РЕЖИСЕР, АКТОР І ПРОДЮСЕР

В ОДНІЙ ОСОБІ

Вчителя молодших класів Кривицької ЗОШ Світлану Панасівну Міщур можна слухати безкінечно. Їй притаманний якийсь особливий дар оповідача. От слухаєш, з якою любов’ю та артистизмом розповідає вона про школу та учнів, і ніби сам переносишся за шкільну парту. Відчувається, для цієї жінки весь Всесвіт – її робота.

«Світлана – фанат своєї професії. Буває, лягаю спати опівночі, а вона все за комп’ютером, готується до уроків. Прокинуся на світанку, вона вже щось мудрує для своїх школяриків, щоб діткам і цікаво, і пізнавально було на уроці», – каже про дружину її чоловік Олександр. І це при тому, що за плечима у вчительки немалий досвід. Проте за двадцять п’ять років в педагогіці Світлану не вразило професійне вигоряння. Насамперед кожен новий урок цікавий для неї особисто. А відтак не може не подобатися учням.

Любов до педагогіки у Світлани Панасівни ще з шкільної парти. Каже, поталанило на першу вчительку та класного керівника. Дуже хотілося бути подібною на них. Бо все в цих жінках маленькій Світланці здавалося відмінним. Навіть вдягалися вони з якоюсь особливою вишуканістю. Стримано, але зі смаком. Стриманими були і в поведінці. Водночас думала тоді, що ці жінки знають відповіді на всі-всі запитання, такими мудрими видавалися. А ще були вони напрочуд добрими і щирими душею. От  як можна не захопитися такими людьми?

Тож для вступу без вагань обрала після закінчення школи Сарненське педучилище. «Нас було три подружки-сусідки, всі ми марили педагогікою, разом вступали. Всі троє залишилися вірними своєму фахові й досі», - пригадує пані Світлана.

Перший вишкіл пройшла в Сарненських освітніх закладах ще студенткою-практиканткою. Там підмічала всі цікавинки, вчилася, як заволодіти аудиторією, стати в класі лідером.

Вдома отримала призначення  по закінченню училища  в Кривицьку школу… тимчасово. Та, як кажуть, нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. Для Світлани Панасівни воно затягнулося на двадцять п’ять років. Проте жодного разу вона не пожаліла, що саме так розпорядилася доля. Бо ж на небі видніше, як краще проложити наші земні стежки. 

В новій школі жодного дня не почувалася чужинкою. З великою вдячністю згадує вчительку Подик Олександру Федорівну, яка відкрила молодій колезі немало професійних секретів, дбала про неї, як про рідну доньку. А скільки гарних починань втілили спільно з багаторічним директором закладу Марією Данилівною Янковською. Ентузіазм, постійний педагогічний пошук, творчий вогник молодої вчительки не залишилися не поміченими. Через якийсь період вона стала завучем.

І знову доводилося вчитися самій, вести за собою інших. « Що тільки не вигадували ми, аби популяризувати школу та сам освітній процес серед учнів. Тепер вже стали традиційними зустрічі з відомими нашими випускниками, але як непросто було їх започатковувати. Однак спілкування з людьми, які досягли немалих життєвих висот завдяки нашій школі, сприяло успішності теперішніх її вихованців. Бо вони побачили на ділі, що сільська школа – це не вирок. Що все залежить від самої людини, її бажання і наполегливості», - ділиться Світлана Панасівна.

Сама вчителька, відчувається, не любить  прийнятої в нашому суспільстві градації на малі та великі школи і відповідно хибної думки, ніби від цього залежить успішність учнів. Бо кількість не завжди переходить в якість. Тож коли настала пора, коли власна донька Іринка мала обирати, де продовжувати освіту в старших класах, запропонувала їй свою школу. І згодом не пошкодували про це. При бажанні відмінно опанувати обраний предмет можна і в невеличкій сільській школі. Нині Ірина – студентка медичного вишу, вивчає фармацію. А стати з хімією на ти їй допомогли прості сільські вчителі з Крупового та Кривиці. Ну і звісно притаманна їхній всій родині жага до пізнання.

До речі, саме вона вчергове  штовхнула Світлану Панасівну до нових випробувань. Дуже вже заінтригувала вчительку НУШ. Тому без вагань відмовилася від посади завуча й набрала минулоріч першачків до Нової Української Школи.

«Разом  ми пройшли чималий шлях, вже ніби зріднилися між собою. Така собі невеличка шкільна сім’я. З ними не завжди просто, але однозначно не занудьгуєш. Шестеро маленьких запитайків цього не дозволять. Теперішні школярики дуже імпульсивні. Їхню увагу треба підкріплювати наочністю, переконливою компетентністю. Кожен урок – це свого роду спектакль, де вчитель – і режисер, і актор, і продюсер. От, приміром, незабаром вивчатимемо тему «Від молока – до сиру». Довго думала, як подати її своїм школярикам. Тим паче, виявилося, що жоден з них і не бачив, звідки те молоко береться. Так-так, на все село в Кривиці – всього кілька корів. То вирішила я наочно показати діткам для засвоєння теми, які смачні страви можна виготовити з молока та сиру. Упросила свою маму, щоб провела для нас своєрідний майстер-клас з виготовлення домашнього сиру, а наші шкільні кухарі допоможуть з приготуванням вареників. Отакий попереду в нас апетитний урок», – з вогником в очах ділиться Світлана Панасівна своїми планами.

Людині для щастя треба зовсім мало – достатньо лише  любові та уваги.  Думаю, ця жінка по-справжньому щаслива. І щасливі ті, хто поряд з нею. Вона випромінює стільки любові, що її відчуваєш навіть на віддалі. Тож бажаємо, щоб й отримувала її взамін не менше. А її вихованцям можна тільки позаздрити, адже попереду в них ще чимало перемог та відкриттів, їхня вчителька про це подбає. Це точно.

Людмила РОДІНА.