понеділок, 30 грудня 2019 р.


Сини мої, мене візьміть на крила…
Кожна українська мати, яка проводила на війну сина, думками, птахом летіла б туди, де її кровинка. Кожна мати солдата пронесла період сучасної російсько-української війни крізь своє серце.
Обійстя Кузнецьких на вулиці Колодязьній у Дубровиці я впізнала не по номеру будинку, а по українському стягу. На літній кухні, поряд з хатою, майорить жовто-блакитний прапор. Відчувається, що вивісили його тут не просто до державного свята (як у нас прийнято), а тому, що мешканцям цього дому як патріотам свої рідної землі близькі і рідні символи України.  Про три патріотичних серця моя сьогоднішня розповідь.







Про справжність
як людську рису
Першою до хвіртки вибігає мене зустрічати Дора. Молода вівчарка дружелюбно обнюхує незнайомку, граючись хапає за  пальто. Не знаючи настроїв чотирилапої господині двору, стою як вкопана. Дора, дружелюбно зазирнувши в очі, біжить геть.  «Ненадійний страж», –  моя наступна думка, бо пускає пес у двір незнайомців. Крокую до дверей, а Дора вже розляглася на порозі, от і попробуй переступи… Все-таки справжня господиня двору росте.
Саме справжність – це найважливіший момент, який я відчула цього дня у домі Кузнецьких. Справжність у любові до України, у патріотизмі, у вболіванні один за одного, справжність і безкорисність у дружбі. Як прекрасно, що у наш час ці риси живуть серед людей, дуже простих і скромних дубровичан.
Господиня дому Галина Павлівна прочиняє двері і люб’язно запрошує до хати.
Цю світлооку і гарну жінку, матір двох синів-захисників  добре знають і шанують люди не лише у Дубровиці. На День Незалежності України нашу землячку нагородили грамотою за материнську мужність, патріотизм, виховання синів-захисників. У той час жінка була у столиці, її грамоту отримав старший син Анатолій. А щодо формулювання про відзнаку, я б сказала, справедливо відзначили Галину Павлівну за Материнський подвиг. Чекати двох синів з фронту – це справді мужність і велике випробування. Витримати на своїх плечах хвилювання і неспокій, які несе матерям війна – це саме материнський подвиг, який випав на долю Галини Павлівни Кузнецької. Рада, що напередодні Дня захисника України про таку Жінку та її синів маю можливість розповісти вам, шановні читачі. Передовсім скажу, що в оселі Кузнецьких є ще два жовто-блакитних стяги, привезені з фронту. На них автографи бойових побратимів братів Анатолія та Олександра Кузнецьких.

Чуття єдиної родини
Галина Павлівна родом із Ясинця. Як розповідає жінка, виросла вона у дружній, багатодітній родині, семеро дітей підняли на ноги батьки, прості сільські трударі.
– Змалечку ми, брати та сестри, підтримували і оберігали  один одного. Навіть зараз, у зрілому віці, хоч кожен має свою сім’ю, нам допомагає жити і боротися з викликами життя чуття єдиної родини, - ділиться думками Галина Павлівна, - разом і горе переживати легше. Були у нашій родині передчасні гіркі втрати. А спільна радість, тож вона завжди значно більша. От нещодавно нашій мамі Надії Антонівні виповнилося 83, то збиралися всі дружньо у Ясинці. Дякувати Богу, мама у мене ще є, є до кого поспішати, є у нас наша берегиня родинного вогнища.
Закінчивши селецьку школу, красуня Галина в Острозі вивчилася на швею. По спеціальності не працювала, однак вдома і зараз шиє дуже часто. Як зробила для себе я висновок, її швейна машинка – то як вірна подруга, яка добре знає радощі і печалі своєї власниці-майстрині.
– Після навчання, – розповідає жінка, – я працювала кондуктором в автопарку, де трудився і мій покійний чоловік Юрій. Одинадцять років тому він відійшов у вічність після важої недуги. Чимало років пропрацювала я і у міському готелі «Дружба». Наш дім завжди гостинно відритий для добрих людей. Сини мають гарних справжніх друзів ще з дитинства, і тепер, як треба, то зберуться хлопці у нас і все допоможуть. Друзі не раз ставали опорою для моїх дітей у скрутну хвилину. А сини мої - дуже розуміючі і добрі, у всьому мені допомагають, таким був і мій покійний чоловік.

Благословляла синів Мати
Життя мільйонів українців змінила війна, яка непроханим чорним птахом увірвалася в людські долі. Тут, у Дубровиці, далеко від Сходу, вона покраяла не одне материнське серце.
– Як почалася війна, то відчувала, що на фронт заберуть одного з синів обов’язково, – з сумом в очах згадує Галина Павлівна, – адже вони відслужили в армії, вже мали і життєвий досвід. Перед війною обидва працювали у столиці на заводі. А потім і в Києві з роботою важко стало. Як захворів чоловік, то допомога потрібна була мені вдома. Я попросила Сашу приїхати, бо дуже важко було морально дивитися на страждання чоловіка, та й фізична допомога треба була у догляді. А Толя певний час ще їздив у відряження охоронцем. Нелегкий час був, стабільну, постійну роботу у нас було складно знайти. Хлопці заробляли, як могли, попри все, хіба ж хтось думав чи гадав, що доведеться  моїм синам брати у руки зброю і воювати?
Першим добровольцем на війну вирішив йти Анатолій. Однак через стан здоров’я його повернули додому. Через два тижні повістка прийшла молодшому Олександру. Ще раніше Галина Миколаївна подумки вирішила, що будь-якою ціною синів на фронт не пустить. Вдова, без чоловіка, розраховувала лише на їх підтримку у житті. Однак не все сталося, як гадалося. Галина Миколаївна з болем у серці вислухала слова Саші, який отримав повістку: «Мамо, там хлопці будуть воювати, а я заховаюся за твоєю спиною?». Після того жінка зрозуміла, що син має свою думку і свою життєву позицію, і вона його не втримає. «Я і зараз не втримала б, – каже моя співрозмовниця, – якби треба було знову на Схід, то знаю, що хлопці пішли б без вагань».
А спогади, вони, як вітер, обгортають душу. То тепло торкнуться серця, то пронизливо вколять, як віхола взимку.
– Поки Саша був в навчальному центрі, то я була спокійніша, – розповідає Галина Павлівна, не стримуючи непроханих сліз. –  Зателефонував мені за два тижні до відправлення на передову і попросив допомоги. Нічого не давали сину і всім його побратимам: ні бронежилета, ні каски, ні теплого одягу. А наближалася зима. Пригадую, прийшла додому і плачу, бо такий розпач рвав душу. Ну як так: діти їдуть на фронт, а їм нічого не дають, роздягнутими і зовсім беззахисними відправляють на передову? Пішла у військкомат, щоб запитати, що ж мені сину готувати, поради шукала. Але так нічого і не добилася. Потім син надиктував цілий список через кілька днів. Це був складний період, осінь 2014 року. Щира і добра людина Таня Богданова порадила йти за допомогою до друзів та знайомих. Через Інтернет кинули клич на допомогу. Багато людей відгукнулося, дубровичанин Григорій Лаврович дуже підставив своє плече, весь потрібний одяг дав для мого сина безкоштовно. Потім Таня пішла по базару, люди не відмовляли допомогти армійцям. Надавали дуже багато потрібних речей, переважно теплого одягу на зиму. А найважче було знайти бронежилет. Теж я оббивала різні пороги, але не вдалося мені відшукати бронежилет для сина. Серце рвалося на шматки. Як їхати на війну без нього. Добре, що Сергій Архіпов, друг Саші, посприяв, щоб у сина з’явився бронежилет. Дякую Сергію, який у важкий момент так підставив своє плече моєму сину. Сергій часто допомагав Саші та іншим бійцям. Він і каску дістав, італійську, дуже надійну, тоді вона коштувала дві з половиною тисячі. Хіба ж у мене були такі гроші? Ми склали все в сумки і відвезли в навчальний центр, везли і багато продуктів. Поділився там син з усіма, взуття було гарне зимове, шкарпеток дуже багато, весь одяг на зиму.
А були ж там хлопці в стареньких кросівках, навіть берців не мали змоги їх батьки придбати. Вдячна всім людям – рідним, подругам, друзям хлопців, однокласникам, волонтерам – всім, хто у той нелегкий час підставляв своє плече моєму сину, а отже й мені, всім захисникам. Отак побачилася з сином в навчальному центрі перед фронтом. І потім люди приходили, приносили допомогу, все на фронт відправляла.
Мамина молитва,
як цілюща сила
Саша телефонував постійно. Але були такі дні, коли не вдавалося зателефонувати додому по кілька діб. Іноді це ставалося без попереджень. Тільки Бог знає, як проходили оці дні без зв’язку з сином для матері.
– Просиналася і лягала з молитвою, – продовжує Галина Павлівна. – Бувало, не спала ночами. Як можна було заснути? Працювала за швейною машиною, щоб хоч трішки переключитися від важких думок, або брала собаку і просто ходила містом. Не раз рідні і Таня Богданова зі мною на ніч залишалися, бачили мій стан.
А одного дня Толя приходить і мене просто ставить до відома: «Мамо, я йду добровольцем, менший брат там, і я піду воювати». Я була просто спантеличена… Але я знаю, що чоловічі слова моїх хлопців треба сприймати як тверді рішення. Ото і Толю благословила на Схід. Знову серце забилося вдвічі швидше…
Як чула зведення про загиблих, то тривога і біль охоплювали душу, міцно стискалося серце і хотілося на крилах летіти туди. Досі плачу, як чую про втрати, от позавчора ховали чийогось сина, то наплакалася вдосталь. Всі ж вони, наші українські сини, чужих не буває. Швидку допомогу викликала дуже часто тоді, тиск скакав за 200. На добу кілька разів, бувало, мене медики рятували. Як дізналися на швидкій, що у мене на фронті двоє синів, то вже їхали без запитань за моєю адресою.
Стала картографом
Як пішли сини на війну, то у матері з’явився незмінний атрибут щоденного життя - карта України. Вона стала власною  картою для спостереження за військовими діями для Галини Павлівни. Відмічала, де тривали бої, які міста вже були визволені. Чула новини по телебаченню, щось могли казати по телефону хлопці. Червоним і зеленим кольором фломастера вела Галина Павлівна свої спостереження за війною. Жінка показує мені  карту, яка потерта від материнських долонь і на якій висохла не одна материнська сльоза. Галина Павлівна досі чітко пам’ятає географію Сходу і назви всіх населених пунктів, де воювали українські армійці.

Зустріла сина,
будучи у лікарняній палаті
Перед закінченням служби Олександр повідомив матері, що приїде додому у відпустку. Саша вже був у дорозі, а Галина Павлівна поїхала до своєї матері у село. Додому вирішила повернутися раніше, щоб сину наготувати смаколиків. Жінка згадує:
– Поверталася від матері з Ясинця скутером, приємне хвилювання огортало душу, що син ось-ось переступить поріг хати. Вже у Дубровиці водій авто не уступив мені дорогу, зухвало порушив правила дорожнього руху. Пригадую, все було так швидко,  але я встигла дуже злякатися, що саме в цей день, як Саша приїде, мене не стане. Дивом, маневруючи, залишилися жива, але з багатьма травмами та ранами. Пригадую, сиджу на землі, кров ллється, ноги і спину ледь чую і повторюю: «Що ж ти наробив, до мене син їде у відпустку». Отака гірка була у Саші відпустка, просидів біля мене в лікарні. Я отримала численні переломи і забої. Винуватець ДТП компенсував всі витрати, але здоров’я ж не вернеш. Хвороба дуже почала даватися взнаки зараз. Але, дякувати Богу, що жива зосталася. Як чую, що в аваріях в Україні людей більше гине, як на фронті, то гірко так робиться, що вам не передати.

Хотіла їхати в АТО
Як розказує Галина Павлівна, вже трішки змінилося забезпечення армії тоді, як воював старший Анатолій. Активно працювали волонтери. Старшому сину у негоду відправляла ковдри, щоб утеплити бліндаж. Лягала спати взимку і не раз думала, що вона ж ночує у теплій хаті, а син Толя на холоді. Він намагався щодня телефонувавати матері, щоб трішки її заспокоїти і розпитати про здоров’я. Чула голос сина у слухавці, і на душі ставало спокійніше. Згодом старший син повернувся додому і прийняв пропозицію служити у Сарненській військовій частині. Через сім місяців Анатолій Кузнецький знову їде на Схід захищати свою Батьківщину. Загалом війна охопила всі думки Галини Павлівни на три довгих роки… Та й досі вона тривожить серце, хоч сини вдома.
– Я була не тут, я постійно подумки була зі своїми дітьми. Був такий час, що хотіла їхати в АТО, їсти варила б хлопцям, прибирала б їм. Як подумаю, що Толя там намерзнеться, прийде та ще й їсти треба приготувати, то крильми летіла б, щоб полегшити хлопцям службу.
Знаєте, дуже різні мої сини за характером, – з любов’ю у голосі каже жінка. – От Толя більш м’який, він з племінниками залюбки побавиться, рибалку дуже любить. А Саша більш твердий, йому до вподоби техніка. А війна змінила обох. Стали більш вдумливими і більш досвідченими не по роках. Сини мої дуже скромні, особливої уваги не люблять. Зайвий раз зі мною про війну говорити не хочуть, колись на тему війни часто спілкувалися з дядьком Сергієм (сестриним чоловіком), який був в Афгані, на жаль, вже покійним. Як брали Сашу на війну, то дядько Сергій готовий був піти воювати за нього, така у нас родина. Дякую Богові, що дочекалася своїх дітей з війни. Вони мої крила і мій сенс життя.

Спогади у серці та у фото
Ми довго розглядаємо з Олександром та Галиною Павлівною фото війни в Інтернеті. Там хлопці з бойовими побратимами, в час перепочинку і на військових позиціях. Там вони стомлені, у багнюці, в гумових чоботах, неголені по кілька днів і зморені… Війна – це не відпочинок на курорті, це не вечірка у ресторані. Доки брати Кузнецькі і тисячі їх побратимів воювали, ми мали змогу думати про курс долара за філіжанкою кави і поспати у теплому ліжку у власній хаті.
Анатолій і Олександр поклали на вівтар перемоги частину спокійного життя і здоров’я. Вони обоє заробили пільги, але поскільки прописані в одній хаті, то на домогосподарство надається тільки одна пільга.
Брати Кузнецькі абсолютно не вважають себе винятковими людьми, як і їх прекрасна Мати. Але про любов до України ці люди кажуть вголос і дуже хочуть, щоб у нашій державі панував мир. Ні, я неправильно сказала. Ці люди не просто хочуть миру, а зробили все можливе, щоб ця війна не перекинулася на іншу частину України, берегли наш з вами сон. А матері не спалося. У пісні співається, що мати вишила сину сорочку, червоними і чорними нитками в далеку дорогу. Тепер цей народний хіт варто було б переспівати: «Мати благословила синів на війну, шукала бронежилет і каску». Дякувати Богу, повернулися додому сини Галини Павлівни Кузнецької. Але хіба можливо виміряти пережитий  біль і тривогу материнського серця? Багато шрамів залишила на ньому війна.
Не зважаючи на брак здоров’я (дається взнаки аварія), Галина Павлівна проводжає мене до хвіртки. Ловлю себе на думці, як багато кольорів життя і як багато людських почуттів зустріла я у цій простій українськиій оселі. А більшість з них виткана саме з материнської любові.
Люба КЛІМЧУК.

Анатолій Кузнецький, 37 років. Закінчив Дубровицьку школу №3, навчався на кухаря-бармена на Івано-Франківщині. Відслужив у прикордонних військах в ЗСУ. До початку воєнного конфлікту на Сході працював на різних роботах у столиці. На війні з Росією був двічі, у 2015-16 рр. та 2017-18 рр. Служив у 92-ій та 28-ій окремих механізованих бригадах.
Анатолій Кузнецький розповідає:
– Перший раз я пішов до військкомату у 2014-ому. Вже й поїхав на навчання до Львова, однак, за станом здоров’я, мене повернули. Через два тижні повістку вручили молодшому братові Олександру. Я став знову проситися на війну, ходив до військкомату і казав, що воювати маю я, а не Саша. У 2015 році проходив навчання на Яворівському полігоні в смт. Старичі, а потім служив в 92-ій окремій механізованій бригаді. За час війни пройшов Кримське, Волноваху, Авдіївку та інші населені пункти. У 2016 повернувся додому. Пішов служити у військову частину м. Сарни, а згодом знову поїхав на схід України воювати. Це було відрядження у 28-му окрему механізовану бригаду. Часто стояв на нульових позиціях, за кілька метрів від ворога. Цей період на війні для мене був значно складнішим, аніж перший.
Найбільш болючим моментом Анатолій називає загибель земляка Юрія Колесника. «Я був просто шокований, почувши цю трагічну звістку, – каже ветеран АТО, – адже це зовсім юний дубровичанин, з яким я товаришував. Дуже шкодую, що не потрапив до Юри на похорон».
На війні дуже важливі відповідальність, надійне плече бойових побратимів. Звичайно, підтрика рідних для бійців – це ще один талісман для кожного захисника. «Нас з братом врятувала мамина молитва, – каже Анатолій, – мамине слово, мамині думки. Почути мамин голос у слухавці після напруженого дня – це віддушина».
Зараз Анатолій Кузнецький служить у Сраненській військовій частині. Сумлінно виконує всі покладені на нього обов’язки і завжди готовий знову захищати свою рідну землю.
Олександр Кузнецький: «Про гіацинт, але не квітку»
Зараз Олександр Кузнецький працює водієм у службі надзвичайних ситуацій. Робить все від нього залежне, аби вчасно рятувати людей від біди на пожежах. А на війну Олександр пішов у 2014 році. Служив рік у складі 44-ої окремої артилерійської бригади.
Пройшов  Мар’їнку, Артемівськ, Горлівку, Дебальцеве, станицю Луганську, Щастя. Воював неподалік Донецького аеропорту та в інших гарячих точках. Призивався в армію як водій, однак  перекваліфікувався. Під час служби був старшим навідником гармати «Гіацинт».
Олександр розповідає: «Снаряд 152-міліметрового «Гіацинта» вражає цілі на відстані до 28 кілометрів. Точність і злагодженість виконання завдань залежать від команди, яка працює біля гармати. Секундоміри на спостережних пунктах, секундоміри на позиціях. Зараз війна рухома, швидкість на вогневій - важлива складова».
Саша пригадує,як щойно прибули на передову, то два ворожі снаряди попали в один бліндаж, тоді загинуло відразу п’ятеро хлопців з їх бригади.
Дуже важко було сприймати бійцям новини про втрати побратимів. А морально важко було чути на Сході від тамтешнього цивільного населення: «Йдите отсюда, мы вас сюда не звали... Мы сами решим свои проблемы».
- Бувало, наших бійців обзивали бандерівцями, - розповідає захисник, - однак в конфлікти з місцевим населенням ми не вступали. Проте із засторогою ставилися навіть до тих, хто приходив до нас з допомогою.
Іноді обстріли тривали по вісім годин. Вісім годин біля гармати, часто за п’ять хвилин було по п’ять різних цілей.
Як каже Олександр,  було і по 120 пострілів за день: «Коли  виконуєш службовий обов’язок, про втому ти не думаєш. Але ти завжди знаєш, що завтра тебе може і не стати. Це реальність».



Немає коментарів:

Опублікувати коментар