понеділок, 30 грудня 2019 р.


Алі Саляр: «Не треба боятись мріяти»
Минулого тижня ми розповідали, як здійснилася мрія Любові Олександрівни Лосік. А сьогодні познайомимо читачів з її онуком Саляром Алі, який доклав чимало зусиль, аби в бабусі знову загорілися очі особливим блиском. Хлопець – журналіст, фільммейкер, тревел-фотограф та любитель мандрівок. Тож про неочікуване інтерв’ю з Президентом, як дубровицькі краєвиди «засвітились» у ролику для ООН і сходження на гору, що могло стати фатальним, – читайте у нашій розмові.



Про родину
«Народився в Дубровиці. Моя мама звідси. Вона закінчила школу з медаллю і поїхала навчатись до Львова в медуніверситет. Там на першому курсі познайомилась з татом. Це було кохання з першого погляду. Зав’язались стосунки, і так сталося, що на другому курсі з’явився на світ я. Але вона навчалась, була ще зовсім юною, недосвідченою і взагалі неготовою, тому віддала мене бабусі. І практично з семи днів я виріс з нею. Тому для мене моя родина – це бабуся. Про неї можу говорити багато. Це людина, яка мене виховала, зробила тим, ким я є, всі мої найкращі людські риси якраз від неї. Я зростав під її колискові. Вона прищепила любов до пісні, до всього українського, навчила, як правильно на цьому світі жити. І досі цим займається. Після кожної розмови дає настанови на все життя, ніби це останній раз.
В бабусі дуже складна доля. В неї сталися максимально трагічні події останнім часом. І я намагався якось повернути її до життя, аби вона знову усміхнулась. Завдяки хорошим людям, друзям це вдалось. Я навіть не сподівався, що побачу її знову такою щасливою. Думаю, цього заряду позитиву і енергії вистачить ще надовго».
Про студентство
«По правді кажучи, не знав, в якій професії себе бачу. Але дуже хотів навчатись в КНУ імені Тараса Шевченка. І ця мрія здійснилась. Уже на місці подумав, що журналістика – та справа, в якій можу поєднати всі свої зацікавлення. Дуже довга і складна була вступна кампанія. З цим пов’язана ціла епопея. Перший раз не вийшло пройти на бюджет. Врешті бабуся вибила ще одне бюджетне місце через Міністерство освіти. От уявіть, вона з невеличкого містечка, сама взагалі народилась на хуторі на Зарічненщині, а скільки в житті добилася і  зробила для мене. Не знаю, хто б ще так бігав по кабінетам, оббивав пороги чиновників і домагався справедливості.
Ось так завдяки бабі Любі вступив в Інститут журналістики. І тут понеслось. Студентське життя стало надзвичайно цікавим досвідом. Мені пощастило з друзями. Завжди були разом. Організовували різні активності, конкурси краси, посвяту в першокурсники, вечірки за мотивами фільмів. Ніколи не прагнув до якихось посад. Я взагалі катастрофічно лінивий і неорганізований. Та спочатку мене обрали головою парламенту Інституту, далі – студради гуртожитку, потім членом вченої ради університету, де представляв інтереси студентів, які за мене проголосували. Активно йшло політичне життя в університеті і паралельно влаштовував вечірки. Навчанню, якщо чесно, тут було мало місця».
Про Польщу
«В кінці бакалаврату з друзями вирішили податися на освітню програму «Еразмус+». За ніч зробили документи, разом пройшли співбесіду і дружною компанією поїхали на півтора роки вчитись в Польщу. Паралельно здобували освіту в Україні – отримували стипендію і там, і там. Ми могли обрати спеціальність і університет. Я освоював менеджмент в Щецині. Спочатку було важко, бо мови взагалі не знав. Через півроку почав говорити польською. Тісно спілкувався зі своїми одногрупниками.
Навчання кардинально відрізняється. В Україні – класична академічна освіта. Нічого поганого в цьому нема, так само і мало, що доброго. В нинішній час треба бути гнучкими, при чому не тільки студентам, але й університетам і викладачам. А в нас старі програми, які ніхто не міняв з незалежності. Все нове, що є в навчанні – це заслуга вмотивованих педагогів. Такі реалії. А в Польщі освіта вузькоспрямована. Вчать не так багато предметів. Якщо в нас 14, то там – 4. Але більш поглиблено. Звісно нема такого широкого спектру знань, які дають наші вузи – про все на світі і нічого зокрема. Комусь це подобається, комусь ні. Я взагалі вважаю, що університет і освіта – це не про професію. Це інститут, де люди соціалізуються, ростуть, знайомляться, формують доросле коло спілкування. Де в молоді з маленького містечка є шанс прижитися у великому мегаполісі.
Якщо коротко про Польщу – це ще не Європа, але вже не Україна. Звичайно  рівень життя набагато вищий. З поляками добре ладнав, разом з цим часом встрявав в дискусії, особливо на історичну тематику. Але в цілому дуже позитивні враження. Всіх закликаю, якщо  з’являється можливість повчитися за кордоном, нею треба неодмінно користуватися. Це реальний шанс побачити світ і розширити свій кругозір».

Про подорожі
«В Польщі влаштували собі два євротури. І це було круто. Одні з найкращих спогадів про студентські роки. Всі говорять, що люблять подорожувати, але мало, хто це робить. Справа в бажанні, і фінанси йому не завада. Я переконаний, мандрівки – це не про гроші. Заздалегідь  можна купити квитки. Наприклад, до Афін я за двох туди й назад віддав 60 євро. Знайти бюджетне житло, на крайній випадок хостел за 10 доларів. Або ж взагалі скористатись програмою каучсерфінгу і пожити безкоштовно. Зараз в Одесу з’їздити дорожче. Більше того з подорожі завжди везу купу одягу і їжі. Там все на порядок дешевше і якісніше.
Як тільки випадає нагода, стараюсь кудись вибратись і щось побачити. Уже відвідав близько 12 країн. Своїми природними красотами мене полонила Португалія. Гори, безмежний океан, пляжі – це неймовірно. Там же вдалось побувати в місці, де одні з найбільших і найвищих хвиль у світі. Декілька разів на рік відбуваються шторми, і вода піднімається на 30 метрів. Люди вразили у Франції і Іспанії. Остання – моя найулюбленіша країна з ідеальним поєднанням смачної їжі, добрих людей і прекрасних краєвидів. Це окремий світ. Важко описати, як там не через те, що бачиш, а як до тебе ставляться зовсім незнайомі люди. Наскільки щиро та привітно. Ми так з родичами не говоримо, як там офіціанти в ресторані».
Про екстремальну мандрівку
«З другом Ромою, який теж з Дубровиці, товаришуємо давно. Вчилися в школі, далі в ліцеї, потім разом поїхали підкорювати Київ. Якось пили чай і вирішили нашу дружбу випробувати – піти в гори. В пошуках маршруту зупинились на Лайлі. Це 4-тисячник в одному з найвіддаленіших регіонів Грузії. А оскільки в нас зовсім не було підготовки, найняли інструктора. Він за два дні провів експрес-курс, як користуватись льодорубами, системою, як страхувати один одного. Адже вперше йшли в гори і одразу  дуже непростим маршрутом. Розібрались з амуніцією – дещо купили, дещо взяли в оренду. І вирушили. На практиці все виявилось набагато складніше і непердбачуваніше, ніж могли собі уявити. Прямо кажучи, на межі. Пару днів жили на висоті 3385 метрів. Там був маленький будиночок з каменю, галявина, з якої виднівся Ельбрус. Нам треба було зробити ривок і подолати залишок до чотирьох тисяч метрів. З кількох спроб намагалися піднятися. Останнього разу, докладаючи максимум зусиль, майже дійшли. І тут здійнялася снігова хмара. Подальша дорога могла погано закінчитись, тож домовились повертатися до свого перевалу. Це було одним з найправильніших рішень у моєму житті. Негода  все ж нас наздогнала. Почав йти сильний дощ, блискавки. І це все на такій висоті. Накрилися дощовиком, сіли, як два грибочки, на камені. А туман такий, що на відстані одного метра нічого не видно. Треба було йти, насувалась ніч і незрозуміло, коли ця негода скінчилася б. Неподалік був обрив. Шукали мітки, які ставили, щоб повернутися додому. Кілька разів збивались з маршруту, але врешті чудом звідти вибрались. З рюкзаками більше 20 кілограм ми пройшли 60 кілометрів горами за один день. В подібні моменти не просто все переосмислюєш. Коли лишаєшся сам на сам з природою, без звичного комфорту, всі думки, проблеми, ідеї відходять на другий план. Ти просто живеш в реальному часі. Шукаєш, як поїсти, знайти воду, безпечно переночувати і рухатись вперед. Це головна твоя мета. Якщо відкинути, що це гори і похід, то лишається факт того, як відбувається саме життя. Враження неймовірні. Більше не ходив в гори, а друг так цим захопися, що отримав четвертий розряд з альпінізму і цього року підкорив один з піків Монблану. Постійно кличе все ж підкорити Лайлу, але кохана не відпускає.

Про журналістику
«Фактично журналістом став ще під час Революції Гідності. Був учасником і ретранслятором тих подій. Є навіть така історія. На мене через «Інстаграм» вийшов редактор популярного американського журналу «Esquire». Він замовив фотоісторію з Майдану. Це мали бути портрети учасників з коротким підписом, аби розповісти, що там прості люди, з різних верств населення, різних професій, але з однією метою. Це напевно мала бути моя найграндіозніша журналістська робота. І її майже завершив. Але, на жаль, почалися страшні події, розстріли, і вже було не до фотопортретів.
Стажувався на «РБК Україна», радіо «Ера». А першим місцем роботи стало «Радіо Свобода», при чому випадково. Допомагав подрузі знімати дипломну роботу – і мені запропонували спробувати себе. Працював позаштатним кореспондентом. Майже завжди знімав різні мітинги, акції, одним словом – екшн. Сам монтував, брав інтерв’ю. Розробив трошки інший формат, ніж тоді був у ЗМІ. Готував репортажі під музику, з короткими коментарями і вкладав це в хвилину-півтори. Зовсім нетипово як для телесюжетів.
Якихось неприємних курйозів за час роботи не траплялось. А от з класних моментів було, як я підловив Президента і записав з ним невеличку ромову. Петро Олексійович приїхав на відкриття піцерії «Ветерано». Я якраз там знімав репортаж. Про це не знав ніхто. Тому отримав такий ексклюзив. Цікавий експіріанс видався, коли спускався в шахту на глибині 120 метрів  для зйомок журналістського матеріалу. Мені дуже багато знайомств дала ця робота – з послами, керівниками організацій, ключовими особами. Але з часом захотілось більше розвиватись як відеограф. А журналістика для мене уже вичерпала себе».

Про фільммейкерство
«Інтерес до відео був завжди. Першу камеру виграв на співочому конкурсі. Отак моє захоплення музикою привело до нинішнього заняття. Другу – мені подарувала бабуся. Всі мої журналістські роботи та перші комерційні проекти знімав саме на неї. Потрошки замовляли репортажі, проморолики, звітні відео. Потім зрозумів, що мені цікаво працювати  з якимись великими компаніями і корпораціями. Звісно, це виявилось не так просто, як хотілось. Постійно вчився і вчусь, слідкував за своїми кумирами, намагався робити цікаві відео з мінімумом техніки, яка була при цьому ще й бюджетною. І один з ключових моментів, коли пішов в «Nike» і запропонував безкоштовно зняти їхню подію. Якщо сподобається відео – візьмуть, якщо ні – буде для портфоліо. А тоді для них знімав крутий чувак, який створював  кліпи для зірок. І я розумію, мій ролик їм так сподобався, що пройшло відтоді два роки, і тільки я один роблю для них відео.
Не ловлю зірок з неба, але впродовж моєї кар’єри вдалося попрацювати з багатьма світовими брендами. Їхні логотипи ви бачите щодня і всюди: «Nike», «Converse», «Adidas», «Puma», «VISA», «McDonalds». Також співпрацюю з вітчизняними компаніями «Сільпо» та «ОККО». Раніше знімав для державних – Національний Олімпійський Комітет, ЦСК ЗСУ, КМДА. Навіть робив міжнародну рекламу столиці. Відносно нещодавно почав знімати ролики для
«Lexus» і «Volkswagen». От для останньої зробив повноцінну рекламу, яка транслюватиметься повсюди. Стільки було цікавих, крутих зйомок, важко щось виділити зокрема. Їздив в інші країни творити на замовлення – в Нідерланди, Швейцарію, Грузію. З деякими зірками доводилось попрацювати.
Одного разу знімав для ООН. З цією історією пов’язана Дубровиця. Моя колега-журналістка писала матеріал для організації про контрабанду пестицидів, і попросила зняти відео до нього. Зі мною контактувала навіть не українські представники, а з офісу ООН, котрий базується в Найробі. Потрібні були кадри засіяних полів різними культурами. Але оскільки справа йшла до осені, їх було важко знайти. Тому поїхав в Дубровицю і познімав залишки пророслого жита біля Горині. І наші землі ілюстрували Україну в ролику для ООН.
А нещодавно робив відео для «Шахтаря». Футбольний клуб випустив з «Nike» домашню форму, присвячену їхньому тріумфу на кубку УЄФА в 2009-му. «Nike» продумали сюжет, і я взявся за зйомки. Було дуже мало часу, всього дві години. Цікавий був досвід – режисувати і знімати цілу футбольну команду. Особливо комунікувати з ними. Я розмовляв українською, а Марлос та Мораес перекладали тим, хто не розумів. Тоді був один з найзахопливіших моментів. Зйомка відбувалась на вертолітному майданчику бізнес-центру. Посередині був логотипи ФК і «Nike», футболісти вишикувались по периметру. Я всередині ходив з камерою. Тут П’ятов каже: «Уже темніє, скоро ніч». А я йому – та нічого, в мене світосильна оптика. І він починає мені плескати, а за ним вся команда, мовляв, ну да, красавчик. Це було ніяково, але круто».

Про плани
«Якогось конкретного бажання стати режисером фільмів немає. Та й особливих планів стосовно моєї роботи. Але точно, чим постійно займаюсь – стараюсь кожне своє відео зробити кращим за попереднє, розвиватись, удосконалюватись, надихатись класними фільмами і роботами хороших фільмейкерів. А куди це приведе – побачимо».

Про мотивацію
«Основна мотивація розвиватись – нещодавно закінчила університет і зараз пише міжнародну аналітику для українських видань. А ще страшно прожити це коротке життя ніким і без нічого. Хочеться провести його по максимуму. Бути там, де все відбувається. Побачити більше і стати кимось. Бути корисним людям. Якщо не суспільству, то хоча б для когось».

Про месидж
«Хотів би побажати всім, щоб ніколи самі себе не обмежували. Не має нічого погано в тому, що хочеш здається неосяжних речей. Навіть живучи в маленькому містечку, завжди треба замахуватись на максимум. А десь уже зійдешся посередині. Не обов’язково досягнеш бажаного, але принаймні будеш рухатись в тому напрямку. Не треба боятись мріяти і кожного дня наближуватись хоч на трішечки до них. Нічого не приходить одразу. І найголовніше – при цьому всьому бути людиною».
Леся КОНДРАТИК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар