ВИВЧАЄМО СВОЮ ІСТОРІЮ ЗА КНИГАМИ ПЕТРА ВОРОБ’Я

У п’ятницю, 13 грудня, в районному будинку культури відбулася презентація нового історичного роману нашого земляка Петра Вороб’я «Гонитва». Петро – уродженець Вільного, але вже багато років живе та працює журналістом на Хмельниччині.

Наш земляк – вже досить знана в літературних колах України людина як автор відомої трилогії «Заграва», «Відблиск», «Сяйво». Тож шанувальникам його таланту було цікаво почути про витоки творчості, прототипів героїв його романів.

Як розповів пан Петро, у 1985 році, коли він закінчував факультет журналістики, його випуску дозволили у вигляді експерименту творчий диплом. Тобто можна було замість нудної дипломної роботи подати на захист  свій творчий доробок. Деканом факультету тоді був Москаленко, що приходився кумом чи якимсь там родичем тодішньому очільнику Компартії України Щербицькому, і власне напевно завдяки цьому на журналістиці й стала можливою така вільність.

Випускник Петро Воробей «застовбив» собі тему національно-визвольної боротьби. Звісно, не обійшлося без хитрощів – в основі твору Петро зобразив  таку родину, де один син іде в Повстанську армію, другий – в червону партизанку, а третій – до Червоної армії. За наївністю, юнак гадав, що таким чином дотримано допустимих ідеологічних пріоритетів: двоє червоних проти одного націоналіста.  Щоправда, навіть в такому вигляді цю творчу роботу було забраковано і довелося писати нудну, що не мала ніякої цінності, дипломну наукову роботу.  «Проте від свого юнацького задуму я не відмовився, і згодом він ліг в основу роману «Заграва». Спершу не йшлося ні про яку трилогію. Але, коли книга потрапила до рук Володимира Яворівського, прочитавши її, він наполегливо рекомендував продовжити цю історію. Так, народилася трилогія, яка охоплює період часу в сто років».

А взагалі за взірець літературного твору автор «Гонитви» має «Енеїду» Івана Котляревського. Чому? «Якщо її вдумливо прочитати, то збагатитеся масою знань: як люди того часу одягалися, що вони їли, про їхні ремесла. Отака собі енциклопедія. Допитливий читач може завдяки цьому творові поглибити свої знання, якщо захоче про щось з описаного автором довідатися додатково».

Інтригуюче діють на читача й твори Петра Вороб’я. Читаючи його романи, по-новому переосмислюєш для себе історію України, затушовуючи в національні кольори чимало «білих плям».

Про що ж новий роман нашого земляка? «Гонитва» – це розповідь про реальну людину. Головного героя твору – вояка УПА Петра Смоляренка – автор списав з уродженця хутора Березина на Березнівщині Антона Олійника. Олійник у 17 років став повстанцем. Спочатку був зв’язковим, потім читав лекції на вишколах упівців, як пропагандист, був керівником юнацтва району тощо. Символом свого життя він обрав кетцаля – священного птаха племені майя, який не може жити в неволі, за що й отримав повстанське прізвисько – Індус.

На світогляд героя великою мірою вплинув його батько – Ничипір. Читачу цікаво буде дізнатися про таку несправедливо забуту істориками подію, як бій на станції Кривин біля Острога. Вшановуючи героїв Крут, маємо пам’ятати, що і в нас були свої герої-гімназисти. Недалеко від Острога, в селі Кривин у 1918 р. відбувся бій, подібний до бою під Крутами. 40 учнів Острозької гімназії зайняли оборонні позиції, захищаючи від більшовицьких військ рідне місто. В числі цих юнаків був і батько героя роману «Гонитва».

«Американський драматичний фільм «Втеча із Шоушенка» багато років поспіль займає перші місця в глядацькому рейтингу. Але пригоди героя цього фільму – ніщо порівняно з життям Антона Олійника», – каже Петро Воробей.

30 червня 1947 року «Індус» був вперше заарештований агентурно-бойовою групою, що діяла під виглядом оунівців. Спочатку його привезли до в’язниці, де 22 дні утримували в карцері, а згодом військовий трибунал виніс вирок – 25 років позбавлення волі. Антона Олійника етапували в Мордовські табори. Тут, змучений важкою роботою та нестачею їжі, чоловік схуд до невпізнання. «Коли він прислав свою світлину рідним, мати не впізнала на ній сина». Кожного дня він все більше прагнув вирватися з нестерпного місця.

Вперше «Індус» утік в 1948 році. Проте його впіймали та кинули у карцер. У 1954 році Антон Олійник вдруге спробував утекти. З допомогою інших в’язнів «Індус» викопав з тюремного нужника 13-метровий тунель, яким вибрався на волю. Далі була довга дорога додому, кілометри, подолані на човні та потязі, і нарешті він дістався такої омріяної України. І знову та радість тривала недовго: через місяць Антона Олійника ще раз арештували та засудили на 25 років каторжних робіт.

Надалі Олійник перебував у Дубравному ВТТ Мордовської АРСР. Незважаючи на дві невдалі спроби врятуватися, «Індус» не переставав мріяти про свободу, про Україну, де навіть повітря солодше. Він спланував ще одну втечу, до якої ретельно готувався, записував адреси родичів ув’язнених, щоб мати де переховуватися на волі. І нарешті 12 серпня 1965 року, разом з товаришем Романом Семенюком, зробивши прохід в огорожі, Антон Олійник втретє втікає з табору. Він повертається в Україну, подорожує Києвом, Харковом, Львовом, Запоріжжям, Рівним, відвідує могилу Тараса Шевченка в Каневі, він ніби хоче якнайбільше побачити, відчути, ніби спішить надихатися тією рідною Україною. І це недаремно. 12 листопада 1965 року, через три місяці після втечі, Антона Олійника знову арештували. «Подорожуючи святими для кожного Українця місцями, втікач вирішив відвідати й Софію Київську. Яким же було його здивування, коли тут, в самому серці столиці України, він не почув жодного рідного слова. Російськомовні гіди настільки обурили Олійника, що весь свій гнів він, не боячись бути викритим, тут же вихлюпнув», – розповідає Петро Воробей.

Була створена ціла бригада з 5 слідчих, які вивчали 12 томну справу «Індуса», вдавалися до обману та фабрикування, щоб винести якомога жорстокіше рішення. 5 жовтня 1966 року Рівненська судова колегія у кримінальних справах ухвалила вирок – конфіскація майна і розстріл. Вирок виконано 6 лютого 1967 року в Києві. Так перестало битися серце Антона Олійника, нескореного і незламного патріота, якого не могли втримати високі тюремні паркани, бо в його серці жила Україна і до неї він завжди прагнув.

Думаю, ця книга, як і попередні твори Петра Вороб’я, також приречена на успіх.

Людмила РОДІНА.

Фото Анатолія КІБУКА.