ПРОДАЖ ЗЕМЛІ: ЦІНА МОЖЕ БУТИ ФАТАЛЬНОЮ

З 1 жовтня 2020 року уряд України рішуче налаштований відмінити мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Та чи дійсно це потрібно Україні? Хто виграє, а хто програє від такого кроку? Суперечки про це набирають все більшого резонансу. Днями під стінами Верховної Ради відбувся пікет проти відміни мораторію на продаж землі, зокрема, приватизації землі іноземцями та в розмірі 20 тис. га «в одні руки». Його учасником був і наш земляк – керівник ПСП «Україна» В’ячеслав Леонідович Стрибулевич. Проти такого розгортання аграрного сценарію, коли українців можуть позбавити права власності на рідну землю, виступають й інші знані в районі керівники сільськогосподарських підприємств, заслужені працівники сільського господарства України – Андрій Євтухович Кулик, Михайло Миколайович Томілович. Саме ці люди звернулися до редакції газети з проханням довести до населення району їхню позицію.

У жовтні цього року ми будемо відзначати своєрідний ювілей – рівно 18 років тому Верховна Рада України ухвалила Земельний кодекс. І рівно стільки ж років у нашій країні діє тимчасовий мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Цей стримуючий повідок на ринку землі, попри всі його «мінуси», не поспішали послабити всі попередні очільники держави. Мабуть, у них були на це свої резони.

Нещодавно у «земельному» питанні намітився певний прорив – новий президент України Володимир Зеленський офіційно пообіцяв, що з 1 жовтня 2020 року дію мораторію буде відмінено. А 25 вересня Верховною Радою зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», який можна вважати першою ластівкою у формуванні законодавчого поля для запровадження вільного ринку землі в Україні.

Плодючі чорноземи України є одним із найбільших її багатств і стратегічною конкурентною перевагою. Недаремно навіть робот Софія, характеризуючи Україну, основою її «фішкою» назвала наявність 20 відсотків всіх світових запасів чорнозему. Тож від того, наскільки розумно й послідовно буде проведено відміну мораторію та формування земельного ринку, залежать статки й перспективи переважної частини населення України. Адже на сьогодні близько 25 млн. українців є землевласниками та землекористувачами. З них близько 7 млн. – власники земельних паїв.

Земельна реформа 2001 року передала у приватну власність понад 40 млн. га земель сільськогосподарського призначення (тобто 75% від наявних), відповідно 25% і досі залишаються у власності держави.

Для порівняння розглянемо ситуацію із власністю на землю у інших країнах Європи.

Країни Східної та Центральної Європи: У Болгарії після земельної реформи 90-х років ХХ ст. лише 2% сільськогосподарських угідь є у власності держави, відповідно, 98% належить приватним власникам. У Румунії у власності держави перебуває 6% земель сільськогосподарського призначення. У Хорватії – 35%. У Сербії – 8%,

Країни Західної Європи:

В Австрії частка сільськогосподарських земель у приватній власності становить лише 50%, інша половина, відповідно, не є приватною. У Ірландії державі належить 10% аграрних земель. Так само, 10% і в Нідерландах. У Швейцарії всі земельні угіддя (100%) є приватними.

Як бачимо, одностайності у даному питанні немає. Кожна країна самостійно знаходить свій власний ефективний механізм регулювання земельних взаємовідносин.

Так само немає одностайності щодо ролі держави у регулюванні ринку землі та ступенем його обмеження. На поточний момент з європейського досвіду можна виділити 3 підходи до даного питання:

• абсолютна лібералізація ринку землі (наприклад, Болгарія, Велика Британія, Іспанія, Ірландія, Німеччина, Нідерланди),

• лібералізація з кількісними обмеженнями за певними критеріями (наприклад, щодо площі землі в «одні руки»: у Польщі – до 500 га, в Румунії – до 100 га, за призначенням: в Естонії обіг землі абсолютно вільний за умови, що незмінним лишиться її сільськогосподарське призначення, за місцем проживання – у Румунії право на купівлю сільгоспугідь мають громадяни, котрі не менше 5 років прожили в країні тощо),

• лібералізація з обмеженнями для іноземців (Сербія та Хорватія, наприклад, повністю забороняють продаж землі іноземцям, у Швейцарії купити сільськогосподарську землю може або громадянин Швейцарії, або громадянин однієї з країн Євросоюзу).

Хоча тут теж не все так просто: у переважній більшості країн з абсолютно ліберальним ринком землі вартість продажу 1 гектара сформована настільки високою, що це повністю нівелює економічну привабливість для її масового викупу будь-якими великими іноземними агропідприємствами. Українські сільськогосподарські землі подібного кон’юнктурного «захисту» не мають. Їхня вартість, навіть після прогнозованого подорожчання, викликаного впровадженням вільного ринку, передбачається у десятки разів нижчою. Для прикладу, вартість 1 га землі у Нідерландах становить понад $60 тис., в Україні, за різними джерелами, передбачається $1,5-5 тис.

Як бачимо, для України запозичення «універсального» європейського досвіду не є можливим. Бо такого досвіду просто не існує. Нам потрібно шукати власний шлях. І він має бути абсолютно виваженим. Адже відповідно до ст.13 Конституції України земля та  її надра є об’єктами права власності Українського народу. Не одного конкретного громадянина, зауважте, а всього народу.

«Як на мене, в теперішніх умовах, коли Україна перебуває  у стані війни, коли наші хлопці на Сході проливають кров за кожен сантиметр рідної землі, виставляти цю землю на продаж просто не етично. Бо це виходить за межі чистої економічної доцільності, а вже торкається питань нашої стратегічної безпеки», – каже В’ячеслав Стрибулевич.

При цьому чоловік скромно замовчує, як багато до цього часу зроблено коштом теперішніх аграрних формувань в тому числі і в плані обороноздатності нашої держави, та й загалом для облаштування добробуту територій, на яких вони господарюють. «Невже хтось думає, що й так звані теперішні інвестори від землі поставлять так, як ми, техніку для потреб  війська чи будуть займатися призовом своїй працюючих? Чи, може, вони дбатимуть про наповнення місцевих бюджетів, чи контролюватимуть їх витрачання?» – зауважує його колега Андрій Кулик.

І, погодьтеся, для нашого сьогодення, коли Україна мусить протистояти на два фронти: зовнішньому агресору на Сході та внутрішньому ворогу – корупції, це також вагомий аргумент.

Та й, з іншого боку, якими б гарними пришлі землевласники не були, їм далекі й глибоко паралельні українські реалії: розбиті та засніжені дороги, відсутність зупинок на сільських трасах, з’їдені часом та грибком шкільні та лікарняні вікна в поліській глибинці. Вони не будуть вкладати кошти в те, що не стосується прибутку з їхньої власності.

В той же час для провідних гравців міжнародного земельного ринку інвестиції в українські сільськогосподарські угіддя є рентабельним і перспективним капіталовкладенням. На жаль, вітчизняні аграрні підприємства та приватні виробники сільськогосподарської продукції не в змозі конкурувати з ними за рівнем накопичення капіталу та не здатні створити конкурентоспроможну пропозицію. Мовчу вже й про ту кількість лівих схем, які вже застосовані для привласнення землі в обхід діючому мораторію. А яке поле діяльності для місцевих Остапів Бендерів відкриється ще з його відміною! Чесно й прозоро – це ж поки що не про нас. Наше суспільство не здатне протистояти й «чорному» налу. Кого, скажіть, в Україні цікавить репутація покупця? Чи не станемо ми згодом величезною фінансовою клоакою, де відмиваються кошти від сумнівного роду оборудок, а відтак країною, від якої відмежується весь цивілізований світ? Чи для нас головне самі гроші, і зовсім не має значення, чим вони пахнуть?

Думаю, ці та інші питання ніяк не мають залишатися поза увагою. Особисто мені імпонує нова владна команда. Дуже хочеться, щоб врешті все вище перелічене було для нас винятком, а не правилом. І ринок землі також запрацював. Але той же В’ячеслав Cтрибулевич вважає, що гарантом в продажі землі має бути держава, а стримуючі механізми чітко прописані й після відміни мораторію. На думку В’ячеслава Леонідовича, всі свої права люди реалізовуватимуть через Державний земельний банк. Всі питання щодо землі, на думку молодого аграрника, треба приймати дуже виважено. Бо надто дорогою може виявитися їхня ціна в майбутньому.

І тільки політика держави на поточний момент здатна захистити вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції від жорсткої експансії іноземного бізнесу. У протилежному випадку ми можемо опинитися в ситуації, коли перестанемо бути власниками на своїй землі. А Україна втратить ту стратегічну перевагу, яка була дарована її поколіннями предків.

Людмила РОДІНА.