Їх творчістю хата багата

8 вересня у Березному пройшов обласний фестиваль-конкурс родинної творчості «І творчістю хата багата». У програмі цього заходу творчі родини змагалися у п’яти конкурсах: «Представлення», «Люби і знай свій рідний край», «Танцювальний», «Смуга перешкод», «Рукотворна краса». Гідно представив Дубровиччину на фестивалі народний аматорський фольклорно-родинний колектив Олексієвців із Залужжя.

Любимо і шануємо цей чудовий родинний ансамбль. Отож попросили Галину Пилипівну Котяш розповісти про участь та враження від цього обласного творчого конкурсу.

З яким настроєм їхали до Березного, які завдання ставили перед вами організатори?

Коли дізналися про фестиваль, то ніяких сумнівів щодо участі в ньому у членів нашого колективу не було. Одностайно вирішили поїхати, себе показати і творчих людей побачити, наш район представити. Це ж чудово – поділитися іскрою таланту. Маємо гарні народні костюми: спідниці, фартухи, корсети. Скільки в них праці ручної вкладено, з якою любов’ю вони шилися. Унікальними є наші інструменти - гармошка та бубен, який зробив дуже давно наш дядько.

Було серйозне непросте домашнє завдання: зробити імпровізовану українську оселю, щоб передати колорит побуту поліщуків.

Щоб вбрати на фестивалі поліську хату, ми використали речі, які перейшли в нашій родині у спадок. Я бережу все, що створене дбайливими руками давним-давно. Отож, образи і рушники, намітки і скатертини, портрети і старі фото, різну всяку-всячину спакували у п’ять великих сумок і повезли на фестиваль. А оскільки треба було накрити обідній стіл, то й смаколиків наготували, народних страв, екологічно чистих, особливих.

Переконана, що у кожен конкурс вклали душу.

Свій колектив ми представляли частушками, душевними і жартівливими. Тексти складаємо самі, в них обов’язково вплітаємо діалекти, власні назви нашого села та рідного Полісся. Хочемо, щоб людям було приємно нашу творчість слухати, щоб додавали частушки глядачам доброї енергетики. Виконуємо їх під гармошку та бубен. Також на фестивалі було завдання – відтворити своє родове дерево, зберігаємо фото прадідів і от залюбки представили людям свій родовід. Портрети і фотографії різних століть – це також дорога спадщина нашої родини. Вважаю, що це гарне завдання, бо кожна людина має знати своє коріння. А кажуть, що яке коріння – таке й насіння. У нас воно творче, з вогником.

Тетяна Турчик (учениця Залузької ЗОШ) гарно відповідала на історико-етнографічні запитання у конкурсі «Пізнай свій край».

Особливий інтерес викликали у всіх присутніх наші поліські страви, ними смакували, пригощалися і нам дуже дякували. Учасниці нашого колективу яскраво продемонстрували свої кулінарні здібності: були пурими, креблі і каша у горщику, пиріжки з квасолею, булочки, зготували п’ятилітрову каcтрюлю налисників і напекли духмяного хліба. Все просте, натуральне, дуже запашне, зроблене з любов’ю. У кожну страву додавали свою  «родзиночку». Люди смакували залюбки і нахвалювали все, що було на столі. Огірочки з бочки також розійшлися на «ура», а хіба щось буває смачніше, аніж свіжий домашній випечений хліб? Недарма ж глядачі підходили і казали: «Дайте нам шматочок вашого смачного хліба». Це висока оцінка нашої праці і наших господарських талантів. Нам було дуже приємно, що всі смаколики розійшлися на «ура».

Також на цьому фестивалі, як на доброму, святі, не обійшлося без танців. Ми показали «Коробушку» і «Восадулі», «Нареченьку». Раді третьому місцю, а головне задоволені, що побували у такому гарному товаристві чудових людей.

Бог подарував вашій родині яскравий талант, що вас єднає. Звідки його коріння?

Найстарша учасниця нашого колективу наша любляча, терпляча, мудра, талановита мама Олексієвець Уляна Кузьмівна. Їй 85 років. Матуся співає у частушці про свій вік: «А мне восємдєсят пять осенью кончаєтся. А в мене одна скорость, друга не включаєтса…». У селі, на нашій вулиці, маму називали Манєю, таке у неї і сценічне ім’я. Разом з татом (вже, на жаль, покійним) Пилипом Григоровичем Олексієвцем мама виростила шестеро дітей: три сини та три доньки. Нам всім прищепили батьки любов до творчості, всім передали свої таланти. Ви ж знаєте, як жилося і живеться у селі, все життя в праці. Трудилася мама телятницею, дояркою, в ланку ходила. Робота від зорі до зорі. Але пісню і творчість мама завжди любила і любить. Не раз ловлю себе на думці, що пісня й допомагала нашим людям, моїм батькам зокрема, переносити всі незгоди життя. Тато також був великим трударем – ковалем, позитивною, щирою, безвідмовною людиною. Він чудово грав на гармошці, от і всі діти, окрім мене, також вміють грати на цьому інструменті. А я, як навчалася в інституті культури, то осилила піаніно, баян та фортепіано. Співала як була студенткою у відомому колективі «Горина». А щодо фестивалю, то, без сумніву, найбільше людей довкола себе збирала наша мама, бабуся та прабабуся, наша учасниця – баба Маня. Її талант, її красу душі і життєву мудрість видно кожній людині. І от саме від батьків у нас любов до пісні, до фольклору, до народознавства.

До речі, два наших брати – Леонтій та Григорій живуть у Білорусі, там також виступають на сцені, там разом зі своїми родинами шанують і несуть людям в українському колективі красу нашої пісні. Вони обидва талановиті музики. Леонтій грає на бубні та на ложках, а Григорій – на гармошці.

Я, Марія, Ніна і Павло живемо у Залужжі. Маємо гарних дітей та онуків. Загалом наша мама тепер радіє сімнадцяти онукам та п’ятнадцяти правнукам. Це і є головне багатство нашої найстаршої, найшанованішої учасниці колективу, берегині нашого родинного вогнища.

З маминої іскорки почалася і наша творчість. Пригадую, як завжди мама наказувала: «Як кличуть виступати, то обов’язково треба йти, робота переробиться». Я дуже підтримую ці слова: творча душа завжди знайде час для виступів. Хоч у селі і роботи багато, ніколи не сидимо, склавши руки, але й час для репетицій і виступів завжди знаходимо. Це для нас велике задоволення. Навіть одягнути ці прекрасні сценічні костюми, які створені власноруч, це вже позитив, і для нас, і для людей. Ми дуже раді, що гідно представили Дубовиччину на такому прекрасному святі. Вдячні всім людям, хто шанує нашу творчість. Адже для людей ми і даруємо свій талант!

Довідково: заснований колектив у 1985 році. Спочатку його учасником була сім’я Олексієвців – батько Пилип Григорович, мати Уляна Кузьмівна та їх четверо дітей: син Павло та дочки Марія, Ніна та Галина. Згодом сімейний ансамбль переріс  у родинний. Його лави поповнили зяті, невістки та онуки.

У 1999 році колектив очолила донька Уляни Кузьмівни – Галина Пилипівна Котяш, яка після закінчення Рівненського державного гуманітарного університету (кафедра «музичний фольклор»), повернулась в рідне село на посаду директора сільського будинку культури.

У 2000 році родинному ансамблю Олексієвців присвоєно звання «Народний». Зараз колектив складається з 10 учасників. Всі вони жителі Залужжя: педагоги, культпрацівники, молодь та люди пенсійного віку. Колектив береже, колекціонує, дарує глядачам найкращі зразки фольклористики нашого краю, неодноразово представляв район у творчих заходах різного рівня. Зараз керує цим чудовим колективом Вікторія Полюхович, донька Галини Котяш.

Люба КЛІМЧУК.

Свято біля вітряка

Минулого тижня у с. Краснопілля Гощанського району пройшов Всеукраїнський фестиваль народної творчості, історії та побуту «Красносільські вітряки».

Він організований з метою популяризації, вивчення народних звичаїв, обрядів, традиційного народного мистецтва, народних ремесел і кухні, що побутують у  регіонах України.

У 1985 році чех Іван Клічник побудував на Гощанщині вітряк, який зберігся і донині. Це один з найстарших вітряків України.

Зранечку, в день фестивалю поспішають до цього величного раритетного млина господарі Гощанського краю. Адже за традицією, вони ще до початку святкового дійства встановлюють курені сільських культурно-дозвіллєвих комплексів Гощанщини. У тих куренях пригощають всілякими напоями, найсмачнішими стравами, приготовленими за старовинними рецептами, запашними пиріжками.

Дубровицький край представляв на фестивалі народний аматорський родинний ансамбль сім’ї Чудиновичів із  Сварицевич. Наші земляки стали кращими у конкурсі на найліпший народний костюм. Вітаємо наш талановитий, відомий колектив, який завжди гідно представляє наш район на конкурсах та фестивалях різних рівнів.

Люба Клімчук.

У Міністерстві освіти

і науки – наше коріння

38-річний Юрій Юрійович Полюхович, який народився у Костополі та вчився у Березнівському лісовому коледжі, став першим заступником міністра освіти і науки України. На цю посаду він був призначений 11 вересня цього року.

Про пана Юрія ми розповідали у нашій газеті минулого року. Юрій Полюхович – один із двадцяти фахівців на всій планеті, які вміють читати письмена давнього народу, що панував колись у Центральній Америці. Україна, США та Мексика – ось країни, де дослідник почувався якнайкраще.

Про Юрія Полюховича я дізналася взимку 2018 року. Тоді педагог із Сварицевич Оксана Островська на своїй сторінці у «фейсбук» написала інформацію: «Знай своїх! Це Юрій Юрійович Полюхович, доктор філософії та співробітник наукового проекту «База даних ієрогліфічної писемності майя» Каліфорнійського університету, який здійснив десятки експедицій до Латинської Америки, археолог – син нашого земляка Юрія Васильовича Полюховича із Сварицевич, випускника 1978 року». Ось тоді і поцікавилася, чим займається науковець.

Про роботу в 2000-2010-ті був керівником секцій і семінарів на конференціях в університетах США, Латинської Америки, Європи, десятки разів їздив у експедиції до Латинської Америки. Є членом Європейської асоціації дослідників культури майя. З 2008-ого – директор туристичної компанії «Royal Adventures». Учасник найбільшого проекту з вивчення писемності майя «The Maya Hieroglyphic Database» при Університеті штату Каліфорнія (США). Співдиректор проекту з документації написів майя у штатах Кампече, Юкатан, Кінтана-Роо (Мексика). Заступник редактора наукового журналу «Glyph Dwellers» (США). Радник міністра освіти і науки України (2014-2016).

У декларації Юрія Полюховича вказано, що він має авторські права на дисертацію «Політико-династична історія держави майя Баакаль за матеріалами корпусу епіграфічніх джерел Паленке (Лакамха)». Після того, як у 97-99-х роках вчився за професією «Бухгалтерський облік і аудит» у Березнівському лісовому коледжі, він також здобував освіту фінансиста у Тернопільській академії народного господарства; є у біографії магістратура в НаУКМА («Історія»), КНУ ім. Тараса Шевченка, аспірантура, Університет штату Каліфорнія (США), постдокторантура (2014-2016). Вільно володіє англійською, іспанською та класичною чольті (мова ієрогліфічної писемності майя).

Юрій Полюхович розповів про свої пріоритети на посаді першого заступника міністра освіти та науки.

Він зазначив, що має багаторічний досвід роботи за кордоном і бачив, якою може бути наука та які результати вона може давати для розвитку не лише економіки, а й суспільства загалом.

Серед своїх пріоритетних напрямів роботи перший заступник назвав створення прогресивної системи боротьби з плагіатом, єдиної бази, де зібрано інформацію про всіх науковців, репозитарій наукових текстів, починаючи з магістерських робіт.

«Для ефективної реформи не зможемо оминути увагою реформування Національної академії наук та її галузевих академій. Це болюче питання. Насамперед потрібно залучати світових незалежних фахівців – аудиторські компанії, якщо йдеться про оцінку майна, та фахівців, якщо йдеться про оцінку наукових напрямів», – відзначив Юрій Полюхович.

Люба КЛІМЧУК.

Заговорила через

13 років… у молитві

Що б не казали скептики, молитва здатна на багато речей. Інколи на те, що не можна пояснити чи осягнути розумом. Варто лиш повірити…

Цю історію чула від знайомих, а на днях побачила у християнській програмі «Голос, що кличе».

Тож переповідаю її й нашим читачам.

Дивлячись з екрану на усміхнену і балакучу 16-річну Валентину Чудік з Лютинська, диву даєшся, що донедавна вона не могла сказати жодного слова. Хоча й з’явилася на світ цілком здоровою і звичайною дівчинкою. Лепетала по-дитячому перші фрази. Але лиш до одного моменту.

«Вона народилася і дуже рано почала говорити, – згадує мама дівчини Наталія. – До року красиво вимовляла всі слова. Але коли їй було приблизно три роки, якийсь дядько йшов і насварився на неї. І після того вона замкнулась в собі. Може цей фактор повипливав, може ще щось. Спочатку перестала з батьком говорити. Потім бачу, що й зі мною». А згодом втратила мовний контакт й з рідним братиками й сестричками.

Що ж стало головною причиною – так і залишилось загадкою. Батьки возили Валю до знаного психіатра. Однак і він не пролив світла, видавши довідку з діагнозом «не розмовляє».

На папері здається ніби два слова, та в житті через оте «не розмовляє» дівчині прийшлось не солодко.

«Йдеш, а на тебе пальцем тикають: «Он та пішла, що не говорить. Дехто казав «німа», дехто – «глухоніма». В школі теж було все важко».

Та попри труднощі, Валентина стала майже відмінницею. Навчалась письмово. Сама дивується, як з першого класу опанувала читання.

«Була завжди слухняною. Хоча вона не спілкувалася, але виконувала все, що їй казали, – ділиться класний керівник Котяш Євгенія Степанівна. – Спочатку була така скромна, ніби боялася чергувати, витерти дошку. Але в класі дівчата знайшли «спільну мову» з нею. І вона в цю роботу влилася. Важко було перевірити домашнє завдання. Якщо це був вірш, вивчала його вдома, і коли діти розказували, вона за цей період писала. Думала, може, трошки слідкує за однокласниками, дещо собі занотовує, але ні. Вивчала і самостійно це все робила».

Вдома теж була помічницею для батьків. Втім материнське серце весь час краяли  думки, а що буде далі? В селі знають про особливість Валі, а як буде поза його межами?

Тим часом дівчинка собі фантазувала, що все складеться  добре і вона заговорить. Так і сталося. Знову раптово і неочікувано. Разом з батьками Валентина відвідувала Дім молитви. Але в той день тато й мама зостались вдома. Вона ж з братами й сестрами  пішла до церкви. Служитель, який не знав про ваду дівчини, підійшов і почав за неї молитися.

«Питає в мене: «Що ти хочеш?». А я йому відповідаю вголос:  «Хочу говорити». Сама не знаю, як. А збоку жіночка підказує: «Не чіпай її, вона взагалі не розмовляє». Він подумав, що я посварилась з батьками. І дав настанову: «Прийдеш, обов’язково помирись з ними. А зараз молися». І буквально через пару хвилин я стала говорити у молитві. А коли повернулась додому, так і зробила. Розбудила маму й тата, попросила в них вибачення. Батьки ніч не спали, до ранку плакали. Кілька годин ми просто сиділи і в колі родини спілкувались».

В школі новина про те, що Валя заговорила, теж здійняла фурор.

«Це було цікаво звісно. Першою підійшла  вчитель математики. Почала плакати, обнімати мене. Всі однокласники теж позбігались. Дехто ще не прийшов до школи. І дзвонили  до них: «Не  забудь валеріанку взяти, бо в нас таке сталось, ну таке сталось». Ніхто не міг повірити».

«У мене чогось було враження, що вона заговорить в класі восьмому, – додає Євгенія Степанівна. – Якась була така інтуїція, але вона не спрацювала. І вже ми трохи й не вірили. Бо пройшов той період, коли вона формувалась. В мене був тоді вихідний. Учні прибігають до мене додому одразу зі школи. Валя мовчить. А дівчата кажуть: «А ми хочемо Вам новину сказати. В нас Валька говорить». Звичайно це була радість, вона почала сміятись, я її поцілувала. Це було щастя для дитини. Я більш вірю у цю Божу силу, Божу благодать. Й звичайно – в її прагнення та бажання».

Валентина ці 13 років мовчання тепер видаються просто сном, від якого нарешті прокинулась. Її чекає життя, зіткане із розказаних смішних історій, заспіваних пісень, щирих зізнань, слів подяки… А ще – сповнене чудом, в яке тепер вона точно вірить.

Записала Леся Кондратик.

Євген Грицюк:

«Життя – це картина,

яку ми пишемо»

Знайомтеся, студент-художник Євген Грицюк з Лісового. Молодий, талановитий, амбітний. Він обрав свою життєву стежку за покликом серця. Бо вважає, що саме воно завжди показує правильний напрямок. Іншими роздумами та закуліссям своєї творчості хлопець поділився у нашій невеликій розмові.

Як почалась любов до художнього ремесла?

Малюю, відколи себе пам’ятаю. Ще у два роки взявся за олівця, переносячи на аркуш картинки з мультиків. Тоді полотнами виступали навіть шпалери. Доводилось робити перестановку, аби закрити мої дитячі «шедеври». Хист, напевно, передався генетично, бо сім’я в мене творча. Тато – повар, мама – колишня медсестра, втім обоє непогано малюють. Саме вони своєю вірою в мене вдихнули цю мрію – стати художником. Коли постало питання вибору професії, інших варіантів не було. Нині я уже четвертокурсник Дубенського коледжу. В  нас дуже багато талановитих людей на Дубровиччині. Але чимало з них бояться себе показати, обираючи не те, чого прагне душа. А потім нарікають на життя, роботу, рутину. Варто завжди прислухатись до поклику власного серця, а не чиїхось нав’язаних думок.

В школі, мабуть, був відмінником з образотворчого мистецтва?

Якраз навпаки. В школі мене  знали не інакше, як Женю-художника. На уроці собі ніколи не встигав намалювати, бо всі просили допомогти. Від вчителів не раз «влітало»  – замість того, щоб вчитися, постійно щось творив на полях зошитів.

Для мене малювання – це паралельний світ. Тому моя намальована квітка в першому класі і зараз – це практично одне і те ж. А ти пам’ятаєш свою першу картину, коли сам зрозумів, що Женя таки художник?

Був, напевно, в класі четвертому чи п’ятому. Приїжджав до нас на медпункт лікар Діжурко, і попросив намалювати щось йому. Я тоді не знав, що таке ватман, тож склеїв скотчем докупи листи А4. І на такому сконструйованому полотні зобразив 101 далматинця. Такі були перші художні проби пензля так би мовити.

Відтоді скільки з’явилось картин з-під твого олівця чи пензля?

Навіть не можу порахувати. Їх дуже багато. Картини в мене довго не затримуються. Часто дарую, деякі хочуть придбати. Дома зібралась уже невеличка галерея. Був в мене також цікавий досвід реставрування ікон.

Є якась особливо дорога?

В кожну вкладаю частинку себе, тому всі для мене значимі. Особливими можу назвати картини, написані для особливих людей. Був момент творчої кризи, хотілось покинути цю справу, бо нічого не виходило. Тоді мама попросили не гарячкувати і намалювати тату подарунок на день народження. І він вдався – написав «Старе місто» олівцем.

Що найчастіше малюєш?

Надихають люди і небо. Та й взагалі моменти. Коли прокидається земля на світанку, коли світло відбивається  в очах, чи промені губляться у волоссі, коли всміхається дитина. Захоплюєшся такими миттями, і це відчуття хочеться передати іншим. Бо у нинішньому бурхливому світі, на жаль, у нас не завжди вистачає часу просто зупинитись і осягнути красу навколо, яка ховається у дрібницях. А мистецтво вчить бачити її там, куди раніше голови не повертав. Задум картини може виникнути навіть завдяки надихаючій цитаті, фільму чи музиці. А ще подобається вносити саркастичні ноти в деякі роботи, висміювати негативні соціальні явища, аби людина впізнала себе і могла щось змінити.

Може картина щось розповісти про її творця?

В мене, наприклад, робота залежить від настрою. Якщо картина похмура, в темних кольорах, значить в мене був такий же стан. І навпаки, коли тобі добре, то рука тягнеться до світлої і яскравої палітри. Процес створення завжди сповнений емоціями. Тому люблю малювати не з ескізів, а «з голови». Так цікавіше, бо достеменно не знаєш, що вийде в кінці.

Коли зазвичай приходить творча муза?

Маю  дуже дивне натхнення. Його то не буває, то в один момент може «накрити». І чомусь здебільшого вночі. Встаю, запасаюсь кавою і малюю. Вдень роблю замовлення, тоді творчість йде важче: треба підлаштовуватися під когось, а не під себе. Звісно ж, найкращі картини ті, які намальовані від душі.

Вміння малювати – талант від Бога чи йому можна навчитись?

Все вирішує бажання. Прикладом є деякі мої одногрупники, які свій хист напрацювали. Якщо людина захоче, їй багато чого підвладне. Головне кайфувати від улюбленого заняття, відпочивати за ним душею. Не дати життєвим обставинам і оцінкам збоку погасити в собі художника.

Як ставишся до критики?

Чудово. Без критики – нема розвитку.

Маєш кумирів серед інших художників?

Захоплюють митці, які мають власну фішку. Повністю віддаються своїй справі. Працюють для власного задоволення, а не для комерції.

А що вважаєш своєю фішкою?

Нині найбільше до вподоби портрети, а особливо зображувати  емоції людей. Помітив таку цікаву річ – коли малюю, в мене вираз  обличчя такий же, як і на картині. Якщо людина зчіплює зуби, то я теж, якщо вона посміхається – так само розпливаюсь в посмішці. Наче своєрідне дзеркало.

Склався стереотип, що художник зазвичай бідний і голодний. Навіть саме визначення, кажуть, пішло від слова «худо».

Є гарний вислів: якщо хочеш – знайдеш можливість, якщо ні – знайдеш причину. Ця справа складна, часто нестабільна, але добре оплачувана. Поки я навчаюсь, роблю портрети під замовлення, розмальовую кафе. Зараз працюю над спортзалом. До речі, вдома теж  на стіні зобразив Венецію. Далі хочу спробувати себе в тату-руслі, малювати картини на людях. На свої потреби мені вистачає.

Про що мріється?

Ідеально поєднати сім’ю і роботу, не жертвуючи чимось. Мрію  пов’язати життя з мистецтвом. Для мене це справа, в якій  розкриваєшся і проявляєш себе не так, як всі.

Щоб побажав хлопцям і дівчатам?

Йти за своїми мріями. Не боятись пробувати  знов і знов, якщо не все вдається з першого разу. Не підлаштовуватись під когось, а  завжди залишатись собою. Життя  – це картина, яку ми пишемо, і лиш від нас залежить, які підберемо для неї фарби. Бажаю, щоб картина кожного була тільки в теплих тонах.

Фото Олександра Лавора з Дня села в Лісовому, де Євгеній виставляв свої роботи.

Спілкувалась Леся Кондратик.

Дубровицькі матусі отримують оновлені «бебі-бокси»

Наповнення «бебі-боксів» розширили майже вдвічі. Тепер там не 30 предметів для мами і дитинки, як було спочатку, а 70-ят.

Перші «пакети малюка» почали видавати ще рік тому. Вміст коробок кілька разів допрацьовували, а останнє оновлення набуло чинності зовсім нещодавно. Тож новоспечених дубровицьких мамусь чи тих, хто тільки готується до цієї ролі, чекає у пологовому приємний бонус. У боксах стало більше пелюшок – 6 штук. А ще з’явилися нові розміри дитячих шкарпеток: до набору додали дві пари на вік 4-6 місяців. Для такого ж віку доклали і ще один слинявчик. З одягу до боксу потрапив демісезонний комбінезон з капюшоном з синтепоновим наповнювачем.

Поповнився пакет і розвагами: розвивальним килимком з м’якими дугами і підвісними іграшками. Також в коробках тепер є губка для купання малюка і спеціальний гребінець для волосся. Не забули і про молодих мам – для них до наборів додали по пачці післяпологових і звичайних прокладок.

Ще до цього – у червні – в пакунку з’явились рукавички для немовлят, крем для малюка під підгузок, гіпоалергенне господарське мило та дитячі гігієнічні ватні палички. Боді і чоловічків було 2, а стало – 7 штук. Додалась і бавовняна шапочка для дитинки на вік 6-12 місяців.

Кардинально різних відгуків й донині про бокс є багато. Що з казенної коробки використовує, а що б хотілось змінити, запитала у молодої мами Оксани Українець.

«Нам вручили великий яскравий ящик. Це в будь-якому разі підмога для батьків на перших порах. Хоча дечим була здивована. Наприклад, кремом для загоєння грудей. Лікарі строго забороняють користуватися подібними речами. Так і лежить.

Далі одяг. Моя Оля народилась невеличка  – вагою 2900-от, тому все нам підійшло. Бо чула від інших мама, в яких діти крупніші, що дещо їм уже замале. Чоловічки не зручні, бо на ніжках не мають кнопок, а підгузки треба міняти часто. А от повзуни і боді на довгому рукаві зносили два комплекти. Якість доволі непогана.

Окрема історія – пелюшки. Як добросовісна мама, отримавши бокс, всі речі попрала. Після звичайного  дитячого мила і теплої води пеленка просто розлазилась в руках. А була така гарна і яскрава.

Ще здивувало, чому ні на пелюшках, ні на одязі немає етикеток, не вказано виробник?

Підгузки нам давали вже «Ліберо», тому більш-менш нормальні.

Термометром для води не користуємось. Електронний – купили ще до того, як отримали «пакет малюка». Він був у списку необхідного для пологів. Тому маємо два. Такий термометр коштує 110-150 гривень, це не дуже великі гроші, але з народженням дитинки й так багато витрат. До того ж, є сім’ї, які не мають фінансової змоги придбати все «по списку», який вручають в лікарні, в тому числі одяг. Тому вважаю, що краще вручати бокс одразу, як мама відійде від пологів, а не при виписці.

Велику ковдру сховали на потім, а з маленькою гуляємо – вона м’якенька, зручна. Дуже задоволена рушником з кутиком для купання і багаторазовою водопоглинаючою пелюшкою. Це справді стає у пригоді. Як і гігієнічні засоби для мам.

Що варто змінити чи додати? Перш за все, враховувати пору року. Наприклад, зимою-осінню, та й весною теж, замість боді з коротким рукавом ліпше покласти щось тепліше – конверт чи додатковий комбінезон. Пелюшку водопоглинаючу можна було б ще одну.

А ще краще – зробили б у пологовому аптеку-магазин і дали батькам одноразовий сертифікат на суму вартості «бебі-боксу». Кому потрібно – на медикаменти після складних пологів, звісно не дай Бог, але різне буває. А як все добре – на необхідні речі для діток».

Є батьки, котрі «пакунком  малюка» не користуються взагалі. В кожного на це свої причини. Тому продають його на популярних онлайн-сервісах. Дехто по частинам – то коробку, то пелюшки, то одяг. Хтось пропонує придбати новий, нерозпакований бокс. На момент написання матеріалу, до прикладу, одна з мам пропонувала такий за 1300 гривень.

Фото з архіву Оксани.

Леся Кондратик.

Історії про життя: повернення через 60 років…

Минулого року у складі делегації з Ізраїлю у Дубровиці побували вихідці із нашого райцентру Рая та Белла Фішмани. Вони були безмежно раді побачити землю своїх батьків та рідну хату, яка досі збереглася на вулиці Спортивна. Разом з батьками Рая та Белла виїхали із нашого міста у 1957 році.

Батько Белли та Раї у часи війни служив в Радянській Армії. Повернувся у Дубровицю в 1945-ому, змушений був викупити у нових господарів будинок, який звели ще  його батьки. Згодом одружився. Зрозуміло, що Шия Фішман вижив саме завдяки тому, що не був у Дубровиці під час репресій у 1942-ому, коли масово знищували євреїв. Шию Фішмана досі пам’ятають дубровичани, як забезпечену, мудру і хорошу людину. Він мав кілька магазинів у центрі Дубровиці, не відмовляв у допомозі українцям. Наприклад, шанований Федір Іванович Кренько розповів, як виручив його Шия, позичивши частину грошей на будівництво хати. В 1957 році розпочалася репатріація корінних поляків до Польщі. Оскільки дружина Шиї Фішмана була полька, то її родина також виїхала до сусідньої країни. Згодом Фішмани переїхали в Ізраїль. Там по-новому почали будувати своє життя.

Їх діти виросли достойними і шанованими людьми. Вони неодноразово чули від батьків розповіді про свою батьківщину – Дубровицю. Але лише у 2018 році, завдяки Лілії та Вікторії Ляхович, Оксані Краглевич сестри Фішман знайшли свій дім у нашому місті, це будинок на вулиці Спортивна (колишня Пожарна). Зараз він належить родині Бандур.

З теплом і шаною минулоріч зустріли у Дубровиці Беллу та Раю Фішман Надія Петрівна Коржик, Петро Бандура, Ольга Німчук (власниця будинку). З притаманною для українців гостинністю, представники роду Бандур прийняли у колишньому єврейському будинку спочатку сестер, а потім ще раз цілу єврейську делегацію. Оскільки Белла та Рая добре розмовляють російською, то порозумілися швидко, але головною була мова душі. Як обіймали і цілували сестри стіни рідної хати… Це треба було бачити.

Дуже радів зустрічі зі своїми колишніми ученицями їх викладач музики Федір Іванович Кренько. Він подарував гостям чудові пісні під супровід баяну. Було багато спогадів.

Відвідавши батьківщину, вихідці з Дубровиці підняли тему встановлення меморіальної дошки загиблим євреям Дубровиці. Спочатку планувалося розмістити її на колишній єврейській синагозі. Зараз це торговий центр (раніше кінотеатр «Зміна»).

А нещодавно наше місто відвідав Моше Слав, чоловік Раї Фішман. Він приїхав до Дубровиці провести перемовини про встановлення пам’ятника (замість меморіальної дошки) полеглим євреям на території нашого району. Зараз попередньо обговорюється місце встановлення. Міська влада для цього пропонує частину території колишнього єврейського кладовища,  між приміщенням стоматполіклініки та райсанепідемстанції. В обговоренні теми пошанування Холокосту у Дубровиці у «фейсбук», жителі міста та району також висловили думку, що тут найдоречніше поставити пам’ятник всім загиблим євреям у різні часи історії.

До речі, Моше Слав – відома та шанована людина в Ізраїлі. Попросила гостя розповісти нашим читачам про себе.

Отож, Моше Слав (Перепелицький) народився у 1952 році в Станіславі (Івано-Франківська обл.). Закінчив Чернівецький індустріальний технікум та інститут нафти та газу в Івано-Франківську. В 1975 р. емігрував до Ізраїлю, навчався в Неґевському університеті імені Бен-Гуріона у місті Беер-Шева. Пан Слав закінчив вищі бізнес-курси в Техніоні  (Ізраїльський технологічний інститут), два роки служив в ізраїльській армії.

Моше Слав є президентом фірми SlavGroup. Шість років він обіймав посаду голови Ізраїльської шахової федерації. Моше займається різною суспільною діяльністю, є Головою Спільноти вихідців зі Станіславу, частий гість на ізраїльському телебаченні та радіо, де бере учать в передачах на тему бізнесу та шахів. Він є автором кількох посібників з гри в шахи. 

Під час зустрічі з міським головою Богданом Микульським пан Моше Слав зазначив, що його земляки готові повністю за свій рахунок оплатити встановлення пам’ятника. Робота у цьому напрямку активно ведеться. Наступний крок – виділення земельної ділянки на сесії Дубровицької міської ради. Газета буде інформувати про перебіг розгляду цього питання.

Надзвичайно сподобалася гостю з Ізраїлю наша Дубровиця. Під час зустрічі із членами виконкому Моше Слав зазначив, що вражений красою та чистотою нашого древнього містечка: «Відчувається, що тут живуть трудолюбиві і хороші люди, а головне місто має прекрасного міського голову, небайдужість і господарність якого дуже помітна». Також Моше Слав відвідав єврейський цвинтар біля колишнього аеродрому. Він сфотографував плити з написами на івриті (їх три). Це поховання жінок. У Ізраїлі наш гість більш детально вивчатиме час поховання та, можливо, історію цих людей. Говорилося про необхідність впорядкування кладовища, нагадаю, що ця ділянка землі зараз належить Селецькій сільській раді. На батьківщини своєї дружини гість із Ізраїлю залюбки поспілкувався із нашими земляками.

Він зазначив, що дуже розуміє нашу стривоженість через війну в Україні, адже і його країна добре знає, що таке перебувати у стані воєнного конфлікту (ізраїльсько- палестинський конфлікт триває дуже давно). Однак в умовах тривалого воєнного протистояння якість життя в Ізраїлі постійно зростає.

Гостинно приймала ізраїльського гостя родина Ляховичів у Сельці. Було дружнє спілкування та смачна українська кухня, розповіді про теперішнє життя та плани. Нагадаю, що Лілія Ляхович відмінно володіє івритом, тому постійно підтримує зв’язки із євреями – вихідцями із Дубровиці. Відвідав Моше Слав також родину Ващишиних, яка в роки війни врятувала єврейську дівчину.

Найбільше здивувало у нашому районі пана Моше Слава використання шиферу на житлових приміщеннях. У багатьох країнах світу він взагалі заборонений, бо викликає серйозні недуги. Гість був здивований, що шифер у нас навіть складується поряд з будинками. А найбільш припала до душі наша поліська природа та щирість людей.

Для вас передаю найцікавіші думки про Ізраїль, які почула під час спілкування з нашим гостем з цієї країни і прочитала в інеті.

Ізраїль:  країна  традицій  та  сучасних  технологій

Армія. На відміну від багатьох інших армій світу, в армії Ізраїлю проходять службу більшість жінок країни, адже вони є військовозобов’язаними. Ізраїльтянки не сприймають армійську службу як проблему, для них це, скоріше, є можливістю освоїти хорошу спеціальність.

Правда, близько третини жінок отримує відстрочку або повне звільнення від армії (вагітність, релігійні міркування). Після закінчення строкової служби більшість жінок звільняється від щорічних військових зборів.

Відповідно до Закону про військову службу, прийнятому в 1958 році, призову на військову службу підлягають жінки у віці від 18 років, придатні за станом здоров’я, які не перебувають у шлюбі, які не мають дітей. Термін обов’язкової військової служби для жінок становить 1 рік і 9 місяців. В останні роки він поступово наближається до 3 років. В даний час кожен п’ятий солдат в армії Ізраїлю – дівчина. На військову службу тут не призивається багато чоловіків, наприклад релігійні ортодоксальні євреї або араби, що, втім, цілком розумно.

Економіка та ціни. За економічними показниками Ізраїль входить до 40 найсильніших країн світу і досі приваблює багатих та бідних емігрантів.

За словами Моше Слава, найбільше багатство його країни – це люди. І це найголовніший ресурс Ізраїлю. Середня зарплата в Ізраїлі складає 10073 шекелі, що рівнозначно 2817 доларам США за календарний місяць. Як і в багатьох економічно розвинених країнах світу, в Ізраїлі найбільш високооплачувані професії  лікарів та працівників сфери інформаційних технологій. Система оподаткування в країні – прогресивна. Тобто чим більш високий дохід отримує людина, тим більший відсоток від цієї суми він повинен віддати державі.

Однією з найбільш великих статей витрат в Ізраїлі є оренда нерухомості: ціни на продукти приблизно дорівнюють польським: кілограм м’яса – 3-4 долари, хліб у межах 2 доларів, овочі від 1 до 3 доларів. Якщо перевести це в співвідношення до рівня заробітних плат в цій країні, то на прожиток без зайвих витребеньок у людей піде не більше 15-20% від усієї заробітної плати на людину.

Пенсії. Пенсійна система Ізраїлю включає обов’язкове державне пенсійне страхування та обов’язкове недержавне пенсійне страхування. Право на державну пенсію мають чоловіки, які досягли 65–67 років, та жінки, які досягли 60-64 років.

Розмір пенсії не залежить від зарплати і становить близько 400 дол. США (приблизно дорівнює п’ятій частині середньої зарплати в Ізраїлі). Є надбавки до пенсії: за страховий стаж (2% за кожний рік понад 10 років страхового стажу, максимум – 50%), за більш пізній вихід на пенсію (5% за кожний рік), на утриманців, через бідність тощо. Із пенсії сплачуються внески на медичне страхування (51 дол. США на місяць).

Утім, більшість ізраїльтян отримує пристойні недержавні пенсії. Недержавні пенсійні фонди успішно працюють в Ізраїлі з 1940-х років. Проте, внески в них стали обов’язковими тільки з 2008 року. У недержавні пенсійні фонди має бути відраховано щонайменше 17,5%.

Медицина. Ізраїльська система охорони здоров’я входить до десятки найкращих у світі. Медицина Ізраїлю є світовим лідером у галузі онкології і кардіології. Країна міцно утримує останнє місце у світі за рівнем смертності від раку, успішно долає смертність внаслідок інфаркту міокарда.

З 1995 року в країні діє обов’язкове державне медичне страхування. Страхові внески сплачує кожен житель Ізраїлю, який досягнув 18-річного віку. Усі ізраїльтяни мають робити внески в один із чотирьох медичних фондів. Людина може обрати будь-якого лікаря/лікарню (державну або приватну) з тих, які співпрацюють із обраним фондом. Медична страховка дає право на певний перелік послуг, який включає обстеження, діагностику, консультації, лікування, госпіталізацію, ліки, медичне обладнання тощо.

Сільськогосподарська галузь. Ізраїль забезпечує себе продовольством на 95%, експорт сільгосппродукції щорічно приносить цій країні майже 4 млрд. доларів прибутку. Нагадаю, що через посушливий клімат тут в сільському господарстві використовується тільки 20% земель – близько 450 тисяч гектарів. Вражаючих успіхів ізраїльські фермери добилися в молочному тваринництві. Надій на одну корову становить тут до 12 000 кг на рік, майже в 5 разів більше, як в Україні, і за цим показником Ізраїль випереджає інші країни. Фермерами прагнуть зробити процес виробництва продукції максимально ефективним. Поголів’я худоби в країні контролюється (на фермах утримується близько 125 тисяч корів), а віддавати молоко на переробку можна тільки за квотами. Таким чином держава регулює ціни на ринку, стабільність закупівельних цін на молоко – 0,58 долара за літр.

На стандартній ізраїльській фермі організовано безприв’язне утримання тварин, впроваджені передові системи годівлі, все механізовано, працює роботизоване обладнання. Спеціальні програми займаються управлінням стадом, аналізують параметри надою, складають оптимальний раціон годівлі і контролюють здоров’я тварин.

Школа. В країні діє три види  шкіл: державні, з релігійним ухилом і державно-релігійні. Максимальний термін навчання становить 12 років, і він розділений на три цикли: початковий (6-12 років, з 1 по 6 класи); середній (12-15 років, з 7 по 9 класи); старший(15-18 років, з 10 по 12 класи).

Незалежно від обраного батьками виду навчання, шкільна освіта в Ізраїлі ведеться на івриті. Виняток складають дві мовні категорії: арабська і російська. Перші використовуються переважно для емігрантів-арабів, а російські школи в Ізраїлі є приватними і входять в систему додаткової, а не обов’язкової освіти. Відмінністю від наших шкіл є і відсутність домашніх завдань в молодшій групі: весь навчальний процес відбувається безпосередньо на уроці.

Виховання дітей. В ізраїльській сім’ї ставлення до виховання дітей особливе: в любові до своєї релігії, з повагою до всіх закладених з давніх часів національних і духовних традицій. Діти мають бути щирими і з повагою ставитися не лише до своїх батьків і рідних, але й до релігійних звичаїв.

Діти в цій країні купаються в батьківській любові. Наприклад, євреї не вживають таких слів, як «поганий», «безглуздий», «неслухняний». Замість цього вони скажуть: «Як могла така гарна, розумна дитина, як ти, вчинити таку дурницю чи помилку?». Вважається, що таким чином вони позбавляють дітей від майбутніх комплексів. Також в країні прийнято хвалити дітей з будь-якого приводу, з самого народження. Захоплюються батьки навіть незначними успіхами синів і доньок, причому роблять це завжди широко і публічно. Єврейська традиція пояснює, що основу будь-якої сім’ї складають чоловік і дружина – батько і мати. Тому дітей необхідно з малих років привчати до того, що на першому місці завжди ставиться увага матері до батька і батька до матері.

Ось так коротко про країну, куди виїхали на проживання наші земляки. Є чому повчитися…

Люба КЛІМЧУК.