Ірина Мариніна:

«Ще навчаюся і працюю у двох школах»

Як ми вже й казали, залюбки цікавимося сьогоденням героїв наших публікацій. Про Ірину Мариніну писали кілька років тому як про студентку педагогічного вузу, яка була на практиці у Дубровицькому ліцеї. Сьогодні молода вчитель розповідає про перші самостійні кроки в улюбленій професії.

По планування часу

Як тільки почався навчальний рік, вільного часу взагалі не було. Разом зі своїми першокласниками я вперше пішла до школи як учитель-фахівець. У першій половині дня я працюю у школі вчителем початкових класів, а в другій – у школі «Соробан», крім понеділка і суботи. У вихідні закінчую магістерську роботу, бо у січні завершую навчання. Після роботи люблю з подругами піти у парк або у затишне кафе і випити смачної кави.

Про професійний вибір

Справжнього вчителя, який за покликом серця вирішив пов’язати свою долю з нелегкою педагогічною працею, вирізняють щирість душі та відкритість погляду. Стати вчителем – це був однозначно мій свідомий вибір. Люблю дітей, проводити з ними час, спостерігати їхні справжні дитячі емоції.

Пам’ятаю, з трьох років я постійно ходила до школи з татом  Володимиром Миколайовичем Мариніним і сиділа на останній парті, поки він проводив уроки. Як зараз згадую, що він завжди з дітьми був добрий, щирий та справедливий. Разом з ним я почала читати, писати і рахувати. Тому, я впевнена, що спомини з дитинства відіграли найбільшу роль у виборі професії. Мені було на кого рівнятися.

Професія вчителя для мене на той момент було чимось надприродним. Загорілася нею, вступила до Рівненського державного гуманітарного університету і от на 2-му курсі магістратури стала вчителем початкових класів. Випадкове знайомство з прекрасною та мудрою жінкою привело мене на поріг школи, де я зараз і працюю. Мій мудрий наставник Тетяна Альфонасівна Пучко – людина із великим серцем і душею, яка була і є моєю наставницею, поєднала мене зі школою.

 Працювати вчителем розпочала у місті Рівне, у школі №23. Досі пригадую ці щасливі емоції, коли мені зателефонували з адміністрації школи зі словами: «Приходьте, будемо працювати». Коли вперше переступила поріг школи і вже отримала свій перший клас, в душі була тривога і неспокій. Проте робочий процес особливих труднощів не викликав, і це завдяки допомозі керівництва школи та колег-наставників, ось тут мені дуже повезло, і за що я їм безмежно вдячна. Було хвилювання, яке, до речі, присутнє і зараз. Мабуть, тому, що поєднувати університет і роботу в школі трішки тяжко, але я щаслива, що потрапила саме в цей заклад освіти, цей колектив, цей клас, де і розуміють, і підтримують як керівництво, діти, так і батьки.

У моєму 1-Є класі 29 учнів. Кожна дитина різна, але переконалась за місяць роботи в тому, що діти відчувають тепло до них, любов, нашу взаємну потребу один в одному. Не можна сказати, що все ідеально. Звичайно, бувають різні ситуації, але бажання навчатися і реалізувати свої вміння є досить великими.

Як вчителювати у НУШ?

Я б сказала працювати у НУШ – непросто. Однак, оскільки я стартувала в роботі з цього проекту, то мені не довелось перебудовуватися в щоденній роботі, як старшим шанованим і досвідченим колегам. Для мене складність полягає в тому, щоб навчитись бачити «незвичне» у звичних речах. Головне вчителю у НУШ не втратити основної ідеї – «допомагати здобути нові знання». Але на сьогоднішній день школа забезпечує мене різними видами навчання і доповнюю свої знання постійно. За місяць часу я знаю, що потрібно моїм учням, я рада, що діти мені довіряють, а головне, щоб школярі почувалися вільно.

На перший погляд, 29 дітей – це багато. Перші тижні я відводила і (ще й зараз допрацьовую) на формування колективу, проводила ігри та тренінгові вправи, прагну створити родинний затишок. Діти мають відчути, що вони потрібні мені як вчителю, як людині, близькій їм по духу. Часто розказую учням про свої відчуття під час нашої спільної роботи, розповідаю про своє дитинство. Це дозволяє налагодити «відкриті» стосунки. Хочу, щоб між нами була довіра. Мої учні завжди радісні (навіть, коли не виходить намалювати малюнок), завжди щасливі (навіть, коли вдома забули і книжку, і зошит), завжди сповнені позитиву (навіть, коли не виходить написати правильно цифру). Вони особливі, бо знають і розуміють, що вони для мене найкращі. Крім того, ми разом з ними навчаємось, адже разом переступили вперше поріг школи.

Навчилася думати по-новому

у «Соробані»

Майже рік тому я почала працювати у школі ментальної арифметики м. Рівного «Соробан». Соробан – це унікальна методика усного рахунку. В її основі лежить розвиток обох півкуль головного мозку, що покращує інтелектуальні та розумові здібності дитини.

Розмістивши своє оголошення на сайті, що я шукаю роботу, за декілька днів до мене зателефонували і запропонували прийти на співбесіду в цю школу. Після того я пройшла кілька етапів, щоб мене прийняли. Пройшовши відбірковий конкурс, я підготувала та презентувала свою творчу роботу і, лише тоді, отримала можливість пройти навчання у м. Дніпро та скласти іспит. Всі витрати оплачувала школа, адже у нас не просто відбувається пошук тренера, а підготовка людини, яка повинна креативно мислити, постійно удосконалювати свої знання, розвиватися, мати бажання навчатися і співпрацювати з учнями, батьками, колегами. «Соробан» – означає «рахунок на дощечці». Рахівниця – основний предмет, на якому учні вчаться. Допоміжними є навчальні посібники. Але ми рахуємо не лише так. До прикладу, робота на килимку: рахують ніжками, переступаючи на числа. Невід’ємною частиною навчання є електронний тренажер у вигляді гри. Це не  геймерська програма. Вона розрахована для того, щоб розвивати здібності дітей вдома. Одна з таких ігор – «Дідусь Соробан». У ній програмується перелік завдань, які дитина має пройти самостійно. Це навантаження нескладне, але вимагає систематичності. Команда наших професіоналів винайшла модель інтелектуального завдання. Програма працює, враховуючи особливості кожної дитини.

Крім того, у «Соробані» відбувається навчання складання кубика–рубика. Якби хтось раніше мені сказав, що я буду цим займатись, то засміялася б у відповідь. Проте моя колега Марина Яблонська наполягла на тому, щоб я навчилась його складати. Отож, крім ментальної арифметики, я навчаю діток складати кубик. Це настільки круто, коли ти бачиш результат своєї роботи. Під час складання кубика розвивається пам’ять, уява, починаєш бачити його з різних сторін. І стає дуже приємно, коли по закінченню курсу всі твої учні складають його і ще й по швидкості перевершують мене.

По собі бачу зміни, раніше не могла без записника, всі планування були у блокноті. Зараз об’єм завдань набагато збільшився, і багато чого доводиться тримати у голові. Це допомагає мені і готуватися до уроків у школі, адже збільшується світогляд, і мозок сам програмує на створення цікавих завдань. «Соробан» – це мій розумовий спортзал.

Все, чим я зараз займаюсь, – це заслуга моїх батьків, дякую за їхню постійну підтримку, заслуга людей, які бачать у мені щось більше, ніж просто юну дівчину, які передають свої знання для мене, а я, як губка, наповнюючись їхнім досвідом, крокую вперед у світле майбутнє, майбутнє, яке наповнене дітьми.

Тому, всіх, завдяки кому злітають в небо літаки, будуються міста, здійснюються відкриття і входять в життя нові технології, всіх, хто терпляче вів за руку і допомагав робити перші кроки до знань, вітаю з чудовим святом – Днем вчителя. Найтепліші вітання моєму тату – Учителю з багаторічним стажем та всьому колективу Дубровицького ліцею, який я закінчила. Дорогі вчителі, спасибі вам за розумне, добре, вічне. Всі квіти світу – до ваших ніг. Щастя вам і благополуччя, дорогі вчителі!

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.