєї дитини.  Зібрані кошти таким чином йдуть на розвиток шкільних гуртків.
Як з харчуванням у норвезьких закладах?
У школі не харчують, діти беруть з собою ланчбокс з дому. Однак, в розкладі дня відведений спеціально час для прийому їжі.
Вас, як випускницю української школи, що здивувало у тамтешній системі освіти?
Кожного четверга у нашого сина традиційних уроків немає, однак навчальний процес все одно проходить дуже активно і успішно. Цей день – на відкритому повітрі. Весь клас іде в похід в гори, в ліс, часто на якісь екскурсії. Діти готують їжу на вогні, шукають в лісі сліди тварин, будують печери з гілок, або ж просто на шкільному подвір’ї грають футбол, бігають по калюжах, їздять на велосипедах, копають ями, збирають листочки з дерев. Вивчають світ навколо себе на практиці.
Норвезька школа різниться від української самим поділом на ланки. 1-7 класи – це дитяча школа, 8-9 класи – молодіжна, 10-12 класи – вища. Оцінки починаються з 10 класу.
Від українського педагога вимагають дуже багато письмової роботи, готувати ті ж конспекти уроків, яких він має чітко дотримуватися. Тут більше часу відведено для самоосвіти вчителя. Плануючи урок, він ні від кого і ні від чого незалежний. Йому ніхто не буде нав’язувати якусь певну структуру заняття, як правильно методично будувати його. Урок – це як авторська робота. Вчитель має право його проводити, як відчуває. Головне його завдання не дати знання, а скерувати процес і дитину так, щоб вона сама їх здобувала. З власного досвіду скажу, що як вчителю в норвезькій школі, мені працювати тут легше.
Як проходять уроки і загалом день школяра?
Зазвичай день в початковій школі починається з того, що діти збираються, сідають в коло і вчитель читає їм розділ книги, або ж разом обговорюють якусь подію чи проблему. І взагалі, хоча і є розклад уроків на тиждень, вони не дуже до нього прив’язані. Дуже легко вчитель може відмінити якийсь урок і піти на прогулянку з дітьми. Або ж якщо по коліна снігу, то чому б завтра всім не взяти санчата і не повалятися у ньому? І корисно, і весело, і приємно.
Вища школа більш схожа на нашу. Відбувається профільна підготовка до вступу у ВНЗ чи опанування певною професією. Тому тут вже є і оцінювання, і більше домашнього завдання, і суворий контроль щодо відвідування.
Що ж норвезька освіта нагадує перші кроки Нової української школи. Сподіваємось, що й надалі вони будуть успішними і творчими, без застарілих шаблонів. Йтимуть «в ногу» з сучасними дітьми, які вже геть не схожі на минулі покоління.
Матеріали на сторінці Лесі Кондратик.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар