* 28 жовтня – День вигнання нацистських окупантів з України

Довідково:

Віталій Сергійович Розуменко – гвардії майор у відставці, організатор народної освіти на Рівненщині.

Віталій Сергійович Розуменко 40 років життя віддав педагогічній праці, а 25 з них – на керівній роботі в галузі освіти: на посадах завідуючого відділом освіти. Очолював відділи освіти Рафалівського, Володимирецького, Дубровицького районів Рівненської області.

З 1963 року Віталій Сергійович жив і працював у Дубровиці.

За його ініціативою збудовано багато шкіл і дошкільних закладів на Поліссі, Його пам’ятають як ділового і знаючого керівника, авторитетного і успішного вчителя, патріота держави. Пішов на пенсію з посади директора ЗОШ №2 м. Дубровиці.

За розвиток народної освіти нагороджений орденом Жовтневої революції та медаллю «За трудову доблесть», нагрудним значком «Відмінник народної освіти».

З жовтня 1943 по травень 1945 року служив у діючій армії Південного, Першого Українського і Першого Білоруського фронтів. Брав участь у звільненні Лівобережної України, Польщі, взятті Варшави та Берліна. Воював у складі П’ятої Ударної армії, 301 Сталінської дивізії. Другої Гвардійської танкової армії – 49 гвардійської танкової бригади. Фронтові звання: сержант, старший сержант, старшина, лейтенант.

Демобілізувався з армії у 1945 році у званні старшого лейтенанта з посади заступника командира танкового батальйона по інвалідності.

 В.С. Розуменко нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 1 ступеня. Орденом Червоної Зірки, медалями «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За Перемогу над  Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» і ювілейними медалями.

Віталій Сергійович часто згадував, як чотирма танками взяли війська місто Іноврацлав. За цей подвиг він був нагороджений  орденом Вітчизняної війни.         

Будучи уже на пенсії, він жив активним життям. Очолював міську організацію ветеранів війни та праці. Часто зустрічався з однополчанами, молоддю, користувався авторитетом серед жителів району. Разом з дружиною Галиною Миколаївною, колишньою вчителькою ЗОШ №2 м. Дубровиці, виховали дочку Ніну.

Помер Віталій Сергійович Розуменко в січні 2004 року.    

Дружина Г.М. Розуменко разом з дочкою і внуками живе в м. Києві.

Двічі народжений

На одній із братських могил, яких багато на польській землі, викарбувані на гранітній плиті імена радянських воїнів, які загинули, визволяючи Польщу від фашистів. Приходять на могилу люди, скорботно схиляють голови, читають невідомі прізвища солдат і офіцерів. Багато очей зупиняється на українському прізвищі Віталій Сергійович Розуменко.

А все розпочиналося так… Був теплий, лагідний червневий ранок. Тихо, мирно відпочивали сільські жителі після трудового тижня. Не спалося тільки учням 9-А класу Святилівської середньої школи Градизького району Полтавської області. Причиною їх тривоги була радісна подія. А саме: за підсумками навчального року їхній клас завоював перше місце за відмінні успіхи в навчанні та громадсько-корисній праці. Нагородою переможцям була екскурсійна поїздка в столицю України, м. Київ.

Уже куплені квитки, зібрані в дорогу речі. На світанку клас у повному складі зібрався біля школи. Радісний настрій обірвав голос диктора з гучномовця: «Сьогодні, 22 червня, о 4-й годині  фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз».

До України прийшла війна, яку історія називає Другою світовою. Довгих 1418 днів і ночей радянський народ на фронтах і в партизанських загонах, на заводах і фабриках, на широких ланах виборював свободу і незалежність Вітчизни.

Серед патріотів-визволителів був і мій дідусь Віталій Сергійович Розуменко.

Усі хлопці того 9-А пішли у військкомат, щоб їх зарахували добровольцями на фронт. При цьому дідусь приписав собі один рік, бо він був молодший, ніж його однокласники. Але підліткам відмовили, порадивши трохи підрости. Та вони не заспокоїлись. Як тільки радянські війська звільнили Полтавщину, усі 17 хлопців 9-А пішли на фронт. Війна розкидала їх по всіх фронтах. На жаль, День Перемоги зустріли не всі: із 17 хлопців додому повернулися тільки восьмеро.

А фронтова біографія мого дідуся складалась так… Короткострокові курси в танковому училищі в м. Ульянівськ. А далі, із посвідченням танкіста-механіка, він потрапив на Перший Білоруський фронт. На своїй бойовій машині Т-34 у складі 1050 Донецького стрілецького полку з боями пройшов Західні області України, Польщу, Німеччину.

Все далі на захід просувалися фронти Другої світової, звільняючи західні країни від німецького поневолення. За Віслою були Одер, Рейн, нарешті, води Шпреє…

А перед цим, в січні 1945 року, радянські війська вели жорстокі бої за звільнення польських земель від нацистських загарбників. Недалеко від села Біла Гура Варшавського воєводства розгорілася жорстока битва з переважаючими силами німців.

В цьому бою дідусь був контужений снарядом, що розірвався поряд. Однополчани вважали, що танкіст загинув. І пішли вперед, «На Берлін».

Через добу після такої жорстокої битви по цьому полю бою проходила інша танкова частина. Бійці помітили, що серед мертвих радянських і німецьких солдат сидить закривавлений боєць, голова і плечі якого вже густо припорошені снігом. Він був живий, але говорити і рухатись не міг. Дідусю надали першу допомогу і відправили в польовий шпиталь. Після одужання його зарахували в батальйон автоматників 49-ї гвардійської танкової бригади. Частина з боями продовжувала наступ на Берлін.

А тим часом у далекому полтавському селі моя прабабуся Зінаїда Іванівна Розуменко, вчителька іноземних мов місцевої школи, отримала похоронку. «Прошу известить гр. Розуменко Зинаиду Ивановну, что её сын Розуменко Виталий Сергеевич, в бою за Социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявил геройство и мужественно погиб 15 января 1945 года, и похоронен с отданием воинских почестей в Варшавском воеводстве».

Важко уявити горе матері, що не так давно втратила чоловіка…

За бойові подвиги танкіст Розуменко був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За освобождение Варшавы».

Капітуляція нацистської Німеччини застала дідуся у Потcдамі. Після закінчення війни треба було починати нове життя. Дідусь хотів залишитись на військовій службі, та через стан здоров’я довелося комісуватись.

Він повертається додому, допомагає мамі та малому братику. Здобуває освіту. Мій дідусь присвятив себе найблагороднішій праці – виховання молодого покоління. 46 років працював на різних посадах в галузі народної освіти, за що одержав багато нагород.

І всі ці повоєнні роки він підтримував зв’язки із своїми побратимами-однополчанами. Вони свято берегли вірність військовій дружбі і час від часу зустрічались в Москві, Донецьку, Криму.

Дідусь уже відійшов у вічність, але ще за його життя і після в нашій родині свято шанують пам’ять про бойові і трудові подвиги воїнів-визволителів, що подарували нам мирне життя. А день Перемоги для нас – велике свято, коли згадуються пам’ятні події, які мали місце в історії нашої родини і нашої країни.

На почесному місці висить парадний мундир танкіста, полковника запасу, на якому бойові і трудові нагороди - 4 ордени та десятки медалей.

Дуже прикро, що і в ХХІ столітті в різних куточках нашої планети, і в нашій країні ллється людська кров, гинуть ні в чому не винні люди. Виходить, що історія Другої Світової війни не остудила гарячі голови загарбників, що свої статки наживають на крові народу.

Інна ЧЕРНЯК.

На фото: Зустріч однополчан. У другому ряду справа – командир полку Гумеров Ісхак Андросович. Полк штурмував рейхсканцелярію в Берліні.