понеділок, 30 грудня 2019 р.


Де українка, там і хустинка

Хто сказав, що бабусина хустка – це старомодно чи нецікаво? Минулого тижня вона стала родзинкою яскравого флешмобу. Новинна стрічка соцмережі «Фейсбук» розквітла тисячами знімків жінок і дівчат у барвистому головному уборі. Красиві пані і панянки доєднались до акції з різних куточків України, з великих і маленьких міст, селищ і сіл. Флешмоб набув такого розголосу, що має всі шанси потрапити до книги рекордів України як захід, який зібрав найбільшу кількість жінок, вбраних в українську хустку. Таким чином учасниці хочуть, аби у неї, як і у вишиванки, з’явився свій день – 7 грудня.








Дівоча і жіноча прикраса була здавна незмінною супутницею у житті – у свято і в будень, у полі і в церкві. У мамину хустку загортали дитину від зурочення. Молодій дружині її пов’язували на весіллі. Коханому дарували хустку як оберіг, щоб захищала на службі. А наскільки квітчастий атрибут личить українкам. Вродливиці у хустках перевершують всі стандарти краси модних журналів.
І найголовніше, як зазначила одна з організаторок флешмобу, величезна кількість дописів починалась словами: «це хустина моєї прабабусі/бабусі/мами…». І відчувалося, що всі вони були поряд.  Бо коли стільки жінок в один день одягають те, що колись носили їхні найрідніші, вони не можуть цього не помітити на небесах.
Не залишились осторонь флешмобу і наші землячки. Деякі поділились з нами думками і спогадами про квітчастий оберіг. 

Ірина Дем’янець, село Мочулище.
«Зробити свято української хустки – чудова ідея. Адже хустини носили і берегли ще наші бабусі й прабабусі. Це гарно, традиційно та зручно. Мені здається, і у кожної сучасної  жінки вона повинна бути, й не одна. Я сама люблю носити хустки. В мене в шафі їх багато. Зараз наближаються Різдвяні свята. як мило і любо подивитись, коли заходять колядники до хати, і жіночки, молоді дівчата, маленькі дітки замотані в різні хустини. І на душі стає весело і святково. Одразу думаєш, наскільки наш український народ духовно багатий, вродливий та співучий».
Олена Савончук, село Висоцьк.
«Хустка для мене – це перш за все згадка про бабусю Ганну. Ох, скільки їх у неї було: і білі, і зелені, і чорні, а найбільше – червоних. Мене завше захоплював орнамент – різнобарв’я квітів. У спекотний літній день бабуся провітрювала все, що  було в скрині. Речі лежали в клунках (хустках), щоб був порядок. Вона діставала клунок, і казала – оце твій. У ньому, окрім рушників, лежали і дві хустки. Я відказувала, що тепер моди нема і не буду їх носити. А бабуся відказувала: «А як я дівувала, то хустка і патьорки (намисто) були в моді. Гету дід привіз з вербовки (заробітків). А я її не вдівала, думаю, хай внукам буде». Так той скарб зберігається у мене і по цей день. Вдягалася хустка і на вечорниці в будинок культури, і на коляду, і для танців, і слугувала реквізитом. Можна сказати хустка легендарна. Зараз вважаю, що це дуже красиво і по-жіночому. Старша донька Даринка заявила, що в хустці гарно і шарф не треба вдягати, але в школу вона так не піде, менша навпаки сказала, що буде так ходити в садочок. Поживемо, побачимо».
Олена Лотоцька, уродженка Крупового, нині мешкає у Львові.
«В бабусі була ціла полиця з хустками. Пам’ятаю, вона сиділа за кроснами ткала, а я кожного вечора діставала їх і перед бабусею дефілювала. Я завжди любила хустки. А останніми роками мене особливо потягнуло до старовинного одягу. Тож і таких головних уборів назбиралась невеличка колекція. Є різні – і величезні з китицями, і менші. Деякі кілька разів одягала, і вже напевно не буду, бо дуже старенькі. Одній з хусток, що належала прабабці, років 90. Вона мені гріє серце як спомин.
Цікаво, що на Поліссі, Волині хустки виготовляли власноруч, і потім їх вишивали. Такі вироби в колекціонерів вартують як сорочки. За них просять дві, три, а той чотири тисячі гривень. Я ж маю трішки простішу старовинну хустку. В процесі її ткання була закладена червона нитка. Вона товстіша, непразникова. А взагалі на свята більше колись купували. Яскраві, з квітами та китицями. І вони були показником достатку в домі.
Хустка – це ще й історія кожної родини, з багатьох таких історій складається життєпис держави. Важливо, що ми є, що маємо свою землю, традиції, одяг. Це те, що робить нас єдиною нацією.  І про це маємо пам’ятати».
***
До слова, у пані Олени сьомого грудня відбувся у Львові письменницький дебют. Презентація її першої книжки «Нині зозуля кувала» відбулася якраз в день української хустки. Відтак на заході була майстриня, яка знається на хусткуванні. Бо ж у кожного регіону був свій характерний спосіб зав’язування цього головного убору. Гості презентації приміряли їх на собі. А ще Олена Лотоцька захоплюється випіканням бездріжджового хліба. Тому всі мали змогу посмакувати духмяною стравою за рецептами різних господинь. Як каже сама письменниця, вона дуже втішена, що її творчий захід пройшов настільки затишно, тепло та смачно. Зі своєю збіркою пані Олена планує приїхати й в Дубровицю, тому трішки про неї розповіла нам.
«Якщо чесно, то ця книга не планувалася на такий широкий загал. Я хотіла зібрати свої невеличкі оповідки у збірку, і подарувати її  тату на 65-річчя. Вона мала бути лише для родинного кола. Бо це мої емоційні переживання, спостереження світу, реакції на те, що відбувається останніми роками. Я родом з Крупового, але 15 років прожила з чоловіком в Криму. І коли почалась анексія, ми звичайно звідти виїхали. Тобто це нашарування різних подій, які привели мене до висновку, наскільки важливо цінувати своє рідне. Навіть та колекція старовинного одягу, яку зібрала за п’ять років, вся лише з Рівненщини. Не знаю, що з нею буде далі, але мені хочеться її зберегти, аби люди бачили культуру мого регіону. Він ще так мало показаний і досліджений. Крім одягу, є ще й мова, яка в  нас особлива. Пам’ятаю, в дитинстві я соромилась тої говірки, мені якось було ніяково, а тепер просто натішитись не можу, коли чую. Це щось таке рідне, як оті виткані сорочки. І ось подумала, що непогано було б написати мовою, якою розмовляють в мене в селі. Як колись говорили. Спробувала, і ніби непогано пішло. Отримала схвальні відгуки. І вже сміливіше почала творити. Історії ці відбувались 60, 70, 100 років. Це моменти, які мені розповідали і які я дуже живо відобразила в уяві, художньо описала і подала. Була подивована, що львів’яни тепло сприйняли саме те, що написано говіркою. Тому мені цікава думка людей з мого району, яким ця мова зрозуміла і близька».
Леся КОНДРАТИК.

ЩОБ ВТИРАЛИ ТІЛЬКИ СЛЬОЗИ ЩАСТЯ

Захотіла і я долучитися до флешмобу «Українська хустка». На жаль, не маю гарних хусток, щоб показати людям, подивитися в дзеркало, чи личать вони мені. Ніби й було у бабусі їх чимало, але, на жаль, не збереглися. Тисячі гарних жінок, дівчат, дівчаточок виставили в інтернеті фото у чудових українських хустках. Були й немовлята, загорнуті у це квітчасте українське диво, захисниці з передової, цілі родини і колективи. Всім жінкам і дівчатам, учасникам прекрасного флешмобу скажу: «Ви гарні, як сама Україна!».
Представила я і своїх учасниць. Це - скромні, трудолюбиві жінки із села Озерськ. Хотіла ще раз віддати шану цим простим, скромним трудівницям.
Це фото зроблене в день виборів, неподалік виборчої дільниці. Пенсіонерки прийшли в той день з надією, щоб обрати Президента і більш гідне життя для онуків. Президента обрали, дай Боже, щоб якнайшвидше втілилася в життя їх мрія про добробут в Україні.
На дільницю ці шановані україночки вбралися гарно, бо це ж свято. А загалом, хустка для цих бабусьок - це життя. Вона голову від негоди і вітрів долі захищала, вона радість дарувала, як одягали найкращі на весілля, хрестини, заручини.
Хустка від пекучого сонця в колгоспі рятувала і як біля печі поралися вдосвіта. Хустка - це незмінний атрибут їх долі. Української долі. Нелегкої, але мужньої.
А скільки раз хустиною сльози втирали? Одна з цих жіночок чекає онука з війни, Руслана Янковського з Дубровиці. Він вважається безвісти зниклим. Вірить старенька, що повернеться її соколик з війни на Сході, сльози хусткою втирає.
Так хочеться, щоб повернувся Захисник, щоб хустка відчула сльози щастя. ЩОБ МИР ЗАПАНУВАВ, ПРО ЦЕ МОЛЯТЬСЯ ЖІНКИ У ХУСТКАХ У ЦЕРКВАХ.
Українська хустка як оберіг, як сповідь, як молитва.

Любов Клімчук.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар